Вінничанин Денис Романовський осліп кілька років тому. Втім у його словах не почуєш жодної нотки смутку чи жалю до себе. Його оптимізм надихає.
— Я майже нічим не відрізняюсь від інших. Знаю, що у будь-якій важкій ситуації не варто опускати руки. Коли я повністю втратив зір, міг би сидіти вдома і скиглити, але це не для мене.
Ми домовилися зустрітися з Денисом біля залізничного вокзалу Вінниці. Його супроводжувала тендітна дівчина — наречена Людмила.
Заради Дениса вона навчилась кермувати автомобілем. Закохана пара їздить на передову до бійців і в дитячі сиротинці та школи-інтернати.
Спадковість
Зіниці Дениса широко розкриті. В нього вроджена глаукома.
— В мене батько незрячий. Він познайомився з моєю мамою на УТОСі (підприємстві для людей з вадами зору «Українське товариство сліпих». — Ред.) у Вінниці. Я у них третій син. Втрачав зір поступово, а два роки тому повністю осліп.
Романовському 30 років. Він із дитинства займався карате та дзюдо, однак через падіння зору з цим потрібно було «зав’язати». Остаточно зі спорту хлопець не пішов — з 8-го класу займався легкою атлетикою, досяг рівня кандидата в майстри спорту зі спринту.
Серед спортсменів із вадами зору не раз ставав чемпіоном України. Був у резерві паралімпійської збірної України. Зараз від спортивної кар’єри у Дениса залишилися лише мускулисті плечі.
— На підприємстві УТОС є бібліотека. Батько приносив нам аудіокниги, записані на бобінах. Особливо він любив книги про історію України. В нього навіть на роботі було прізвисько — Князь, — розповідає Романовський.
Я теж люблю книги про історію, але, буває, хочеться прочитати роман зі щасливим кінцем або казку, якої так бракує в житті.
На цій фразі Денис повертає голову в мій бік, немов шукаючи поглядом моє обличчя. Як і батько, хлопець працює на підприємстві УТОС, оператором із полімеризації. Виготовляє вилки для розеток та кип’ятильники. Отримує заробітну плату в 2000 грн.
З іронією в словах каже, про УТОС можна писати цілі книги. Всередині робочі цехи вінницького підприємства для незрячих виглядають дуже вбого.
Побілені стіни, обладнання стареньке ще радянських часів, деякі меблі давно «просять» капітального ремонту, де-не-де на поличках зеленіють кімнатні рослини...
— Керівництво плачеться, що бракує фінансування. Немає креативного менеджера. Мої батьки там працюють усе життя, а умови праці не змінились. Радує одне: я там зустрів свою половинку — Людмилу. Сподіваюсь, вона стане моїм провідником на все життя.
На УТОСі Денис працює до першої половини дня, а решту часу вирішує волонтерські справи.
Колеса для фронту
Денис разом із Людмилою привозять мене до станції СТО у Вінниці. Ми зупиняємося біля великого зеленого позашляховика:
— Красунчик, наскрізь пробитий уламками, — розповідає Денис про автомобіль, що пригнали з передової. Він із командою вінницьких волонтерів допомагає ремонтувати військові машини, а деякі переобладнувати під «швидку».
— Ще до втрати зору я працював у приватній охоронній фірмі. І багато хлопців звідти пішли добровольцями служити у батальйони, що підпорядковані МВС. Тому я став надсилати їм передачі через пошту та волонтерів, і якось так втягнувся.
Романовський шукає спонсорів, дістає потрібні деталі. В команді одні хлопці займаються дизельними двигунами, інші — ходовою. Є зварювальники, фарбувальники. Всі — професіонали. Роботу роблять часто задарма або ж з максимальною знижкою. Відремонтували вже 5 автівок.
Наприклад, перший джип, який подарували із Литви, був у жахливому стані. Його хтось топив у річці, довелось добряче попрацювати. Але зрештою автівка стала «швидкою». Людмила допомагає Денису підійти ближче до «раненого» автомобіля. Накрапає. У дворі СТО нікого, крім нас. Хлопець жестикулюючи переконує, що навіть пробитий наскрізь позашляховик шкода викинути на брухт.
— Ця машина з 2014 року була на фронті. Вивезла 8 поранених. Автомобіль був без вікон та дверей, бак пробитий. Ми, коли діагностику йому робили, десь на 35-й дірці збилися. Романовський пояснює, що її оновити нерентабельно — вкладати в неї 3000 доларів, коли з польськими номерами можна купити вдвічі дешевше.
