Гірших умов для старту всеукраїнського рейтингу годі було вигадати. Хвиля світової фінансової кризи наздогнала Україну, як цунамі.
Книжковий бізнес посипався 1999 року на 59,09%. Книгарні здебільшого перебували під російським контролем й вітчизняні видання на їхніх полицях виглядали, ніби вкраплення спецій у голівці імпортного сиру. І це у Києві.
Десь у Запоріжжі чи Сумах пошук української книжки в торговельній мережі потребував навичок слідопита. Поблукавши столичним книжковим ринком «Петрівка», можна було скласти враження: з півсотні українських новинок того року таки вийшло. Який «рейтинг» можливий на такій дещиці?! — щиро дивувалися видавці, коли дізналися про наш намір.
Та організатори здавали собі справу: саме у цій нижній точці падіння українського книговидання читачеві конче треба повернути віру. Не віялом мікрорецензій на новинки, як було досі, а демонстрацією хоч і ледь помітних, равликових, а проте системних змін.
оказати, що, попри колоніальний пресинг (так-так, на восьмому році Незалежності), наше книжництво розвивається цілком природно, а відтак — перспективно. Тож навіть попереднє оприлюднення номінаційних списків, куди ввійшло 235 новинок, спричинило шок: звичайний відвідувач тодішніх книгарень просто не міг повірити, що таке взагалі існує.
Другий попередній месидж — не менш стресовий для пересічного читача — українські книжки, виявляється, присутні у більшості ринкових ніш. Тоді ми вперше в українській практиці запровадили преміальну рубрикацію. Доти цілком «нормальним» було зіставляти, скажімо, дитячу книжку з культурологічним дослідженням чи психологічний роман із туристичним путівником — у будь-якому з наявних тоді конкурсів, з Шевченківською премією включно.
Нехтування родовими-видовими-жанровими відмінностями книжок унеможливлювало коректне порівнювання, а відтак приховувало кумівські або й корупційні сценарії. «Книжка року» запропонувала замість кулуарного розподілу з претендентів неструктурованого масиву — ґрадацію експертних оцінок у зрозуміло окресленій тематично-проблемній номінації.
Отже, розіслали сотню повних номінаційних списків добре відомим на культурному терені особистостям. 69 анкет повернулися заповнені. Від культурологів Мирослава Поповича, Івана Дзюби, Сергія Кримського, Мирослава Мариновича, Романа Корогодського, Наталі Яковенко, Соломії Павличко, Сергія Квіта, Миколи Рябчука, Дмитра Стуса, Юрія Макарова, Олександри Коваль; письменників Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, В’ячеслава Медвідя, Євгена Пашковського, Володимира Цибулька, Ігоря Римарука, Андрія Куркова, Леоніда Череватенка, Володимира Єшкілєва; журналістів Сергія Набоки, Олександра Кривенка, Володимира Павліва...
Восьмеро з тих перших експертів і зараз у «Книжці року»: президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін; тоді критик журналу «Українська культура» Наталка Білоцерківець; мистецтвознавець Дмитро Горбачов; нинішній голова столичної організації Спілки письменників, а тоді заступник редактора академічного журналу «Слово і Час» Володимир Даниленко; директор видавництва «Основи» на той час Валентина Кирилова; до нині головний редактор журналу «Радуга» Юрій Ковальський; тепер заступник голови НСПУ, а тоді книжковий оглядач газети «Вінницькі відомості» Віктор Мельник; журналістка й письменниця Людмила Таран.
Звісно, у номінаційних топах засвітилися чудові книжки — цілком відповідно до головного критерію: книжка як культурологічна подія року. Сьогодні ж добре видно, що деякі з лавреатських видань вийшли далеко за межі конкретного року і, як тепер говорять, означили довготривалі тренди. Приміром, «кальварійська» збірка Грицька Чубая «Плач Єремії» започаткувала новий формат поетичної книжки — вигадливо сконструйованої й ілюстрованої.
