Ще в жовтні 2017 року відбулося вбивство. Воно пройшло зовсім непоміченим для широкого кола громадськості. Поліцію ніхто не викликав, кримінальної справи не порушували.
Винні авансом заявили, що вбивство здійснив міністр культури України Євген Нищук, хоча поінформовані джерела стверджують, що насправді ніякого відношення до вбивства він не має.
Зацікавлені стверджують, що ніякого вбивства не було, бо не було нікого вбито. Правди ніхто не дізнається, бо вбивці лише в рідкісних випадках говорять про мотиви і виявнюють обставини, а жертви мовчать.
Де-факто 19 жовтня 2017 року було вбито музей «Жовківський замок» Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького. Де-юре ще 5 травня 2017-го з подачі гендиректора Тараса Возняка міністр культури України підписав документ про нову структуру ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького, де історико-мистецького сектору «Жовківський замок» не існувало.
Жертвою амбіцій і впливів
На папері ліквідовано сектор, а насправді знищено музей. Після того як інформація просочилася в ЗМІ, гендиректор Галереї Т. С. Возняк разом із директором Державного історико-архітектурного заповідника у Жовкві В. П. Геричем навперебій давали інтерв’ю і стверджували, що музей «Жовківський замок» ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького нічого не робить, а лише дублює роботу ДІАЗУ, вiн нікому не потрібний, це п’явка для державного бюджету. Для гендиректора Галереї це не дивно.
Він прийшов в ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького не з музейного середовища, не цікавився музейною роботою, не знає про те, що ми робили, ніколи не був на наших виставках і заходах. Але водночас дивно, бо директор, аналізуючи статистику, міг би порівняти хто, що і скільки робив. Стверджуючи, що в музеї «Жовківський замок» нічого не відбувалося, чинний директор ЛНГМ ім.
Б. Г. Возницького, м’яко кажучи, подає недостовірну інформацію. Але вкрай дивно чути такі заяви від директора ДІАЗ у Жовкві, він точно знав про всі наші виставки, конференції, пленери, майстер-класи, акції, на багатьох був особисто присутній.
Із 2001 по 2017 роки у «Жовківському замку» показали загалом понад 100 виставок.
На тлі звинувачень у непотрібності ніхто не почув жовківської громади, котра в особі Жовківської районної ради зверталася до Міністерства культури і просила не ліквідовувати музей, ветеранів АТО, котрі особисто просили гендиректора ЛНГМ ім.
Б. Г. Возницького залишити музей в Жовкві.
Музей таки ліквідували
Настав час перегорнути останню сторінку і закрити книжку історії музею, котрий мав великі перспективи, але став жертвою амбіцій і впливів.
Жовква, місто безумовно цікаве з історичного, архітектурного, культурного погляду, до 2001 року музею не мала. Саме в квітні того року місцеве керівництво спровадило до Жовкви директора Львівської галереї мистецтв Бориса Григоровича Возницького, показало приміщення в палацовому корпусі, східну вежу, в котрій уже було виконано значні роботи з реставрації і пристосування до нового життя, наобіцяли підтримку і попросили створити музей.
Борис Григорович замки любив, Жовква його не могла не зацікавити, він погодився. І вже в травні було створено історико-мистецький сектор ЛГМ «Жовківський замок», котрий розмістили в маленькій кімнатці палацового корпусу замку. Борис Григорович надіявся, що йому, як і в Золочеві, віддадуть увесь замок, а тому почав працювати — збирати і систематизувати матеріали, обдумувати тематико-експозиційний план.
Мене, художника за освітою з досвідом роботи в музеї, Борис Григорович узяв на посаду наукового співробітника. Рік я працювала сама, потім прийняли музейну доглядачку, котра також виконувала функції прибиральниці, згодом — сторожів і робітника, котрі мали не так сторожувати, як ремонтувати і впорядковувати.
І лише наприкінці 2013 року було прийнято молодшу наукову працівницю, котра мала напрацювання з дослідження історії Жовкви, була стипендіаткою програми міністра культури Польщі Gaude Polonia та багато років працювала волонтеркою музею.
Про великий музей у Жовківському замку Борис Григорович перестав думати у 2009 році.
Це був рік, коли директор ДІАЗ у Жовкві виношував амбітні плани створення заповідника «Галицька корона», з центром у Жовкві, в котрий ввійшли б замки Львівщини. Передбачалося, що це будуть не замки, котрі перебувають у плачевному стані, як-от Поморянський, Старосільський, Свіржський, а ті, в котрих уже проведені реставраційні роботи, розміщені в експозиції Львівської галереї мистецтв — Олеський, Підгорецький, Золочівський.
Проти такого проекту виступив міністр культури Василь Вовкун, аргументуючи, що він проти передачі об’єктів із підпорядкування Мінкульту в Мінгеріонбуд, якому тоді був підпорядкований ДІАЗ у Жовкві. Заповідник «Галицька корона» не створили, а відносини між директором ДІАЗ у Жовкві В. П. Геричем та директором ЛГМ Б. Г. Возницьким зіпсувалися остаточно. Ми ж відчували себе, нiби між молотом і наковальнею — і жовківські, і галерейні, і всі нас стороняться.
