Історія, звісно, не повторюється, проте слугує благодатним матеріалом для тих, хто вправно орудує методом аналогій, — як Петро Сагайдачний шаблею.
Минуле надихає й окрилює лише тих, хто вміє літати. Наразі Українська помісна церква може стати реальністю після понад тисячоліття хрещення Руси.
Під час російсько-української війни ім’я видатного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного чи не перша алюзія, що виникає у свідомості пересічного знавця нашої історії.
Чи можливо й не лише аматора пізнання минувшини, бо попри будь-які дійсні чи уявні перемоги, в якості непересічного воєначальника Петро (найвірогідніше Кононович) Сагайдачний відзначився у польсько-московській (1617—1618 рр.) і польсько-турецькій (Хотинська битва 1621 року) війнах.
Проте військові звитяги українського козацтва було звершено заради слави нерідної держави, а тому й належно непоціновані досі.
Наразі в Україні лише вузькі спеціалісти знають про подвиг 260 козаків, які декілька днів стримували наступ найбільшої армії світу над берегами Радовця і Прута.
Впродовж чотирьох днів (25—27 серпня 1621 р.) купка козаків-фермопільців відбивалася від багатотисячної турецько-татарської навали.
Ця несподівана затримка на марші зірвала плани Османа ІІ не дати з’єднатися польсько-литовським і козацьким військам.
Двоє козаків уціліли лише тому, що були потрібні султанові: один як заручник, інший — для передачі запорожцям пропозиції про перехід на бік Османської імперії під обіцянку створення Козацької держави зі столицею в Києві чи Кам’янець-Подільському.
Про середньовічне «українське» православно-уніатське церковне питання, військове новаторство козаків Війська Запорозького, їхні успіхи у морській війні з флотом Османської імперії на Чорному морі розповідає книга Петра Саса «Полководець Петро Сагайдачний» (К.: Кліо, 2014).
Коли вся православна Україна очікує на Томос Вселенського патріарха Варфоломія I, згадаймо як Єрусалимський патріарх Феофан долучився до висвячення православних ієрархів-українців, перебуваючи не просто на наших теренах, а під збройним захистом українського козацтва та гетьмана Петра Сагайдачного.
На початку XVII століття Константинопольська патріархія усвідомила необхідність опікуватися українцями та бєларусами. Навесні 1620 р. Феофан прибув до Києва, разом із екзархом Константинопольського патріарха Арсенієм, архімандритом із Єрусалима Христофором, болгарським Софійським митрополитом Неофітом, грецьким Стагонським єпископом Аврамієм.
Маючи усі необхідні повноваження від Константинопольського патріарха Тимофія, вони надали Київському братству (церковно-релігійній організації православних) право патріаршої ставропігії, що підпорядкувало братство духовній владі Константинопольського патріарха.
У серпні Феофан висвятив відомих православних активістів: Іова Борецького — на Київського і Галицького митрополита, Ієзекила Йосипа Курцевича — на єпископа Володимирського й Берестейського, Мелетія Смотрицького — на архієпископа Полоцького, Мстиславського й Вітебського, Ісакія Борисковича — на єпископа Луцького й Острозького, Ісайю Копинського — на єпископа Перемишльського й Самбірського, Паїсія Іполитовича — на єпископа Холмського та Белзького.
Пінську й Туровську єпископську кафедру посів грецький Стагонський єпископ Аврамій.
Варшавська метрополія подібно теперішній Москві не визнавала Феофана патріархом, називаючи його самозванцем.
Вступ до Київського братства Війська Запорозького на чолі з гетьманом Сагайдачним і його рішучі апеляції до Варшавської адміністрації на захист Православної церкви ще перед Московською кампанією козаків додали рішучості Феофанові. Козаки здійснювали збройний захист патріарха й охороняли його під час подорожі Україною аж до Дунаю.
Військо Запорозьке врятувало Православну церкву в Речі Посполитій від повного занепаду й надихнуло українців на боротьбу за свої релігійні права. Рішуча, тверда й послідовна позиція гетьманів П. Сагайдачного та Я. Бородавки, котрі використали владні повноваження та збройну силу й значні власні кошти на конституювання православної Церкви в Україні, уможливили цей спротив.
У 1924 р. Вселенський патріарх надав Томос про автокефалію для Православної Церкви в Польщі, що стосувався не поляків, а українців та бєларусів, які належали до Київської православної митрополії на теренах Польщі. Як і три століття до того це стало можливим завдяки непохитній політиці Другої Речі Посполитої супроти Москви. Тож українська влада має історичні приклади досягнення, здавалось би, неможливого.
Є приклад і для армійців. Петро Сагайдачний, ведучи козацьку армію чужими теренами під час польсько-московської війни, рішучими, стрімкими рейдами на величезних територіях завдав дошкульних поразок царським військам, дезорганізував господарську діяльність, підірвав економіку Москви, її адміністративну вертикаль, залучив на свій бік місцевих козаків. Міста він брав не облогами, а хитрістю, раптовістю й швидкістю удару. Тож автором гасла «Швидкість і натиск», — направду є саме наш гетьман.
