Дискусія кінця 1980-х — початку 1990-х як ставитися до Росії й «московських демократів», дякуючи ВВП, зійшла нанівець. Якщо тоді на тих, хто стверджував, що: Росія — ворог; російська демократія закінчується там, де починається питання справжньої (непаперової) української незалежності; напад на Україну — неминучий і це станеться як тільки Росія зміцніє економічно й консолідується політично, дивилися як на несповна розуму марґіналів, то нині про російських окупантів і захланність московської політики не говорять лише платні агенти Кремля.
Кувати гострим словом модерну українську націю почали ще Т. Шевченко, Л. Українка, Є. Маланюк, Д. Донцов. До сучасних магів цього вогняного ремесла належить і Роман Коваль, який примудрився бути виключеним із першої антисовєтської, антикомуністичної партії (УРП) уже за кілька місяців від її створення. За що? За «український націоналізм»!
Як це могло статися в партії Л. Лук’яненка? Відповідь знайдемо в публікаціях Р.Коваля, увібраних до книги «Здолати Росію» (К. : Бібліотека Історичного клубу «Холодний Яр»; Орієнтир, 2018.). Це статті першої половини 1990-х його самого та ідеологічних учителів і побратимів — Василя Барладяну, Зеновія Красівського, Анатолія Лупиноса, Григорія Приходька, Івана Кандиби, Галини Гордасевич, Анатолія Щербатюка, Володимира Яворського, інших творців національної України. Тодішні щоденникові записи-спостереження Р.Коваля унаочнюють перетворення пересічного київського лікаря-терапевта на сучасного ідеолога «українського буржуазного націоналізму». Зрозуміло, що в Совєтському Союзі ці роздуми не мали жодного шансу побачити світ.
Автор адресує своєрідні публіцистичні мемуари «новим молодим». Дійсно, країна зачекалася «нових облич» — так само як перші демократичні вибори до Вєрховного Совєта СРСР виштовхнули на поверхню політичного процесу перших тогочасних «активістів»-неформалів. Тоді ними («новими обличчями») стали й шістдесятники, й значно молодші неофіти, згуртовані навколо них. Серед яких був Роман Коваль.
Як «непохитно-беззаперечні авторитети... апостоли дисидентства» перетворилися на гальмо революції, угодовців — Р. Коваль спостерігав ізсередини: «Дисиденти справді не хотіли ризикувати, щоб знову не повернутися до в’язниць. Тож обрали шлях еволюційний, обережно-поступовий — шлях вповзання в самостійність і як союзника обрали не націоналістичну молодь, а Кравчука та його команду». Ці зміни знищили моральний авторитет колишніх політичних в’язнів і надовго відбили у молоді тягу до великої політики, чим відкрили шлях до неї злодійкуватим бізнесюкам. Не побудувавши демократії, Україна здобула статус олігархічно-кланового сировинного додатку розвинутіших держав.
Із першої титли публіцистика Р.Коваля насичена героїкою боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, культом сильної особи, мілітарної потуги українців, зрештою українського наступу. Рупором письменника стає «Незборима нація» — газета ВПО «Державна самостійність України», котру й очолив Р.Коваль. «Повноцінній національній ідеї тісно в межах власної національної держави, вона експансивно виходить за межі внутрішніх національних проблем, їй властиві месіаністичні поривання», — така політична філософія новоствореної партії.
Гасло Миколи Міхновського «Україна для українців!» є для Р. Коваля не дороговказом, а спонукою до дії, спочатку як практичного політика, ідеолога, публіциста, пізніше — як авторитетного історика, архівіста, дослідника героїчної боротьби повстанців під час Визвольних змагань 1917—1922 років. Його безкомпромісна публіцистика зростила покоління українців, для яких імперативом є усунення з політичної арени росіян, інших нацменів і зайняття вивільнених депутатських і урядових посад українцями.
Тисячу років нащадки аріїв протистоять угро-фінській навалі племен мокселів, понад три століття Святий Київ уярмлено Московією, вже чотири роки триває новітня фаза війни Росії з Україною, але й після трагедій Маріуполя, Волновахи, Іловайська знаходяться телепні, котрі продовжують камлати: «Нас не попередили! Ми не очікували такого від «братнього» народу»! Книга Р. Коваля — переконливий доказ, що попереджали ще навіть до того, як Україна стала незалежною. А 19 липня 2018 р. ізраїльський парламент, Кнесет, ухвалив Основний Закон, яким проголосив Ізраїль «національною державою єврейського народу... історичну батьківщину євреїв та їхній «національний дім», у якому вони реалізують своє право на національне, культурне, релігійне та історичне самовизначення», тобто втілив у життя заповітну мрію українських націоналістів. Пора завершувати національну революцію: лише Велика Україна — держава, омріяна поколіннями українців, здолає відвічного ворога Росію.