Оселя муз
Ідеї виникають і зникають, керівники приходять і відходять, а музей — справжній, великий музей у Жовкві рано чи пізно, а робити треба. Достатньо музейних предметів для створення повноцінної експозиції в Жовкві немає і не буде, — ще у ХІХ ст. жовківський замок позбувся своїх раритетів, значна частина опинилася фондах Галереї, а тому логічно, щоб музей у жовківському замку був відділом ЛГМ, — так ми думали і працювали.
Місію музею ми бачили в зібранні, аналізі, систематизації розрізненого матеріалу з історії Жовкви і замку, в наданні інформації про місто і замок, а також у створенні сучасних культурних контекстів. Музей позиціонував себе як місце зустрічей, спілкування, «оселя муз», як платформа спілкування між минулим і майбутнім, містом і туристами, мистецтвом і громадою.
Ремонтуючи власними силами та освоюючи після виселення різних інституцій приміщення замку, з 2003 року було створено чотири музейні експозиції на тему історії, архітектури, культури Жовкви з урахуванням наявних історичних відомостей у хронологічному порядку з використанням історичних матеріалів, музейних предметів, археологічного матеріалу, реконструкцій, макетів, живописних та графічних творів. Найповнішу і найкращу, бо в палацовому корпусі замку в архітектурному оточенні зал зi склепіннями, що створювало відповідну ауру та настрій, було відкрито у 2007 році.
Проте в 2009 році внаслідок невиконання дирекцією ДІАЗ у Жовкві заходів з уникнення форс-мажорних обставин, під час реставрації палацового корпусу, приміщення музею було затоплено, тож його перемістили у східний корпус. Все почалося заново.
Ремонт і пристосування приміщення, ремонт сходів, створення нової експозиції, вирішення питання опалення — все це ми робили силами сторожів, прибиральниці, робітника та волонтерів. Мало того, вся моя сім’я активно допомагала: чоловік — відомий художник сакрального мистецтва Стефан Скіра — робив рами, підставки, дерев’яні конструкції, допомагав транспортом, дочка — художник-графік — проектувала дизайн каталогів, запрошень, афіш, син — художник iз металу — виготовив обладунок крилатого гусара, вивіску.
Ми всі розуміли, що в Галереї грошей нема, їх катастрофічно бракує, а тому використовували власні можливості, власні ресурси для забезпечення роботи музею.
Розуміючи, що в ХХІ столітті не можна працювати старими методами і назріла потреба змін, Музей узяв на себе роль майданчика міжмузейної комунікації та організував наукові конференції під загальною назвою Жовківські читання, котрі стали приводом для зустрічей і обміну інформацією не лише музейників.
Дводенні наукові заходи відбулися у 2011, 2013, 2015 роках. У рамках конференцій обговорювалася тема «Музей в сучасному світі» — всі аспекти життя сучасного музею, а також дослідження на тему історії, культури, архітектури Жовкви. На наші конференції приїжджали доповідачі зі всієї України, а також із Польщі. Було видано наукові збірники матеріалів конференції.
За ініціативою молоді в музеї було організовано кіноклуб «Коло-П’єца» — відбувалися перегляди українських фільмів, кінострічок навколо музейної тематики. У парку біля музею створили громадський простір — Арт-Город, де відбувалися молодіжні виставки у форматі open air, перформанси. У музеї проводилися майстер-класи зображальних видів мистецтва для дітей і дорослих, лекції на теми архітектурної, культурної, історичної та мистецької спадщини Жовкви тощо.
Розуміючи, що треба заохочувати відомих художників малювати Жовкву, формувати основу майбутньої колекції сучасного мистецтва на жовківську тематику, в 2014 році в музеї провели художній пленер, у результаті якого колекція музею збагатилася роботами відомих львівських художників Володимира і Людмили Богуславських, Олександра і Лесі Рось, заслуженого художника України з Харкова Олександра Лисенка та заслуженого діяча мистецтв України харків’янина Олександра Шеховцова, чернівецького художника з європейським визнанням Олега Любківського, польських художниць Тереси П’єтрас, Малгожати Каплан, Жовкву тоді малював заслужений діяч культури Польщі Вітольд Закшевскі. Саме ці роботи, передані до фонду Галереї, зневажливо згадує теперішній директор ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького, коли каже про експозицію музею.
Музей був платформою спілкування для небайдужих не лише з Жовкви. На виставки приїжджали митці і поціновувачі мистецтва зі Львова та інших міст України, з Польщі. Музейна експозиція була предметом зацікавлення жовків’ян, для котрих відкривалася історія їхнього міста, численних гостей міста.
