УПА зродилась на Волині. Разом із Закерзонням та Галичиною боролася з комуно-московськими окупантами ще десятиліття по закінченні ІІ Світової війни.
А століття тому, під час Перших національно-визвольних змагань, палахкотіла вся Україна: від Кавказу до Карпат. Осердям спротиву московитам став Холодний Яр. Не була виключенням і Сумщина.
«Ми повертаємо в нашу свідомість імена людей шляхетних, які відстоювали у кривавій боротьбі з російським окупантом право нашого народу вільно жити на своїй землі. Обов’язок нашого покоління вшанувати цих людей — у назвах вулиць, площ, скверів і парків, поставити їм пам’ятники, залишити пам’ять про них меморіальними дошками, назвати їхніми славними іменами, школи, військові частини, вищі навчальні та інші заклади», — читаємо у книжці Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича «Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади» (К.: Історичний клуб «Холодний Яр»; Орієнтир, 2017).
Справді пам’ятних імен, котрі походять із Сумщини, чимало. Треба просто згадати колишні адміністративні межі регіону: тоді Роменщина належала до Полтавської губернії, Глухівщина — до Чернігівської, а життя багатьох героїв книги нерозривно пов’язано з Харковом — тодішнім інтелектуальним і промисловим центром Слобожанщини.
До когорти славних сумчан належать О. Коваленко — інженер-механік, один із лідерів повстання на бронеплаві «Потьомкін»; М. Ковенко — комендант Києва у важкі дні заколоту на заводі «Арсенал»; В. Ємець — бандурист-віртуоз, засновник Другої капели бандуристів; славетний письменник Б. Антоненко-Давидович. Згадані сумчани-учасники боїв під Крутами та Другого зимового походу, розстріляні у місті Базар 22–23 листопада 1921 року.
Характерною ознакою книги — та й усіх текстів з-під пера Романа Коваля і його літературних побратимів, — є пристрасність слова, щиро-гостре співпереживання героям, подіям, процесам. Мляві, апатичні виклади не зачіпають душ молоді й розуму їхніх батьків — ба навіть породжують зневіру й апатію до великих ідей. А тому академічно ґрунтовні книжки ризикують бути не прочитаними масовим читачем. А відтак брак знань знову і знову долатимемо гулями власного гіркого досвіду.
У «Сумщині в боротьбі» читаємо: «Провокація — найпевніша зброя москалів. Кулі їх менше шкодять справі України, а оті провокаційні вигадки — в самій основі підточують довір’я малосвідомого селянства до армії й цілої справи». А далі — спогад очевидця-учасника І. Рогатинського: «Коли вже на добре зачався український рух, тоді виступили разом руські (москалі), жиди і большевики проти українців і давай горлати на мітингах проти них, що, мовляв, український рух — це німецька видумка, що німці видумали Україну, а всі українці, що починають цей рух, — платні німецькі агенти». Якби ця власна історія була вчасно засвоєна колективною українською свідомістю, не стали би для нас несподіванкою події весни 2014-го. Та й, напевно, не дійшло би до створення бандитських анклавів.
Століття тому червона чума прийшла в Україну зі сходу. Мародерство увімкнулося автоматично, ось спогади Якова Решетнікова про рідне село Марчихину Буду в 1918-му: «Повні добра вози та бранців, серед них і дітей відправляли на схід». Що нинішні московські «гуманітарні конвої» не вертаються домів порожніми — ми знаємо.
Знайдемо тут і пророцтва, котрі справдилися, а можуть — забуто-викреслені з пам’яті європейцями, — не дай Боже, повторитися. Пише отаман Олександр Греків задовго перед тим, як його сценарій перетворився на дійсність: «Впадемо ми, і тоді французам, англійцям, грекам та всім російським єдінонєдєлімцям прийдеться скакати у Чорне море, щоб доплисти до антантських кораблів, які під большевицьким гарматним вогнем будуть поспішати з одеського порту».
Є у книжці й давніші спомини. Мало кому відома історія села Яструбиного (тоді — Харківщина). 24 жовтня 1905 р. сільське віче проголосило себе Яструбинською республікою, котру московські карателі придушили лише на початку січня 1906-го: «Сатрапи Ніколая ІІ Кривавого 9 осіб повісили, десятки відправили на заслання, багатьох закатували без суду в Харківській тюрмі на Холодній горі». Наразі Ніколай ІІ є святим Російської православної церкви. Цинізм ситуації в тому, що головним осідком УПЦ-Московського патріархату є святиня українців — Київська Лавра.
Тож, головна думка, яку висновуємо з мемуарного дослідження «Сумщина в боротьбі», — етнічно смертельна загроза безпам’ятства. Не знали всього того мешканці Донбасу, коли ширилися камлання «Раша, прийди!». Не заткнули вчасно писки десятку-другому угро-фінських шаманів за старим козацьким звичаєм. Відтак довелося тисячі разів стояти на колінах під «Плине кача».
Час учити історію та робити висновки. Один із них сформулював архівіст Роман Коваль: «Грубу силу давалося спинити тільки грубою силою».
