Євангеліє від Матвія закликає не відповідати силою на агресію. Ісус Христос прорік: «Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуба». А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, — підстав йому й другу».
Роздумами як чинити, коли до тебе застосовують грубу силу, пронизана філософія європейської цивілізації.
Здавалося б, християнство дало відповідь. Та насильство не зникло, його навіть не поменшало: переможна хода демократії лише збільшила різноманітні зіткнення. Це зумовлює інтерес науковців, політиків і пересічних громадян до суспільних конфліктів.
Відомо, що сила далеко не завжди гарантує успіх. Аналогічно не лише збройні повстання перемагають, а й мирний протест спричиняє радикальні зміни.
Книга американських суспільствознавиць Еріки Ченовет та Марії Дж.Стефан «Чому ненасильницький спротив ефективний: Стратегічна логіка громадянського конфлікту» (К.: Кліо, 2014) є спробою на науковому рівні заохотити громадських активістів саме до мирного, ненасильницького спротиву.
Дослідниці поставили перед собою надзвичайно складне завдання, бо соціологія не просто гуманітарна наука, в якій описові інтерпретаційні методи домінують, а царина, в якій застосування інтерполяцій завжди викликатиме запитання й критику, бо не існує двох однакових конфліктних ситуацій, розв’язних в один і той самий спосіб.
Оскільки авторки не артикулювали методологію дослідження й здебільшого використовують звичний для гуманітаріїв опис подій, можна вважати, що науковим підмурівком роботи є статистика кількісної участі населення в акціях протесту незалежно від типу конфлікту: від партизанки і рухів опору Другої світової війни — до племінних і релігійних.
Тож і цілі протесту й наслідки конфлікту теж різні — «від розширення особистих свобод до здобуття більших прав або привілеїв для етнічної групи, котра змагається за національну незалежність».
Навіть без використання даних світової статистики зрозуміло, що мирний спротив залучає значно більшу кількість людей, ніж збройна боротьба. Та використання лише цього критерію залишає поза увагою величезну кількість не менш важливих факторів, які спричинили виникнення, розростання і, зрештою, перемоги чи поразки акцій протесту.
Неоднозначною є й постановка проблеми, бо розрізнити мирну й насильницьку компанії легко лише позірно. Насправді ж «у багатьох випадках мирний і збройний рух співіснують у боротьбі конкурентних груп». Організація в процесі тривалої боротьби може змінювати методи діяльності.
Ненасильницькі кампанії спротиву — це дії, що «перебувають поза інституційними межами звичайної політики» (участь у виборах, створення груп інтересів, лобіювання).
До них зараховують «соціальні, психологічні, економічні й політичні методи, до яких належать бойкот (соціальний, економічний і політичний), звичайні, сидячі та загальні страйки, а також інші форми громадянської непокори й відмови від співпраці з метою мобілізувати громадськість на протидію або підтримку певних політичних дій, делегітимізувати супротивника, знищити чи обмежити його джерело сили». Політичною боротьбою поза межами традиційного політичного життя є «збройний опір — дії недержавних опозиційних збройних формувань».
Звідси випливає, що авторки мали би досліджувати кампанії лише проти демократичних режимів, де «країна розвиває набір інститутів, завдяки яким політичні лідери обираються на вільних, чесних, змагальних виборах, а громадяни отримують захист від необґрунтованих зазіхань держави (захист громадянських прав); своєю чергою, судова, законодавча й виконавча гілки влади є розділеними і зрівноважують одна одну».
Дійсно, в державах ліберальної демократії збройний спротив є зайвим, надмірним. Тому неправильно з огляду на методологію загалом і зазначені передумови ставити на один щабель протест проти Японської окупації Китаю в 1937—1945 рр., польську антинацистську боротьбу в 1944 р. чи заворушення у Східній Німеччині 1953 р. із «чехословацькою весною» 1968 року.
Не завжди мирні протести приводять до демократизації пореволюційного устрою держави. Висновки ж щодо «причин, котрі полегшують творення надійних, легітимних і відповідальних демократичних інституцій саме після завершення мирного конфлікту» та особистісного чинника («наявність харизматичного лідера руху опору помітно ускладнює шлях до демократії, адже сприяє персоналізації, а не інституалізації політики»), — свідчать, що дослідниці застосували однакові методи дослідження до надто різних ситуацій. На думку авторок, вони довели більшу ефективність ненасильницького спротиву. З цим важко погодитися, бо зазначена методологічна хиба очевидна.
Попри те, книга є надзвичайно важливою, позаяк обстоює гуманістичні цінності як у досягненні стратегічних цілей, так і в довготерміновому забезпеченні добробуту суспільства, бо
«збройний опір не віщує нічого доброго в жодній із цих сторін».