Як науковці ми неодноразово брали участь у наукових конференціях в Україні, а також за її межами, публікували свої дослідження. Музей першим в Україні 7 березня 2014-го відкрив виставку на вшанування подвигу Небесної сотні «Майдан. З вірою в майбутнє». У 2015-му ми першими на Львівщині прийняли виставку з Бахмутського краєзнавчого музею та організували виставку львівських художників у Бахмуті.
Чи була помста?
Усього Музеєм було організовано 104 виставки, серед яких міжнародні, міжрегіональні, обласні, персональні. До переважаючої більшості було видано каталоги.
На реалізацію усіх музейних заходів та виставок з бюджету Галереї не було виділено жодної копійки. Музей завжди мав коло шанувальників, котрі допомагали здійснювати проекти. Ми неодноразово називали всіх поіменно. То чому ж тоді Музей «Жовківський замок» ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького було ліквідовано?
У Музеї була погана експозиція? Тоді що заважало гендиректору Галереї прийняти рішення створити нову, кращу, залучивши матеріальні та інтелектуальні ресурси не лише з Галереї, а й ширшого середовища науковців?
Мало експонатів? А хіба не в компетенції гендиректора наповнити експозицію наявними в Галереї музейними предметами?
Якщо порівняти кількість відвідувачів, екскурсій та заходів, котрі відбувалися у музеї «Жовківський замок», iз тими, що відбувалися в інших відділах Галереї, з урахуванням виставкової площі, кількості науковців, кількості експонатів, то ми були лідерами — у нас діялося набагато більше, ніж у львівських відділах, не говорячи про віддалені.
Новий директор, декларуючи оновлення закладу, привів «свою команду», численно звільнивши досвідчених працівників, котрі працювали ще з Борисом Григоровичем Возницьким. Я вирішила, що йому треба дати простір, звільнити місце, не перешкоджати задекларованому «оновленню Галереї».
Тому й прийняла звільнення з аргументацією «за скороченням», не оскаржувала його в суді, хоч підстави були — жодного скорочення не було, відбулася реорганізація і за законом мені були зобов’язані запропонувати роботу.
Проте, аргументуючи закриття музею його непотрібністю, поширюючи в ЗМІ неправдиву інформацію про бездіяльність очолюваного мною музею, гендиректор ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького очорнює мене, ображає колектив, шкодить моїй честі, гідності та діловій репутації.
Чи ж би закриття Музею було помстою гендиректора за те, що я відкрито підтримувала Ларису Борисівну Разінкову в конкурсі на заміщення вакантної посади генерального директора ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького, не боялася її підбадьорити у соціальній мережі?
Кажуть люди: «Брехнею світ пройдеш, назад не вернешся».
Сказати, що мені прикро — нічого не сказати. 17 років я вкладала у Музей душу. Змогла знайти та об’єднати людей. Разом ми створили Музей, простір спілкування небайдужих до історії, мистецтва, культури, минулого і майбутнього. І все це з нічого, без бюджетних грошей, винятково на ентузіазмі і великому бажанні зробити це для міста, країни, майбутнього. Нового директора я сприйняла як розумну людину, котра здатна відрізнити тих, хто вміє, може і працює. Я помилилася.
А доказом того, що музей робив корисні речі, слугує факт, що у травні 2018-го В. П. Герич, представляючи свою програму на конкурсі на заміщення вакантної посади директора ДІАЗ у Жовкві, визнав, що в місті існує потреба створення виставкового простору, організації художніх пленерів, створення сучасних культурних контекстів, тобто всього того, що багато років без державних грошей і без серйозної підтримки з боку як Галереї, так і ДІАЗ у Жовкві робив музей «Жовківський замок» ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького.
P. S. У середині серпня до мене знову подзвонив хтось з учителів однієї з жовківських шкіл iз проханням провести перший урок у музеї. Вона не вірила, що його більше немає.
ДОВІДКА «УМ»
Жовква (нім. Schowkwa, пол. Zolkiew) (за радянських часів — Нестеров) — нині райцентр за 25 км від Львова.
Місто, закладене у 1594 році гетьманом Станіславом Жолкевським на ґрунтах села Винники, відомого з середини XV ст. як одна з перших реалізацій концепції ідеального міста на території України, єдине в Україні зберегло свою структуру приватного міста-резиденції.
Право Магдебурзьке надане привілеєм короля Зигмунда ІІІ у 1603 році, ним же було затверджено назву Zolkiew — Жовква на честь засновника міста.
Найбільшого розквіту місто досягло в другій половині XVII ст., коли було власністю польського короля Яна ІІІ Собєського.
У 1992-му у Жовкві створено Державний історико-архітектурний заповідник, у котрий ввійшли понад 40 пам’яток світового, національного та регіонального значення. Церква Пресвятої Трійці вписана в Список ЮНЕСКО у номінації «Дерев’яні церкви карпатського регіону Польщі і України».
Софія КАСЬКУН,
завідувачка музею «Жовківський замок» у 2001—2017 роках
