Реаліті-коан: рецензія на світовий бестселер «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза

Власне, таку назву мало дебютне оповідання Деніела Кіза (1959). То був настільки прозорий, наскільки й загадковий текст, що одразу захопив найширший читацький загал: твір одержав одну з двох найпрестижніших премій із фантастики — «Г’юґо». За рік вийшла телеекранізація.

 

Успіх сподвигнув автора розгорнути оповідання в роман — і сталося диво. «Нова стара» книжка здобуває другу фантастичну топ-премію — «Неб’юла» (присуджується членами Американського товариства письменників-фантастів»). 1968-го виходить фільм «Чарлі» й виконавець головної ролі — Кліфф Робертсон (раніше він зіграв у згаданому телефільмі) — удостоєний «Оскара».

 

Далі з’являється під два десятки адаптацій «Елджернона» — мюзикл, комікс, радіо- і танцювальна п’єси, кінофільми у Франції та Японії. 2009-го роман інсценізовано у київському театрі «Сузір’я» під назвою «Довершений Чарлі» (у репертуарі по досі).

 

Не забагато, як на фантастичну історію? Звісно, за формальними ознаками — це фантастика. Медичний експеримент зі стимуляції інтелекту — спочатку на лабораторній миші з ім’ям Елджернон, тоді на молодому робітникові-дауні Чарлі. Внаслідок операції IQ піддослідного блискавично сягає рівня, що помітно перевищує розумові потенції його лікарів-учених. І раптом починає падати у зворотному напрямку.

 

Авжеж, наука ще не сягнула цього горизонту, людський мозок значною мірою досі є terra incognita. Та нейрофізіологія розвивається так стрімко, що описана Кізом колізія може статися вже завтра. «Квіти для Елджернона» — твір того ж реґістру, шо й усі романи Дена Брауна: фактично, нонфікшн про наукові гіпотези на стадії доведення.

 

Деніел Кіз, психолог за освітою, замолоду був редактором науково-популярного журналу, і головним його творчим пріоритетом стала «інтелектуальна перемога над матеріальним світом», як він сформулював це у пізнішому романі «Таємнича історія Біллі Мілліґана» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).

 

Інакше кажучи, письменник моделює завтрашній світ як сьогоднішній, де уже все відбулося. Не випадково більшість інсценізацій роману подано у цілком реалістичному антуражі.

 

Власне, Д.Кіза хвилює не так наука, як реакція пересічної психології на її досягнення. У цьому сенсі роман «Квіти для Елджернона» цілком може бути потрактований як психологічна антиутолпія. Трилероутворююча ідея твору — вічно молода: що більше знаєш, то глибша скорбота.

 

Не певен, що сам Деніел Кіз був у захваті від того, що його жорстко прописали за фантастичним цехом (навіть дістав статус «заслуженого автора» від Американського товариства письменників-фантастів).

 

1981-го вийшов роман «Таємнича історія Біллі Мілліґана», що сплутав карти усім ідентифікаторам творчості Д.Кіза. Американці номінували його на премію Едгара По — як кращу кримінальну історію року. Німці дали власну фантастичну премію Курда Ласcвіца. Японці нагородили роман за нонфікшн-категорією (премія «Сеюн»).

 

Наприкінці 1990-х поширилася інформація: написано сценарій за «Біллі Мілліґаном». Називалися імена відомих режисерів, що нібито беруться за зйомки, — у переліку як майстри психологічної драми, так і метри містичного кіна. Так само мерехтіли прізвища зіркових акторів обох стилів. Наразі говорять лише про Ді Капріо, але сам він мовчить.

 

Натомість 2016-го американський режисер М.Найт Ш’ямалан зняв фільм «Спліт» (а також написав сценарій, продюсував стрічку й навіть зіграв епізодичну роль) про феномен множинної особистості. У титрах немає згадування «Біллі Мілліґана», проте не випадає сумніватися, що режисерові добре знайомий роман Д.Кіза. Але Ш’ямалан мав іншу мету, ніж Кіз — можна сказати, діаметрально протилежну.

