Коли двадцять років тому замислювався рейтинг «Книжка року», головним пріоритетом було визначено: «Вияскравити, урельєфнити безперечні щорічні здобутки українського книжництва; детонувати у масовій свідомості резонанс коректного зіставлення цих здобутків з російськими аналогами (що надзвичайно важливо в умовах панування на українському ринку продукції російських видавництв); створити новітні орієнтири національної гордості».
Не скажу, що тоді мені думалося про майбутню військову агресію Кремля, але в українському книжковому світі коїлися речі, що аж ніяк не нагадували «братерство» чи навіть «дружність».
Годі було помилитися: виразно тхнуло окупацією.
Уряд припинив дотувати книжки за кілька років до набуття Незалежності. Це автоматично призвело до різкого скорочення накладів, а відтак і обміління обігових коштів українських видавництв.
Так само потрапила у зону проторинкового дискомфорту російська книжка, але вона мала очевидні — природні — переваги перед вітчизняною: світовий ареал російської мови щонайменше уп’ятеро перевищує український.
Та й у самій Україні тих, хто нехтував сусідськими виданнями на користь власних, був тоді мізерний відсоток. Інакше кажучи, практично уся територія УРСР становила ринок збуту для росіян. Величезно-ласий ринок. За їхнім же власним зізнанням — третій за значенням, після Москви та Пєтєрбурґа.
Відомо: більший наклад — нижча ціна одного примірника. Роздрібний пресинг кінця 1980-х гнітив українське книговидання насамперед. За рік до проголошення Незалежності показник «примірник на душу населення» упав на 17 відсотків. 1991-го — ще мінус 18. Цифри описують ситуацію вичерпно: обвал ринку.
До всього, апріорі більші наклади дозволяли росіянам стратегічно маневрувати — наприклад, розширювати тематичний репертуар. Причому, робили вони те, ніби за підручником.
Відомо ж бо: книжковий бізнес, який нехтує попитом інстинктів, приречений на комерційне фіаско. Інстинктивний попит, що його успішно експлуатують видавці в усіх розвинених книжкових країнах, — це страх, секс та ейфорія у їхніх модифікаціях і взаємопроникненнях. Тобто, йдеться про популярні жанри — детективи, трилери, мелодрами, фантастику.
У згадуваний період — від «пєрєстройкі» починаючи — золота жила перекладного мас-літу, раніше мало- або й взагалі недоступного радянському читачеві, помітно вичерпувалася. Росіяни переклали чи не все, що не потребувало купівлі авторських прав: від Конан Дойла і Кристі до дев’яноста томів Чейза.
Читач виразно потребував місцевих казкарів. І тодішній лідер московського книговидання «Ексмо» започатковує дві суперпопулярні і надприбуткові серії: «Чёрная кошка» (детективи) та «Ягуар» (політичний бойовик).
Уже в перших сезонах хедлайнерами їхніх хіт-парадів стають харків’яни Володимир Безименний, Світлана та Андрій Клімови, Володимир Гриньков, Михайло Нємєнов, кияни Олег Приходько та Петро Катериничев. Через якийсь час українські автори так само ставили на ноги й російську фантастику.
Прикра еміграція українських письменницьких мізків, спричинена значно вищими авторськими гонорарами в Москві, була ще не найгіршим викликом.
Прибутки від легкостравного читва дали росіянам змогу продукувати інтелектомісткі книжки (включно з серйозним красним письменством). Сусідній ринок розвивався за «законом супермаркету»: там, де гарантують максимально розмаїтий вибір, рівень продажів на порядок вищий. За один із таких російських супермаркетів правила вся Україна.
Утворилося ганебно-замкнене коло: гроші наших покупців ішли на розширене відтворення російського книжкового бізнесу, а український книговиробник щодалі заходив у глухий кут етнокультурної резервації. Українське суспільство занурювалося в болото фальшивої самоідентифікації.
Треба зазначити, що така стрімка окупація навряд чи була б можлива, якби російська книжка не заходила в Україну під добрий інформаційний супровід.
На двох головних російських каналах тоді вже існували щотижневі книжкові програми (і ті канали перебували у глядацькому топі українців); московські газети «Книжное обозрение» та «Exlibris НГ» (кожна із власним хіт-парадом) вільно продавалися і передплачувалися в Україні.
