Незабаром на території пам’ятки археології національного значення «Городище літописного міста Звенигород», що неподалік Львова — у селі Звенигород Пустомитівського району — розпочнеться створення історико-культурного парку «Древній Звенигород».
Ініціатором та замовником проекту виступив Департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації.
Реалізація проекту стане можливою завдяки його перемозі у конкурсі ініціатив регіонального розвитку, у зв’язку з цим ЄС виділить близько 12 млн. грн.
Проект передбачає впорядкування території пам’ятки та центральної площі села, консервацію об’єктів та культурного шару княжої доби з метою їх збереження для майбутніх досліджень, позначення за допомогою сучасних мистецьких та технічних засобів найбільш знакових будівель княжої доби, а також трасування усієї лінії збереженої фортифікації з метою окреслення обрису ще й пізньосередньовічних та ранньомодерних укріплень, візуальну реконструкцію унікальної оборонної системи XVIII століття.
Водночас вкрай необхідним є створення базової туристичної інфраструктури довкола майбутнього історико-культурного парку «Древній Звенигород», розробка туристичних маршрутів та екскурсійне обслуговування.
Стратегічний пункт Галицько-Волинської держави
Звенигород — одна з трьох княжих столиць, звідки бере витоки українська державність на Прикарпатті. Досліджувати його почали в середині ХІХ століття і продовжують до сьогодні.
Детально про Звенигород і його значення розповідає доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Віра Гупало: «Звенигород, як столиця, був водночас найбільшим містом у цьому однойменному удільному князівстві. Виступав центром торгівлі — сюди спрямовувалися усі торгові шляхи. Тут інтенсивно розвивалися ремесла, продукція яких постачалася як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. Місто було визначним осередком духовної культури, де розвивалися писемність, музика, образотворче мистецтво. Такий важливий міський центр, безперечно, вимагав надійного захисту, яким стала складна система фортифікацій, що включала наземні укріплення та кільцеву водну лінію оборони. Продумана система укріплень Звенигорода дозволяла успішно витримувати ворожі облоги.
Розташування Звенигорода на північних околицях володінь Ростиславичів мало велике значення, оскільки місто фактично перетворилося на потужні північні ворота, шлях через які провадив углиб території українського Прикарпаття. А отже, це був важливий стратегічний пункт Галицько-Волинської держави.
Як політично-адміністративний центр удільного князівства, Звенигород — це ще й складова ланка державотворчих процесів як у Галицькій Русі, так і у всій державі. І врешті, як одне з найдавніших міст на Русі, Звенигород виступає важливим джерелом пізнання ґенези урбаністичних процесів в Україні. Враховуючи загал характеристик цього стольного города, можемо сказати, що й сьогодні сам факт існування Звенигорода, його історія продовжують відігравати особливу роль у складних сучасних суспільно-політичних процесах і обставинах. Адже місто стояло при витоках української державності, а значить, і нашої незалежності. Тому належить до видатних пам’яток нашої культурної спадщини», — каже Віра Гупало.
Перші найдавніші кам’яні споруди Галицької Русі
Нині навіть науковці у певному розумінні відкривають Звенигород заново. «В основі наших знань про це місто лежать результати праці кількох поколінь дослідників. При цьому сам перебіг досліджень, що тривали понад 150 років, відображає історію розвитку археології як науки», — переконана Віра Гупало.
Початковий етап досліджень був пов’язаний iз першими, ще аматорськими, кроками, які у другій половині XIX століття були скеровані передусім на обстеження Звенигорода та його околиць. Провідну роль при цьому відіграли настоятелі Звенигородської церкви святого Миколая — отці Григорій Савчинський (1802—1888) та Іван Билинкевич (1856—1930). Григорій Савчинський збирав усні перекази, що стосувалися історії давнього міста, його назви й назви окремих місцевостей довкола нього. Згодом його племінник, отець Василь Ільницький, написав першу книжку «Стародавній Звенигород (1861).
Натомість перші археологічні розкопки пов’язані з іменем отця Івана Билинкевича. Як невтомний дослідник, він обстежував усі довколишні урочища, позначав місця виявлення знахідок, шукав давні цвинтарі та церкви.