Аж так, що сьогодні публікація віршів, над якою не працював дизайнер, виглядає по-лузерському. Туристичний путівник «Львів» (Л.: Центр Європи) уперше репрезентував Україні світові параметри цього виду літератури — відтоді зниження планки апріорі ставить видавця перед ризиком комерційного провалу. Три перші місця в номінації «Успіх» посіли книжки видавництва «Основи» — то був старт власне української лінійки бізнес-літератури. Перша книжка Івана Малковича «Українська абетка» в ілюстраціях майбутнього Шевченківського лавреата Костя Лавра стала новим мірилом для видавців дитячої літератури.
А от із книжкою «УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія», яка здобула перше Ґран-прі, сталося протилежне. Хоч витримала декілька наступних перевидань (чотири чи п’ять), принцип її побудови досі не витребуваний українськими видавцями. Довідник водночас адресований підліткам і дорослим, що не переймаються надмірною деталізацією, — а це вельми перспективно для «затирання» різниці між підлітковим і дорослим читанням. Авжеж, то було адаптоване перекладне видання, а зробити суто українське — з авторського нуля — вимагає неабиякого фінансування. Можливо, оновлена бюджетна програма «Українська книга» від Українського інституту книги нарешті дасть раду подібним перспективним проєктам?
І ще одна помітна новинка 1999-го поки не дала повноцінного потомства — спогади Дмитра Корчинського «Війна у натовпі» (К.: Амадей). Та книжка донині залишається найбільш відповідною жанру політичних мемуарів, де головна інтрига — «імена, паролі, явки». Усі наступні спогадування політичних акторів німіють перед конкретикою, що штовхає до сумного висновку: бути відвертим в Україні досі небезпечно.
Вшанування лавреатів «Книжки року’1999» відбулося січнем 2000-го в Будинку прийняттів Кабміну. Про цю локацію, безкоштовну для організаторів, домовився Анатолій Толстоухов, тоді міністр Кабінету Міністрів — то був його перший внесок у проєкт, котрий він підтримував упродовж наступних дванадцяти років.
Ми познайомилися 1986-го як слухачі журналістського відділення Вищої партійної школи у Києві. Дивовижне навчання було: Чорнобильська катастрофа, що сталася за чотири місяці перед тим, зруйнувала леґітимність партійної ієрархії. Тепер це видно чітко, а тоді підсвідомо відчувалося, що механізм «демократичного централізму» зіскочив на холосту ходу, як заїжджена платівка.
Санкції за непослух перестали працювати. По-справжньому обдаровані викладачі (а таких, гадаю, у тодішньому ВПШ було не менше четвертини, надто серед філософів та журналістів), розпружилися і з видимою насолодою пустилися догматичного берега — імпровізуючи в досі немислимих інтелектуальних напрямках без видимої прагматичної мети. Інформаційним приводом до семінарських занять зчаста правили «пєрєстроєчні» книжки (нагадаю, що саме тоді, зокрема, опубліковані листи Лєніна до політбюро з вимогою без вагань розстрілювати незгодних — що більше, то краще). Словом, то був, можливо, єдиний випуск цього вишу — принаймні, на журналістському відділенні, — коли по дворічному навчанні виходили не так фахівці послуху, як аналітики сумніву; авантюристи несанкціонованої думки, коли хочете.
По закінченні роз’їхалися: Толстоухов у свою районну газету у Волновасі, Родик — у свою, в райцентрі Межова на крайньому сході Дніпропетровщини (за півгодини їзди від донецького Красноармійська, нині Покровська).
Сталих контактів не підтримували й лише років за п’ять випадково зустрілися в Києві. Кожен був поглинутий своїм: Анатолій Толстоухов став народним депутатом першого скликання (заступник редактора районки переміг на виборах партфункціонера).
Я із задоволенням плавав у фріланс-журналістиці, регулярно з’являючися в ефірах «Радіо «Свобода» та публікуючи матеріали у провідних на тоді газетах; переймався книжковим напрямком аґенції МІАУ-культ, бабусі «Книжки року». Через обопільну поглиненість біжучими справами контакти з А.Толстоуховим на який час знов урвалися.
Наступна зустріч відбулася, коли розпочав діяльність Фонд сприяння розвитку мистецтв, який своєю ґрантовою програмою виглядав на реальну альтернативу Мінкульту. Серед засновників Фонду був і Анатолій Толстоухов, тодішній заступник голови правління Леоніда Кравчука. На другий рік існування Фонду пішла працювати туди прес-секретарем керівниця МІАУ-культ Галина Родіна.