— У цієї автівки дорога або на металобрухт чи в музей, то, звісно, ліпше, в музей. Домовилися його на ставку Гітлера завезти. Зробимо там експозицію, присвячену війні на сході.
Поїздки на схід
Денис не бачив, як виглядає передова лінія фронту, але він відчував кожною клітиною свого тіла, що війна поруч. Коли Романовський приїхав на передову, один із командирів сказав: «Не думав, що існують люди, які крутіші за воїнів».
— Вперше на схід я поїхав два роки тому. Їздили ми по дорогах, які прострілюють. Вішали на вікна бронежелети і пролітали. Було обстрілювали, коли були на самих позиціях, на промзоні й на Світлодарській дузі. Тоді ми не знали, чим усе закінчиться, було справді не по собі. Зараз згадуємо з посмішкою. Коли зі мною почала їздити Людмила, всі наші поїздки закінчувалися добре. Вона мій талісман. Усміхається. Людмила засоромлено дивиться у вікно автомобіля.
— Чи було вам страшно?
— Люда, тобі було страшно? — передає запитання Денис коханій.
— Більше цікаво, ніж страшно, — коротко відповідає дівчина.
— За страх не думаємо. Знаємо, що це потрібно робити. Якби в нас армія була укомплектована за останніми НАТОвськими стандартами, все рівно залишилися б волонтери, щоб просто їздити, щоб підтримувати моральний дух.
Ми, коли їхали востаннє, трішки менше місяця тому, від 59-го батальйону до першого батальйону 72-ї бригади, нас перехопили у Попасній. Кажуть: «Нам нічого не потрібно, хочемо побачити цивільні обличчя». І ми дві години сиділи просто розмовляли.
Денис їздив на схід п’ятнадцять разів. Привозив необхідні бійцям речі: тактичні наушники і глушники, станіни для кулемета, деякий одяг.
Восени незрячий волонтер планує привезти хлопцям відремонтовану «швидку». Розповідає, що завжди возить бійцям щось смачненьке.
— Коли ми поверталися додому, хлопці пригостили нас армійським сухпайком. Приїхали додому, Люда відкрила консерву, а до неї навіть кіт не підійшов. А чомусь солдати це мають їсти?
— Мабуть, у вас кіт перебірливий.
Денис усміхається.
— Це не мій кіт, сусідський. Скоріше за все це така риба. Тому ми хлопців розуміємо, коли вони просять щось домашнє і смачненьке.
Віднедавна Денис надає правову допомогу бійцям Операції Об’єднаних сил. Він заочно закінчує у Вінниці навчання на юриста. Бійці часто звертаються за консультаціями, як оформити земельну ділянку чи отримати посвідчення учасника бойових дій.
Місія допомагати
Дениса ще знають у Вінниці, як директора фонду «Здорова нація». Він дуже любить дітей, тому часто їздить у сиротинці. Саме завдяки благодійним пожертвам волонтер організовує для дітей спортивні заходи:
— Ми, коли приїздимо до дитячих будинків, привозимо до них майстрів спорту, дзюдоїстів.
Якось влаштували дітям змагання з футболу. Привезли вінницьку команду «Нива».
— Домовлялися попередньо, що вона має програти дітям. Як виявилося, ми програли дітям по-справжньому, з результатом 6:2. Там хлопці гарно грають. Нещодавно вони виграли в Польщі чемпіонат серед дітей сиріт.
Ще фонд Дениса допомагає команді дітей паралімпійської збірної з вадами опорно-рухового апарату.
— Збираємо гроші на поїздки за кордон. Зараз ці діти втілюють мою мрію і представляють Україну на світових змаганнях.
— Денисе, а про що ти мрієш зараз?
— Мрію стрибнути з парашутом, створити щасливу родину, дочекатись миру і нарешті зайнятись своїми очима. Дуже хочу знову побачити цей прекрасний світ.
Мені розповідали за бійця-танкіста, в нього вигоріли очі, і йому в Чехії поставили камери. Кажуть, що він бачить, і може життя прожити не потребуючи провідника. Я колись виберу час, зателефоную йому і розпитаю. Знаю одне, зараз це космічно дорого, але, може, колись сотні таких людей, як я, матимуть змогу жити повноцінним життям.
Леся РОДІНА
(«Українська правда. Життя»)
