1954 року вийшла похмура притча британця Вільяма Ґолдінга «Володар мух».
То був невеликий, але важкий камінчик, що спричинив лавинний зсув колективної свідомості — віру у «людськість» людини, що панувала з античності, заступило розуміння homo sapiens, як найдосконалішого хижака на Землі.
Змиритися з цим було важко, тож Нобелівську премію Ґолдінгові дали аж за тридцять років по тому. І дали, гадаю, не за мізантропію, а за рецепт протиотрути.
Від аґресії людину втримують соціальні інституції. Навіть не сім’я, як уважав потужний, але авантюрний інтелектуал Карл Маркс. Сім’я є первісною ланкою суспільства в тому сенсі, що є найпростішою його ланкою, максимально наближеною до людини. Полігамія зникла, коли розвинулася соціальна ієрархія, а не навпаки. Власне, «утворення» сім’ї й було запобіжником супроти некерованого хаосу людської аґресії. Лєнін це добре розумів і на початках своєї людоїдської кар’єри навіть планував скасувати інститут шлюбу. Це насправді було би «до основанья», але йому на заваді став «опір матеріалу»: хоч як дивно, але саме бандитська влада 1917—1918 років не дала зруйнувати традиційний шлюб — влада «понятій» також має сім’ю за інструмент стримування; згадайте історію дона Карлеоне.
Але як би виглядав світ, коли сімейний інститут удалося б «скасувати»? «Всё замерло — из мира вынули батарейки... Добро пожаловать в реальный постапокалипсис!.. Прошлого не будет. Будущего не будет. Будет только настоящее, здесь и сейчас», — таке «тут і зараз» дуже нагадує безінстутиційний світ кам’яних віків, де «просто ели младших». Отже, останній роман письменника, що вміє-любить нажахати читача: Ян Валетов, «Лучший возраст для смерти» (Х.: Фоліо, 2017).
Власне, це те саме, що й «Володар мух» (див. «УМ» від 04.09.2018). Обидві історії — з життя інстинктів. Різниця тільки в жанрах. У британця — притча, в українця — модельний реалізм. І там, і тут початкову експозицію віддано на відкуп deus ex machine: у Ґолдінга — глухо згадана авіакатастрофа, що закидає підлітків на безлюдний острів, у Валетова — вибух у військовій лабораторії, де розробляли ідеальну біологічну зброю. Радше, навіть, назвати ту зброю календарною: мікроб убиває кожного рівно у вісімнадцятий день народження. Вірус призовного віку виходить з-під контрою й миттєво знищує геть всіх дорослих. Тут фантастика закінчується.
Далі спостерігаємо блискавичну деґрадацію людської спільноти. Буквально кілька днів — і «власть у того, кто может убивать безнаказанно». Точнісінько, як у Ґолдінговій книжці. Ніби дивимося зворотнє перемотування кіна: з цивілізованої демократії постають режими Лєніна—Гітлера—Путіна.
Локальні лідери ростуть як поганки — у найнесподіваніших місцях. Раніше подібне добре описали Марина та Сергій Дяченки: «Місцевий бог, регіональний такий... Генерал-страх, що формує реальність» (Самум. — Х.: Фоліо, 2011; Vita nostra. — К.: Зелений пес, 2007). Критики, рефлексуючи над «Володарем мух», навперейми голосили: головний конфлікт там — між лідерами. Ні, там не конфлікт, а констатація. Як про те слушно значить Ян Валетов: «Конфликт лидеров всегда неизбежен. Чтобы он разгорелся нет необходимости ни в чём, кроме наличия лидеров». Відтак, життєве кредо кожного такого лідера чи то у Ґолдінга, чи у Дяченків, а чи у Валетова — ніби з-під копірки: «Пусть наши враги сдохнут первыми!». Отже, як і в прадавні часи, єдиним способом життя стає війна.