Натомість початком 1993-го припинено вихід єдиної української книжкової газети «Друг читача» («Літературну Україну» до уваги можна не брати: вона і раніше не цікавилася книжковим ринком, а тоді ще й всуціль поринула у політичні рефлексії).
Ситуація була сумно-комічна: новий менеджмент за рік збільшив передплатний наклад «ДЧ» від неповної тисячі до 40 тисяч примірників, а засновник-фінансист, Держкомпреси, заявив, що не має грошей на таку купу паперу.
На щастя, в країні уже незупинно розгорталися процеси, прямо непідлеглі держапаратові. 1992 року приватні видавництва зрівнялися з державними за загальною кількістю випущених назв.
А ще перед тим журналіст-«відсидент» Сергій Набока заснував за діаспорної підтримки Українську незалежну інформаційну аґенцію «Республіка» (УНІАР) — першу недержавну. На початку 1993-го в УНІАР було зорганізовано підрозділ зі збирання і поширення культурологічної інформації, рок-музичної, вельми резонансної натоді, насамперед.
Керівником проекту стала Галина Родіна, у майбутньому директора Всеукраїнського рейтингу «Книжка року», а на той час фрілансерка «Радіо «Свобода» з попереднім досвідом роботи в музичній редакції «Радіо «Промінь» та у видавництві «Музична Україна».
У тому видавництві вони із Набокою й познайомилися ще наприкінці 1980-х: Сергій приніс Галині на редагування свій рукопис про історію року. Якийсь час над текстом працювали, та коли дійшло до конкретного планування книжки, її загальмували з цілком колоніальної мотивації: навіщо, мовляв, дублювання — адже уже є російські аналоги. Згадав це як промовисту ілюстрацію до викладеної вище схеми російської книжкової експансії.
Так от, новому інформджерелу засновники, Набока і Родіна, дали демонстративно неофіційну, з рок-акцентом назву: «МІАУ-культ» (Мистецька інформаційна аґенція українська).
Кілька місяців по тому до роботи в «МІАУ-культ» залучили й мене. Влітку 1993-го добірки культурологічних вісток від «МІАУ-культ» з’явилися у найтиражнішій тоді газеті — «Вечірньому Києві», а також у зовсім новій «Ліберальній газеті».
У вересні підписані «МІАУ-культ» матеріали починає друкувати «Україна молода» і «Пост-Поступ», що перебував на піку популярності. До кінця року інформацію від аґенції уже регулярно публікують провідні регіональні видання: «Слобідський край» (Харків), «Новини Закарпаття» (Ужгород), «Ратуша» (Львів). «Гарт» (Чернігів), «Панорама» (Вінниця), «Наше місто» (на той час Дніпропетровськ).
Наступного 1994-го книжкова тематика виокремлюється в «МІАУ-культ» окремим напрямом. До передплатників тижневих добірок долучаються щойно створена газета «Зеркало недели» (попервах україномовного варіанта не було), «Культура і життя», «Українське слово», «Хрещатик», «Незвисимость», «Молодь України», «Робітнича газета», «Финансовая Украина», англомовна «Вісті з України», газета В’ячеслава Чорновола «Час/Time», журнали «Радуга» і ArtLine й навіть безкоштовно-тиражна газета Укрпошти «РІО. Бізнес-сенс». Час від часу публікують аґенційні бібліоновини «Урядовий кур’єр», «Голос України» та «Бизнес».
Здавалося б, поважна зона покриття. Проте, внаслідок стрімкої зміни загальнополітичної та соціальної парадигми, відбулася відчутна атомізація читацької аудиторії. Через рік після проголошення незалежності старі «загальноукраїнські газети зберегли лише 18,5 відсотка передплатників», — зазначає дослідник Володимир Кулик (Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки. — К.: Критика, 2010).
Весь огром читачів «спільних» видань розпорошився на невеличкі кола новоутворених медій — і ті кола між собою перетиналися мало. Це як переселення з комуналки в окремі квартири — комунікація з колишнім сусідським середовищем переривається. Дуже добра ілюстрація: якось книжкові добірки «МІАУ-культ» водночас публікувалися у чотирьох одеських газетах («Вечерняя Одесса», «Порто-Франко», «Вестник» «Чорноморські новини») різного спрямування — умовно кажучи, традиційна, ліберальна, опозиційна, україноцентрична. І ніхто не нарікав на дублювання.
