Ричард Ленськи з Центру мікробної екології Мічиганського університету провів унікальне дослідження, що унаочнило мікроеволюцію кишкової палички — для цього науковцеві знадобилося зіставити дані з 20 000 поколінь. Саме така тривалість виникнення нового виду серед найпростіших.
Московські большевики вивели новий вид людини — «гомосовєтікус» — усього за три покоління. І потяг політичних авантюристів — а надто спецслужб — до бліцкриґової соціальної інженерії не вщухає.
Латинську народну мудрість — розділяй і володарюй, — винесену в заголовок, використано для створення нового етносу шляхом руйнації української нації. Завдяки дезінтеґраційним діям антиукраїнських сил на південній околиці українського етнокультурного простору з’явився «кримський народ», на східній — «донбаський», а на заході — виник «народ нізвідки» — русини.
Процес появи останнього, його рушіїв і попихачів з метою «створити ілюзію існування окремішнього «русинського» народу» ґрунтовно проаналізував Любомир Белей у книжці «Русинський» сепаратизм: націєтворення invitro» (К.: Темпора, 2017).
Експеримент у штучному середовищі, поза живим організмом, у пробірці — це й є «invitro». Саме так поза природними межами українського ареалу виник, розвився й обріс плоттю проект інституалізації «нового, четвертого східнослов’янського народу», знаний як «політичне русинство» чи, як слушно зауважує автор, «неорусинство».
Причому для надання цим технологічним маніпуляціям правдо- та наукоподібності створено штучну конструкцію з недомовок, перекручень, вигадок, інколи відвертої брехні на різноманітні теми з історії, мовознавства, літератури, фольклору, етнографії Закарпаття: «Антиісторична маніпуляція продиктована технологією неорусинського націєтворення: вигаданий етнос обов’язково мусить мати щось справжнє, у випадку з русинами — це назва».
Позаяк фронтменом і промоутером проекту є один словацький «професор» («корисні ідіоти» з числа українських політиків теж задіяні), то вуха спецслужб сусідніх держав аж стирчать. Їхня ціль — «сепаратизм і відокремлення найзахіднішої області України» та «розщеплення місцевої української спільноти та обрубування її зв’язків з Україною у Словаччині, Угорщині, Польщі, Сербії, Хорватії та Румунії», а також втягнення до недружніх до України сил навіть Ватикану, котрий надав самоврядний статус sui iuris Мукачівській єпархії УГКЦ.
В Україні головною турботою чи не всіх державних службовців є уникнення будь-яких рішень. Тож не дивно, що проблема неорусинства не розв’язується десятиліттями. В цей час сусід зі сходу безкарно відкушує крайці українського народу й споконвічних земель, спекулюючи на темах незавершеності української націоґенези, неоднорідності українського етносу, мовних діалектах, культурно-географічних відмінностях тощо. Та й гонведи фашистської Угорщини Міклоша Горті «після трагедії Красного поля в березні 1939 року... жорстоко розправилися не лише з полоненими оборонцями Карпатської України, — їхні репресії не оминули й проукраїнськи зорієнтовану частину греко-католицького кліру», діяли антиукраїнськи задля нав’язання ідеї «про окремішній статус угрорусів т. зв. Підкарпаття, що мала стати альтернативою українській ідентичності».
Маленькі держави Східної Європи гостро зацікавлені в асиміляції місцевої української людності й поширенні своїх впливів на Закарпаття. Україна повинна діяти відповідно, виробляючи гуманітарну політику в етнонаціональній сфері.
Прекрасний аналіз Л. Белея — це її підмурівок щодо неорусинства. Праця має велике технологічне значення: зрізуючи, як досвідчений гістолог, шар за шаром пропагандистські шати апологетів штучного націєтворення, дослідник виявив причини хвороби й створив передумови розроблення дзеркальних дій у відповідь. Як мінімум — це підручник для кандидата на посаду голови Закарпатської ОДА, чільників Міністерства культури України та членів міжурядових Українсько–Угорської, Українсько-Словацької та Українсько-Румунської комісій із питань забезпечення прав національних меншин.
Судячи з дій теперішнього очільника Закарпаття — колишнього головного міліціонера області, а нині відповідального за формування й реалізацію державної етнонаціональної та конфесійної політики, — вивчення книги Л. Белея це справа майбутнього.
Це тим прикріше, що фінансування науки не належить до пріоритетів уряду. Працюючи на неповну ставку, наші вчені створюють продукт, що має непересічну науково-практичну цінність, тоді як владні структури, покликані захищати інтереси нації в етнонаціональній сфері, демонструють цілковиту інтелектуальну безпорадність і брак державотворчої волі. Проте, гроші на видання неорусинської маячні є і в обласному бюджеті, і у спонсорів. Тож ми й надалі чутимемо порожні камлання, що питаннями історії мають займатися не політики, а науковці — лишень коштів на це не буде.
Авжеж, це державні мужі формують у суспільства бачення минулого, сучасного й майбутнього — а політики переймаються хіба наступними виборами.