А війна то і є масово вивільнена аґресія. Усі інституції западають без сліду. Хіба що можна назвати дипломатією таке: «Раз всех убить нельзя, — пожал плечами Бегун, — то придётся договариваться». Повна відсутність будь-яких гарантій. Авжеж, «чел живёт верхом на бомбе, в голове даже не тараканы — жуки с ладонь величиной! Мало ли что жуки ему нашепчут?». Єдина санітарна мотивація — і то у кращому з описаних у романі випадку — ненависть: «Я хочу, чтобы вы сдохли. Все. Это и будет для остальных шансом на новую жизнь».
Але за нове життя думають і тут. Звісно, не «стая мелочи, вообразившая себя героями «Безумного Макса», — у тих просто не встигла сформуватися речовина для думання. А от розмисли позитивного лідера — того, що не забув про інституції зниклого батьківського світу й нібито щиро дбає про кожного, хто трапив до зони його відповідальності. Він здає собі справу, що повернутися до демократії зі своїм народом тепер можна лише через диктатуру: «У нас нет другого выхода, мы превратим их в стадо. Мы отнимем у них право выбора... Если мне для этого придётся лгать, я буду лгать». Фінський філософ Тармо Куннас ніби коментує матрицю подібної логіки: «Битва за справедливість теж може оголити тваринний пласт людської душі» (Зло. Розкриття сутності зла у літературі та мистецтві. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2015). А опонентка нашого лідера у відповідь на його надію потім вирулити назад, до «західних цінностей», каже: «Вернуться назад будет гораздо труднее. И захотят ли возвращаться?». Потім, по війні?
Вільям Ґолдінг, бойовий офіцер британського військово-морського флоту, написав свого «Володаря мух» саме по війні: «Я став розуміти, на що здатні люди. Кожний хто пройшов війну і не зрозумів, що люди творять зло подібно бджолам, що виробляють мед, — або сліпий, або не з повна розуму» (Лауреаты Нобелевской премии. Энциклопедия. А–Л. — Москва: Прогресс, 1992). Казав навіть таке, що йому довго не могли подарувати: «Зла в людині більше, ніж можна пояснити... Кожен міг бути нацистом» (Л.Є.Шкляр, А.Г.Шпиталь. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901—2006. — К.: Грамота, 2006). Не певен, що Ян Валетов писав свій роман про нинішню російсько-українську війну. Але підсвідомість диктує своє — сьогодні жоден письменник не в змозі зігнорувати події на Донбасі. Тож, буде цілком виправдано накласти деякі колізії роману на подієву реальність.
Головний герой роману Валетова — підліток, що устиг начитатися «тоді»; рудимент старого світу. Власне, це той самий Ґолдінгів окулярник Роха. Англійський автор символізує свого персонажа: саме його скельця запалюють багаття, дим від котрого, зрештою, привертає увагу «цивілізації» у вигляді крейсера. І саме Роху вбивають здичавілі однолітки, аби не заважав своїми книжковими сумнівами узурпувати владу. Персонаж Валетова — такий самий ізгой, але тут він, його знання, перемагають. Бодай, на короткій дистанції.
Утім, то є виключення із правил, що діють в романі. У спільноті, члени котрої живуть лише до вісімнадцяти років, панує на перший позір логічна думка: «Что делать со знаниями — любыми знаниями — если нет времени их накопить и передать?». Та раптом десь там у п’ятисотсторінковому тексті з’являється шокуюча підрядкова примітка: «Ханна вспоминает монолог Гамлета из одноимённой шекспировской трагедии». Шекспір у декораціях «Шаленого Макса»?
А може, той Гамлет — нібито абсолютно зайвий у ритмі гонитви-виживання, — і творить у людській свідомості ген імунітету, що зберігає біологічний вид від сповзання у дикість? Гаролд Блум, один зі світових топ-критиків, вважаючи Шекспіра верхів’ям літературного канону, пише, зокрема, й таке: «Шекспір не зробить нас кращими і не зробить гіршими, але він може навчити нас чути себе, коли ми говоримо до себе. Відповідно, він може навчити нас приймати зміни у нас самих і зміни в інших» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007).