 

Останній абзац роману такий: «Вивчення синдрому множинної особистості може прислужитися всім нам, збагативши наші знання про контроль над розумом і тілом… Люди з розщепленням особистості — це один із тих експериментів природи, який може надзвичайно багато розповісти нам про нас самих».

 

Ш’ямалан дослідницького завдання перед собою не ставив — йшлося лише про розвагу глядача. Налякати й компенсувати дрижаки гепі-ендом. Для цього доповнює сюжет «філософією звіра», що безвідмовно працює іще з часів Ґолдінгового «Володаря мух».

 

Ш’ямаланові досить коміксової естетики, й виконавець головної ролі Джеймс МакЕвой добре впорався з ескізом людини, всередині котрої співіснують декілька особистостей. А чи вдасться повноформатна реалістична інтерпретація Леонардові Ді Капріо?

 

Справа не в акторських можливостях — Ді Капріо гідний «Оскара» не за одного тільки Г’ю Гласса. Але як зіграти те, чому немає усталеної назви, бо «воно» виходить за межі наших знань, уявлень й навіть наукового досвіду?

 

Понад 20 відмінних особистостей в одній голові? У Психіатричному енциклопедичному словнику (К.: МАУП, 2003) стаття про синдром множинної особистості складається з восьми рядків, і значна частина цієї дещиці припадає на констатацію унікальності такого діагнозу й незгоді багатьох авторитетів з його існуванням взагалі.

 

Нехай справді існувала кримінальна справа, у котрій фігурував цей діагноз; в інтернеті можна знайти фото підсудного. Але ж Д.Кіз не ставив перед собою репортерського завдання.

 

Тричі у тексті згадано Шерлока Голмса не випадково — книжку про розщепленого Біллі ніби написано доктором Ватсоном; зрештою, на кін виходить Письменник, що й записує всю історію.

 

А доктор Ватсон, як дотепно-спостережливо завважив літературознавець Ростислав Семків, — «громовідвід нашої читацької глупоти» (Як читати класиків. — К.: Pabulum, 2018).

 

Інакше кажучи, Деніел Кіз виконує функцію провідника-сталкера зоною непізнаного наукою. Його роман — інтерпретація академічних припущень та польових досліджень практиків. А головне у теоретичній та прикладній діяльності — називання. Оцим і займається Деніел Кіз — прикладає до своїх персонажів та колізій нові поняття замість старих, що зазнали технічної втоми у старому доінформаційному світі.

 

В суті справи, «Таємнича історія Біллі Мілліґана» — «незавершений» роман. В тому сенсі, що в ньому немає нічого усталеного: феномен без надійного статистичного потвердження, фахові різнотлумачення його проявів, хиткі дефініції, а відтак — проблематичність прогностики, котра, навіть поміж рядками, завжди присутня в романі, є його видовою ознакою. Автора рятує множинність мови.

 

Слова незрідка живуть так, як Біллі — мають водночас відмінні, ба навіть протилежні значення. Письменник перебуває значно ближче до алхімії, ніж кінорежисер з усім його арсеналом спецефектів. Мовлені слова пришпилені до екрана інтонаціями, вони вже не вільні пурхати поміж смислами. В цьому ще одна проблематичність екранізації Кізового роману. 

 

За всієї фабульної химерності, автора «Мілліґана» цікавить не так шокуюча дивовижа множинної особистості, як причини її виникнення. Ще точніше — роль аґресії, страху, озлобленості, ненависті у формуванні соціуму, а відтак — у мутації індивідуальної психіки.

 

Один мозок сприймає виклик, як однозначно тотальну загрозу собі: іншого шляху, ніж перегризти горло нападникові, підсвідомість навіть не розглядає. Другі пристосовуються аж до відвертої колаборації: мовляв, лішь би нє било войни. Класична схема: народ і лідери. Або ж — нині актуальне поняття «булінг». 