Найбільші досягнення у вивченні Звенигорода принесли археологічні розкопки вже у післявоєнний період. Розпочалися вони у 1953 р. і тривали з невеликими перервами аж до 1994 р. Саме тоді стало можливим закладати широкомасштабні розкопи, що охоплювали значну площу. Це дозволило відкрити низку перших функціонально пов’язаних об’єктів, десятки речових знахідок, що визначали час існування цих об’єктів. Відтоді Звенигород почав отримувати якусь періодизацію свого існування.
Знаковими дослідженнями у вивченні Звенигорода були розкопки 60, 70 і 80-х років ХХ століття. У 60-х роках Олексій Ратич (1906—1975) відкрив релікти білокам’яного ансамблю — князівського палацу, церкви та усипальниці. Це були перші найдавніші кам’яні споруди на території Галицької Русі. І це доводило, що Звенигород беззаперечно був князівською столицею.
У 70-х роках виявлено рештки дерев’яної церкви ХІІ століття на розі давньої торговиці. А 1981 року Ігор Свєшніков (1915—1995) вперше в Україні на широкій площі (близько 3 тис. кв. м) відкрив релікти дерев’яної забудови на північно-східному пригороді. Там збереглися зруби будинків на висоту 2-3 вінець, огорожі садиб, мощені дошками хідники, провулки, вулиці, а також широка центральна мостова з двостороннім рухом. У межах садиб зібрано колекції численних артефактів, втім виконаних з органічної сировини (дерева, шкіри, берести).
«Станом на сьогодні загал результатів досліджень розкриває особливу структуру самого міста, планіграфію складових містобудівних ділянок, архітектуру будівель (житлових, виробничих, господарських), різноманіття світу ужиткових речей. Окремим аспектом досліджень є розкопки міських некрополів, здогадних монастирищ. Разом із численними знахідками предметів особистого християнського благочестя (хрестики, іконки, медальйони) вони засвідчують провідну роль християнства у духовній культурі Звенигорода. Усе це, разом узяте, промовляє про значимість Звенигорода як великого столичного осередку, розповідає про шляхи та напрями розвитку міста у княжу добу», — коментує Віра Гупало.
Науковець зауважує, що ще донедавна в історичній науці панувала думка про Звенигород як центр невеликої економічної округи. Але прийшов час для того, щоб опрацювати матеріали і повернути Звенигороду його велич і славу.
Понад 300 унікальних експонатів на виставці
Співавторка проекту, молодший науковий співробітник «Рятівної археологічної служби» Інституту археології НАН України Наталія Войцещук розповідає, що питання про створення в Звенигороді заповідника постало після розпаду Радянського Союзу.
«Але поки готувалися документи, 1995 року помер Ігор Свєшніков, який був ініціатором проведення охоронних заходів на пам’ятці. І в 1990-х роках виникли заповідники в Галичі, Белзі, а в Звенигороді — не судилося. Та історія, вважаю, не любить незакінчених циклів, і зараз настав час, коли за підтримки небайдужих ми вирішили знову підняти питання про створення заповідника та створити на його базі туристично-культурний і просвітницький центр. Але питання не в тому, щоб просто створити заповідник, а в тому, як його надалі розвивати.
Наразі, коли триває процес оформлення відповідної документації, вкрай важливо врятувати (!) ще ті рештки, які збереглися в межах пам’ятки національного значення. Передусім належить впорядкувати неймовірно захаращену територію, тож ми задумали створити парк. Це буде своєрідна рекреаційна зона, де основною діяльністю стане туристична».
Наталія Войцещук каже, що з метою ознайомлення широкого кола громадськості з княжим містом створили фільм про історію Звенигорода, а також підготували виставку в Звенигородському музеї «Древній Звенигород — повернення із небуття», де представили понад 300 експонатів ХІ—XII століття. Вона триватиме до 1 грудня. Наталія Войцещук акцентує на тому, що представлено найцікавіші речі, які знайшли у Звенигороді від ХІХ століття до 2010 року, коли були останні розкопки.