Яна Валетова не запідозриш у дидактиці — авжеж, «справжня література не пишеться з моральними намірами» (Т.Куннас). Як не закинути йому й писання виключно «з чистого уподобання оповідати» (вид творчості, котрий Умберто Еко вважав не так письменством, як автотренінгом). Схоже, Ян Валетов належить до от таких: «Багато авторів люблять вставляти в текст підморгування не багатьом кмітливим читачам... Текст є не що інше, як семантично-праґматичне продукування власного Зразкового Читача» (Ім’я рози. — Х.: Фоліо, 2013; Маятник Фуко. — Л.: Літопис, 1998).
Хай там як — чи підморгував нам Ян Валетов своїм Гамлетом, чи то тільки здалося, — а непізнаваність суті знання завжди гіпнотизувала узурпаторів. Ми якось забуваємо, що всі режими античного світу були жорстко диктаторськими, перечитайте «Іліаду». Але в історичній перспективі вони торували шлях до нинішніх ліберальних устроїв. Чи не тому, що й підступні греки, і нахабні римляни не наважувалися тотально нищити культуру знання? Та й безбашенні лицарі середньовіччя стишували сваволю перед монастирськими стінами, котрі, окрім іншого, оберігали книгозбірню, і саме бібліотекарі-посвячені, як переконує «Ім’я рози», традиційно ставали абатами.
Коли не гірші персонажі роману «Кращий вік для смерті» ставлять під сумнів накопичення-передання знань, виховання у їхньому новому-короткому світі перетворюється на просте тренування інстинктів. Хто не здатний засвоїти навички воїна або мисливця — нехай іде у «стройбат». «У нас нет времени воспитывать глупых и тщеславных». Зазвичай у казармених спільнотах дурнями вважають дисидентів, а марнославними — геніїв. Без обидвох, як знати, поступ соціуму неможливий. Тож, світла у кінці роману не видно — сама лиш устелена добрими намірами мандрівка до глухого кута.
До всього, Ян Валетов гранично ускладнює вихідні параметри свого експерименту: «Не будет бабушек и дедушек». Це не мелодраматичний бонус — ходить про ту ж таки соціологічну символіку: в нормальних країнах бабусі-дідусі — інституційний аналог парламенту, що запобігає необдуманим діям президентів-прем’єрів, тобто батьків.
Моделюванням суспільного розвитку і мутацій колективної свідомості у світі, де раптом не стало інституцій («дорослих»), переймається небагато авторів: безкомпромісні умови таких літературних експериментів вимагають доброго письмового вишколу. Коли говорити про успішні спроби, пригадується хіба роман Марини та Сергія Дяченків «Цифровой, или Brevis est» (Москва: Эксмо, 2009). Там дорослі ізолюються через занурення історії у комп’ютерну гру, куди батькам немає доступу (дія розгортається у літньому відпочинковому таборі). Етична деградація підлітків відбувається вибухоподібно — як і у «Володарі мух», у «Під куполом», у «Кращому віці для смерті». В лідери виходить найспритніший хижак — «Цифровой. Полный отморозок». Іще вчора безпроблемні старшокласники збиваються у небезпечну зграю, «у них не мозги — у них кладбище вирусов в голове!».
Дяченків насамперед цікавить психологія емоцій, її метаморфози під надмірним зовнішнім тиском. Валетов же сфокусований на психології виживання. «Ты такой, как ты есть, я такая, как есть. Что с этим поделать?». Не те щоб авторові байдужі зміни, що відбуваються в головах персонажів під впливом романних колізій, — але все те ніби зависає поміж рядками. Його увага прикута до здатності максимально використати раніше набутий досвід — досвід виживання, «выбраться отсюда живыми».
Це взагалі — весь Валетов, у кожній своїй книжці. Алгоритм гонитви-втечі відшліфовано так, що наразі жоден з українських письменників не здатний конкурувати з ним на екшн-полі. Горор, який завжди з тобою. До останньої крапки. «Оставил после себя ощущение чудом минувшей присутствующих беды», — прокоментовано один з епізодів-зіткнень. По завершенні роману в читача залишається десь таке саме відчуття.