 

А ще більше від булінгових причин Д.Кіза непокоять моральні наслідки таких деформацій у психічній глибині. І не лише у свідомості жертви. Ось у голові Біллі Мілліґана виникають охоронні «особистості», схожі за принципом із динамічним захистом сучасної бойової техніки: назустріч різним атакам «вистрелюються» різні фантомні перехоплювачі-винищувачі.

 

Попервах Рейджен-охоронець сприймається суто позитивно: його кодекс честі не дозволяє підняти руку на жінку і скривдити дитину; силу він застосовує лише у разі крайньої необхідності. Зі з’явою цього персонажа «самого Біллі ніколи більше не штурхали і не били». Та із плином історії дізнаємося, що «Рейджен залюбки жив би де завгодно, навіть у в’язниці, якби там він міг бути головним». І його моральний імператив — «необхідність не знає законів», — винесений в останню фразу роману, звучить уже зовсім інакше: загрозливо, моторошно.

 

В який спосіб різні особистості, що існують у психіці Біллі, вигулькують на «сцені» його свідомості — достеменно невідомо. Знаємо лише, що кожна втілює якісь потаємні бажання. Інфантильні бажання заховатися від буднів.

 

Одна з множинних особистостей опікується аналізом і прогностикою, інша — комунікацією, третя заввиграшки лагодить цю кляту складну побутову техніку, ще одна дає лад кухні. А деякі мають виразно кримінальні нахили. Саме за їхні вчинки героя тягнуть до суду. Але, читаємо, «з погляду Біллі, його укотре карають за чужі злочини». Така реакція добре описана в теорії ресентименту.

 

У фільмі Ш’янамана аналог Біллі, коли дізнається, що коять його множинні особистості, просить застрелити його. Сам Мілліґан неоднораз близький до самогубства. Але вчені-лікарі пропонують йому інший, складніший вихід — «опанування страху й перетворення його на енергію», необхідну для одужання.

 

Тобто для злиття множинних особистостей в одну. Власне, це Фаустівська дилема: бути деміургом чи пересічністю?

 

Бо, спостерігаючи за перебігом тимчасового одужання, психіатри доходять висновку, що злиття притлумлює здатності окремих особистостей, «робить його не якимось Робін Гудом чи Суперменом, а цілком пересічним юнаком… Імовірно, становитиме собою величину, меншу за суму його доданків». 

 

Книжка Деніела Кіза залишиться в історії літератури як роман максимуму запитань без жодних відповідей. Чи обере Біллі Мілліґан шлях лікування-одужання-спрощення? А чи надасть перевагу пристрасті одного з альтер-еґо: «Більшість часу Артур проводив у ланкастерській громадській бібліотеці.

 

З книжок можна було дізнатися значно більше, ніж від купки зашорених провінційних педагогів»?

 

Але ж там, у голові Біллі, гніздяться й не такі безневинні прагнення. І не лише за скоєні злочини, а й просто через нерозуміння співгромадяни ладні спровадити його до психушки, «сміттєзвалища, куди суспільство викидає інакодумців» (а там — «санітари у мерзенному наст­рої, адже їхню партію в карти перервали»).

 

Текст-стимулятор. «Щоб дивитися такі «мультики», не потрібні ЛСД». Та, як подумати, і до Кіза ми мали чимало підстав замислитися. Скажімо, над метафізикою астрологічного знаку Близнюків.

 

Філософ Тарас Лютий написав «нариси з культури несамовитості», котрі фактично завершує буддійським коаном: «— Чи існує висловлювання, яке не було б ані істинним, ані хибним? — У білій хмаринці не побачиш навіть тіні потворності» (Корабель шаленців. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2017). «Таємнича історія Біллі Мілліґана» — такий собі реаліті-коан.