У середні віки Миколу Хомича урочисто спалили б на кострищі, а перед тим піддали тортурам за «єресь» його книжок та «бісівські» обряди довкола їхніх презентацій.
От, скажімо, остання імпреза на честь виходу в світ видання двома мовами, у двох книжках, у кожній з яких вміщені два романи: «Ніч Русалки», що виходила раніше, та щойно написане його продовження — «Чорний місяць» (українською — К.: Друге дихання; російською — К.: Радуга).
Починаючи з обраного місця для імпрези — Андріївський узвіз, — усе тут не випадкове, магічне й чаклунське, де кожний елемент творить знак, що перегукується з подіями романів: київські відьми з мітлами, сатанинська меса з дев’яти заповідей, вогняна феєрія біля старого цвинтаря.
Власне, й без яскравих театралізацій кожний новий твір Хомича збурює жваве обговорення. За легкою мовою, захопливо-карколомними пригодами — роздуми письменника про історичну пам’ять, про життя і смерть, про будову світу.
Хомич розмірковує-сперечається з уявними опонентами й непомітно для читача затягує його у дискусію. І все це огорнуте любов’ю до Києва, до природи, до жінки, до світу.
Вечір з фантастичною виставою на дві дії виштовхнув шанувальників творчості письменника із повсякдення у чарівний світ української міфології й сучасної містики.
Дійство не лише ілюструвало ключові епізоди, розширювало авторські сенси, а й ставало логічним продовженням романів. Як тут було не підійти до бенефіціанта зі спровокованими усім тим запитаннями?
— Ваша презентація — повноцінний мистецький витвір. Хто все придумав?
— Ідея моя: живемо у мультимедійний час, тож захотілося візуалізувати роман. Акторка Юлія Максименко поставила в Будинку актора виставу за власними оповіданнями. Її тексти ніби перегукуються з моїми. Зазнайомилися, я надав уривки з мого роману, які «просилися на сцену». Гадав, це буде «просте» акторське відтворення. Проте Юля виявилася ще й сценаристом та режисером, і разом з актором Глібом Івановим вони переклали текст на мову драматургії. Та ще й додали пластики танцю під музику «Пінк Флойд». Вийшло дивовижно.
—А от відображення почуттів виглядало штучним, неначе чоловікові заплатили за те, щоб він кохав. І він старанно удавав закоханість, аж через силу.
— Прообразом моєї героїні є біблійно-легендарний образ Ліліт. Нічний образ, пов’язаний із пробудженням чуттєвості у чоловіка. Це сексуальна енергія, безлика і зваблива, що об‘єднує чоловіче та жіноче начало. Фактично, описаний тантричний секс, як в індуїзмі. А то не просто фізіологія, а злиття у космосі двох начал. В індуїстському храмі ви отримуєте потрясіння. Головне місце тут — розташоване в центрі скульптурне зображення з’єднаних чоловічого й жіночого статевих органів. Кожен вірянин покладає туди квіти, поливає пахучими маслами.
За нашим європейським розумінням — сороміцьке й навіть дещо моторошне видовище. Та індуїсти бачать в цьому більше — сотворіння Всесвіту, великий вибух. І кожен з нас з’явився завдяки цьому з’єднанню. У книжці я саме хотів розглянути поняття первинного гріха як чогось ганебного. Не диво, що у мого героя роздвоєне відчуття: Діва Марія, народжуючи сина — свята; а в момент зачаття — вона грішниця? Православні принципи розривають мозок навпіл. Ми — «раби Божі», перекладено з грецької на церковнослов’янську. Але ж на старогрецькій це «звучить» дещо інакше: «діти Божі». Відчувати себе рабом — травматично.
— Несподівано-сміливий фрагмент із заповідями Сатани: бо сатанізм, сатанинська біблія викликає жах, відторгнення. Але саме цей фрагмент з роману ви взяли до вистави, і він став одним з найбільш вражаючим.
— У «Біблії Сатани» американського сатаніста Антона ЛаВея прочитав, що глупота є страшним гріхом. І стадний конформізм — це також гріх. Подумалося: а чи не живемо ми, бува, за ЛаВеєм? В цьому епізоді — прямі цитати з суперопулярного американського проповідника. І режисерське рішення було креативним. Вийшло красиво, вигадливо, часом іронічно.
— Другий акт вашої презентації був не менш вражаючим: вогняне шоу-балет на ходулях — під музику Стравінського. А це хто придумав?
— Мені щастить на творчих людей. В інтернеті натрапив на вогняне шоу-балет Арсена Алюмова. Його дружина Яна, хореограф-постановник, прочитала «Ніч Русалки» — їй так сподобалося, що за кілька тижнів повністю переробила їхню репертуарну композицію. Вибудувала сюжет за моєю книжкою — на музику «Весни священної» Ігоря Стравінського. Це той самий знаменитий балет Дягілєва, котрий спочатку не прийняли й освистали в Парижі… Сюжет «Русалки», пов’язаний із давніми слов’янськими віруваннями, органічно ліг на цю музику. Плюс локація — місце, де колись стояло капище Велеса.
— У виставі-презентації значну роль відіграло слайд-шоу з фотографій початку минулого століття. Ваша колекція?
— Головна подія роману «Чорний Місяць» має конкретний час: 15 квітня 1910 року, страсна п‘ятниця. Я мусив уявити, як виглядав тодішній Київ. Що люди носили, якою була мода, аксесуари; які події відбулися до й після цієї дати. Героїня — Лариса Навська — проходить через роман від дитини, дівчинки, учениці Фундуклеївської гімназії до студентки інституту Княгині Ольги. Візуалізація мусила бути гранично достовірною. Отже, занурився у старі поштівки, студійні світлини, фотографії з тогочасних газет. Тут мені дуже допоміг «Музей однієї вулиці» та експозиція «Музею Києва». Ну й інтернет — куди ж без нього.
У старих світлинах багато містики. Дивимося в очі людям, які давно стали тінями, й відчуваємо, ніби їхні емоції входять у нашу свідомість. Наче відбувається психологічний зв‘язок, вступаєте в якийсь діалог. І тут загадка: а може, вони не пішли остаточно?
