Наразі література про ОУН-УПА, боротьбу українців проти німецьких і московських окупантів не дивина.
На лихо, ці тексти не надто заворожують читача, а відтак не зачіпають емоцій. Можливо саме «альтернативна історія», написана людьми далекими від пізнання минулого за щомісячну платню краще проллє світло на гострі сторінки нашої історії, допоможе зрозуміти почування українців і справжні рушії багатьох контраверсійних подій, як ту ж «Волинську різанину», наприклад.
Книга Марії Савчин «Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни» (К.: Смолоскип, 2017) із короткою, проте змістовною передмовою В. В’ятровича, безперечно належить до кращих зразків нетрадиційної історії.
Спогади тим цікавіші, що Марія Савчин та її чоловік — полковник УПА Василь Галаса («Орлан», «Зенон») — діяли на Закерзонні, Галичині, Волині до 1953 року, у найважчий для повстанців повоєнний час: годі було сподіватися на допомогу західних альянтів; у справжність їхніх намірів не вірила навіть юна Марія: «Зате мені довелося дожити часів, коли наші кадри вже дуже поріділи і заступити їх не було ким», — та це не змінило рішучості й готовності до боротьби самої авторки, її подруг і побратимів.
У 1993 році політики, жахаючися необхідності прийняття рішень, доручили дати оцінку діяльності ОУН-УПА історикам, здатним лише обслуговувати владні забаганки. Цю тлусту розвідку мало хто бачив, а нині й автори воліють її не згадувати. Тоді ОУН-УПА звинуватили у продовженні партизанки, хоча була очевидною її приреченість.
Дії УПА спричинили певний міжнародний резонанс: «Нашою боротьбою ми також намагалися привернути увагу світу й постійно йому нагадувати, що Україна не зрікається свого місця на карті Європи і не думає бути списаною з історії».
Саме партизанка внеможливила повторення Голодомору: «Не совєтська влада, а західний українець, завдяки боротьбі, яку він вів, урятував сотні тисяч голодуючих братів від смерті 1946 року».
Доля звела М. Савчин із провідниками ОУН, УПА, УГВР, які «випрацьовували тактику підпільної боротьби в підсовєтських умовах». У 1947/48 роках вона зимувала в одному бункері з головним теоретиком УПА — Петром Полтавою, який готував брошуру «Хто такі бандерівці та за що вони борються»; «Орлан» іншу — «Форма і тактика нашої боротьби під сучасну пору»; на зв’язку з ними перебував головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Хоча МГБ практично знищило підпілля («емгебісти вивчали нас дуже детально і використовували наші людські почування в боротьбі проти нас. Ми це розуміли, але не могли стати іншими, а може, й не хотіли стати... Зібрані в тому бункері керівники, що репрезентували УГВР, УПА і ОУН... не були історичними дон-кіхотами, не планували великих боїв здесяткованих, вбого обладнаних відділів УПА проти добре озброєних незчисленних дивізій великої імперії», — та: «залишився, отже, лиш один спосіб боротьби: підпільно-збройний». Це тим, хто просторікує про Крим, статути караульної служби, можливі жертви. Тарас Чупринка, провідники УПА не «з безпечного далека», а зі схронів і бункерів зорганізували й дали гідну відсіч росіянам.
У час війни України з Московією збройна боротьба особливо цікава читачеві, та книга зовсім не про бої. Це сповідь про життя в умовах окупації різними тоталітарними режимами: про те, як молоді слабко підготовлені люди встали на шлях революційної боротьби за волю народу; про те, як складно конспіруватися в традиційному суспільстві, про кількамісячне безвихідне співжиття малих груп чоловіків і жінок в одному бункері... А ще — це книга про молоді сім’ї, створені в полум’ї війни.
Попри її жахи люди кохали один одного, народжували дітей і втрачали їх, коханих: «За яку б шляхетну ціль людина не змагалась, активна збройна боротьба завжди жорстока, й у тому полягає велика невідповідність між ніжними надіями і потворною дійсністю».
Тілами й незнаними могилами прокладено шлях до Незалежності. Наш обов’язок — пам’ятати це. Читайте з задоволенням, дуже сильний текст.
