У вересні 2008 р. режисер Леонід Череватенко зняв науково-популярний фільм «Євген Деслав. Фантастична мандрівка».
Через три роки України вперше дісталися Деславові стрічки «Електричні ночі», «Марш машин», «Монпарнас» — демонструвалися на кіноперформансі «КОЛО ДЗИГИ».
Та дива не сталося — обидві події лишилися майже непоміченими. Аж ось третя спроба: книга Євген Слабченко, «Дипломатична історія України» (К.: Кліо, 2016).
То хто ж він — Євген Слабченко, Ежен Деслав, Євген Деслав, Євген де Слав, Є. Деслав-Слабченко? Знаний у кіношних колах українсько-французький авангардист першої половини ХХ століття, теоретик телемистецтва. А перед тим — дипломат в уряді Симона Петлюри.
Дипломованим фахівцем він не був, кількамісячна служба в МЗС у 1919-му була значною мірою формальною. А проте пізніше, вже на еміграції написав свою «Дипломатичну історію».
Відтак постає питання, що саме є дипломатичною історією на теоретичному рівні, які її ретроспективна і прогностична функції? Що під нею розумів Є. Слабченко?
Відомий український історик із Аргентини Б. Галайчук значив: «Дипломатична історія мусить нам дати вірну і подрібну відповідь на питання: чому ми програли визвольну війну на міжнародній арені та як охоронитись перед такою програмою на майбутнє».
«Дипломатичній історії України» Є. Слабченка «притаманні героїзація козацьких подвигів, наявність лакун у матеріалі, надмірне застосування цитат, брак аналітичних висновків та джерелознавчої критики». Лейтмотив роботи: «Шанування української нації, акцент на її талановитості та здатності творити власну державність».
Та попри те, що книжка не надто вписується до академічних стандартів, Є. Слабченко намагався зберегти документи, бодай на шопту дотичні до чогось українського.
Його історичні інтереси не обмежувалися власне книгою: «Прагнув заснувати установу, що поєднувала б функції бібліотеки та архіву, об’єднала, як культурний центр навколо себе, різні групи українців та сприяла консолідації українців за кордоном, надавала вільний доступ до бібліотечних й архівних скарбів і популяризувала українську культуру, зокрема й через дослідження та перевидання книжкових пам’яток».
Дещо з того йому вдалося. По смерті «документальне зібрання придбав у вдови Слабченка — Деніз Слабченко-Борис — музикознавець, скрипаль, педагог, знаний у Франції український громадський діяч Аристид Вирста». Леонід Череватенко звертався до Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей щодо можливості викупу збірки, та «державних коштів на придбання Світової бібліотеки україніки не знайшлося».
«Є. Слабченко як «фігура пам’яті» функціонує в науковому й культурно-інформаційному просторі європейського масштабу. З огляду на його багатогранну діяльність, яскраві здобутки на ниві культури, непересічність особистості та міфологізовану біографію нагальною є потреба створити наукову працю про життя і діяльність Є. Слабченка», — стверджує упорядниця книги Ірина Матяш. І з цим важко не погодитися. «Є. Деслав-Слабченко був громадянином світу, але душа його жила в Україні». n
