Коли антиутопії стають спогадами: рецензія на книгу «Злочинна рука Росії в Україні» Євгена Ґолибарда

Думка, прямо сказати, не нова, бо відразу навіює слова засновника українського націоналізму Миколи Міхновського, писані сто років тому: «Московщина, все одно яка — царська чи республіканська, абсолютистична чи демократична, — ніколи не дасть Україні того, на що Україна має очевидне право».

 

Але від такої тяглості московської «доктрини» стає моторошно — надто, коли для наших власних очільників усе те ніби новина.

 

Аргументацію автор шукає в підході влади до розв’язання численних і різноманітних проблем, які є наріжним каменем державотворення: ствердження позицій української мови та застосування її в усіх сферах життя суспільства; розбудова (точніше нищення) Збройних сил України; творення олігархату й віддання майже задарма найкращих об’єктів економіки для приватизації російським кримінальним бізнесом; нерівноправні (з Росією) зовнішньоекономічні стосунки, зокрема газові угоди.

 

Згадано недемаркацію кордону, Севастополь усередині чужоземної військової бази; ганебне, зрадницьке поводження українських комуно-соціалістичних депутатів усередині країни й за кордоном («у своїй боротьбі проти України політики Росії роблять ставку на антиукраїнську активність російської п’ятої колони, тобто тієї частини російськомовних українських громадян, які не ототожнюють себе з українським етносом, не несуть у собі української патріотичної ідеї, вважають себе вільними від обов’язків щодо держави, в якій вони мають громадянство».

 

Ще одне риторичне запитання: «Хто стане на перешкоді Москві, якщо «кремлівським миротворцям» спаде на думку однієї теплої ночі висадити військовий десант в Україні і, за підтримки «нашої» п’ятої колони, здійснити антидержавний переворот?».

 

Відповідь дали самі росіяни, брутально потураючи наш суверенітет на мисі Опук, острові Тузла, станціях гідронавігаційної системи. Ні тоді, ні після нападу на Грузію українська влада висновків не зробила.

 

Можновладці були глухими й до такого: «Невже досі не ясно: якщо Росія хоче захищати російськомовних в Україні, а отже, вважає їх своїми, то таким чином вони є чужими для нас. Якщо на них в Україні розраховує Росія (а вони вже з нею, як мінімум, — мовно, а отже розраховують на неї), то вони нам вороги».

 

Уперше автор опублікував цю статтю іще п’ятнадцять років тому. Тоді вона, либонь, скидалася на антиутопію, тепер же виглядає як хроніка пережитих нами подій: «З їхнього проросійського й російського боку… провокації і диверсії, поширення чуток, страху і залякування, організаційна підтримка Росією антиукраїнських сил в Україні, терористичні акти, розпалювання вогню громадянської війни, створення хаосу та введення російських окупаційних військ «для защіти соотєчєствєнніков за рубєжом», про що чітко записано у військовій доктрині РФ».

 

Якщо «у найбільш свідомої частини українського суспільства давно і міцно закріпилося уявлення про Росію, як про джерело різноманітних небезпек», — то кому адресовано книгу?

 

Можливо, тим, хто вірить у пророцтва: «Закінчення брехливої «комуністичної» епохи слід очікувати після останнього серйозного протистояння між Росією і Україною, тобто після 2022 року, або через 175 років після опублікування «Комуністичного маніфесту»?