До всього, конче бракувало системоутворюючого джерела — спеціального книжкового періодичного видання. Адже навіть координатну сітку — послідовність, географію і тематичну сеґментованість асортименту важко було окреслити; зацікавлений читач був позбавлений можливості стежити за видруком новинок через бібліографічні списки Парламентської бібліотеки, що практикував «Друг читача».
Уже 1994-го системний пресовий книжковий голод став настільки відчутним, що окремі видавці почали самотужки рятувати ситуацію: київське видавництво «Оберіг» починає друкувати газету «Книга і культура»; львівська «Видавнича спілка «Просвіта» — «Книжкову ТЕКУ»; книготорговельне товариство «Слово і комерція» (Львів) — Bestseller; видавництво «Зодіак-ЕКО» (Київ) — «Книга-Теле-Відео»; львівський «Світ» — «Книжковий світ»; п’ять державних видавництв із Харкова, Львова, Дніпропетровська, Ужгорода і Одеси започаткували «Рекламно-інформаційні новини».
Столичний журнал «Радуга» випустив декілька чисел інформаційно-аналітичної газети «Десятка». Практично всі вони користувалися книжковою інформацією «МІАУ-культ». Проте, усі ті проекти були зазвичай марґінальні як за періодичністю, так і за поширенням, а тому швидко припинили існування через збитковість.
Навесні 1995-го аґенція «МІАУ-культ» започатковує регулярні опитування директорів київських книгарень та власників книжкових яток із метою визначити серед продукції українських видавців позиції, які найбільше продаються. З’являються пілотні проекти хіт-парадів.
А після анкетування видавців та відвідувачів ІІ Форуму видавців у Львові наважилися укласти перший річний рейтинг, що складався із двох «десяток» — україномовної та російськомовної продукції вітчизняних видавців.
Серединою грудня його опубліковано в газеті «Зеркало недели» (завідувачем відділу культури на тоді був Олексій Кононенко, нині — начальник управління видавничої справи та книгорозповсюдження Держтелерадіо). З наступного року в «ЗН» друкувалися щомісячні хіт-паради.
Водночас у газеті «Всеукраинские ведомости», де відділ культури очолював нині відомий письменник Олесь Ільченко, «МІАУ-культ» стала публікувати щотижневі «Десятки кращих видань України». Рік по тому, коли О.Ільченко звільнився з «ВВ», тижневий рейтинг перенесено до україномовних «Київських відомостей» під керівництвом Тараса Аврахова.
Того ж року ієрархічними списками від «МІАУ-культ» зацікавилося московське «Книжное обозрение», а пізніше — «Новое книжное обозрение», засноване місцевим українцем Станіславом Яценком. Далі розширювалася вітчизняна географія: плюс «Столичные новости», «Діло» (Київ), «Експрес» (Львів), «Запорозька Січ»… Хай там як, але українські книжки виходили — зокрема й завдяки потужній програмі перекладів Міжнародного фонду «Відродження».
Уже можна було укладати тематичні «десятки» новинок з урахуванням специфіки різних медій. На 1999 рік інтегральних рейтингів ми залишили тільки два: в «Україні молодій», котру аналітик В.Кулик вважає за тодішнього лідера культурологічної журналістики, та персональний хіт-парад «Книжкова ятка Костянтина Родика» в тижневому журналі «ПіК» (головний редактор Олександр Кривенко, заввіділу культури Володимир Павлів). Настав час переведення інтуїтивно-іміджевої підтримки українського книжництва на формально-соціологічну основу.
1999-го «МІАУ-культ» трансформувалася у громадську організацію «Центр рейтингових досліджень «Еліт-Профі» (зі статусом інформаційної аґенції) — її заснували Галина Родіна, експерт з економічної безпеки банківських структур Олег Колістратенко та я.
Взялися за підручники з теорії та практики рейтингування. Серединою грудня розіслали експертам сотню анкет, де фігурувало 235 видань — практично все, випущене того року (за винятком брошур, шкільної літератури та всіляких порадників із домашнього господарства та побутових потреб). Стартував Всеукраїнський рейтинг «Книжка року».