1994-го я вперше відвідав Франкфуртський книжковий ярмарок, опублікував пару аналітичних репортажів у «Дзеркалі тижня» — аж раптом несподіваний телефонний дзвінок: турбує прес-секретар новоутворюваного Міністерства преси — чи не хочете втілити те, про що пишете? Так я став радником міністра преси.
Одразу взявся просувати до пріоритетів міністра проблеми українського книжкового ринку. Організував офіційну зустріч міністра Михайла Онуфрійчука зі щойно утвореною Українською асоціацією видавців на чолі з Юрієм Прилюком.
Тоді ухвалили якісь рамкові наміри про взаємне інформування і перспективну співпрацю, але, на жаль, на тому все й заглухло — міністерство, направду, не було зацікавлене у співпраці з недержавними інституціями. До того ж, постав серйозний виклик, що поглинув усю (принаймні, мою) увагу.
Мій добрий знайомий Алєксандр Гаврілов, тоді редактор московського тижневика «Книжное обозрение», розповів про форсоване опрацювання проєкту закону РФ про держпідтримку преси та книговидання й повідомив його головні параметри.
Самі тези свідчили про кардинальні зміни у ставленні до книжкової справи — їй давали перепустку до великого бізнесу. Збагнути, що це означитиме для України, було, як скласти два і два: йшлося, власне, про бліцкриґ — план швидкої й остаточної окупації українського книжкового (і пресового також) ринку.
Зі згоди міністра запросили у росіян офіційний текст документа, і разом з міністерським юристом стали опрацьовувати аналогічний український акт. Було ясно: коли його не прийняти, вітчизняним газетам і книжкам — вірогідний ґаплик.
Та невдовзі роботу припинили. Наверху вважають, що не на часі, — якось так пояснив міністр. Хто наказав згорнути оборонні приготування на книжковому напрямі — не знаю.
Це тема окремого розслідування — і не журналістського, а НАБУ. Бо наслідком тої злочинної бездіяльності (щонайменше) став стрімкий занепад українського книговидання у наступні чотири роки й інтенсивне витіснення його з ринку російським виробником. Якийсь час, за інерцією, ходив на службу до міністерства, що зрадило вітчизняного видавця, та шок минув і написав тверезу заяву про звільнення.
Отоді й відбулась наступна (з нечисленних доти) зустріч з Анатолієм Толстоуховим. Вислухав мої конспірологічні версії і каже (а тоді він уже був міністром Кабінету Міністрів): хочу створити в уряді підрозділ політичної аналітики — підеш на це? Так я вдруге став на граблі — знову пішов на державну службу у сподіванні «щось зробити».
Ні, працювати було цікаво, бо аналітика великою мірою є справа самодостатня. І Толстоухову усі ті експертні висновки, сценарії і прогнози були цікаві й потрібні. Але як ними користуються у «першій приймальні» я не знав, хіба час від часу навідував міні-розпач: ось справдилося негативне аналітичне передбачення через те, що ніхто нічого не зробив…
На четвертому кабмінівському році я нарешті зіткнувся з кінцевим, як мало би бути, споживачем продукції мого підрозділу — Прем’єром Валерієм Пустовойтенком. До того вже декілька місяців був в.о. начальника управління, й оце мене мусили формально затвердити. Прийшов до тої «першої приймальні» геть невиспаним, бо чи не до світанку складали з колегою-аналітиком Костянтином Диканем тижневу доповідь про стан і перспективи біжучої політичної ситуації.
«Ну, розкажіть, що у нас цікавого у політиці?» — ніби на світському рауті запитує хазяїн кабінету. «Так ось усе докладно викладено», — неполіткоректно відповідаю, показуючи на прикметний краєчок нашої доповіді, що визирає зі стосу свіжих документів. І чую у відповідь приголомшливе: «Ви що, думаєте, я все це читаю?!». І я знову подав заяву про звільнення.
Отже, на час першого експертного опитування «Книжки року» Родик був чиновником, а на момент акції вшанування лавреатів рейтингу — безробітним.
