Олена Серпень: «Галицьких німців практично пограбували»

— Ви львів’янка, але зараз живете у Німеччині, чому переїхали? 

 

— Я народилася у Львові й тут закінчила школу. 18 років тому я поїхала зі Львова спочатку на навчання, а потім, після закінчення університету в Манчестері, поїхала до Німеччини на батьківщину мого чоловіка. В нашій сім’ї всі займаються медициною, ми з чоловіком працюємо у власній приватній клініці ортопедії. В Україні я встигла також закінчити університет та отримати диплом журналіста, працювала три роки на радіо.

 

— Як почали працювати з історією? Як усе починалось?

 

— Історією галицьких німців я вперше зацікавилася на екскурсії, куди мене запросила подруга під час мого візиту до Львова. Коли побувала в німецьких поселеннях на Львівщині, мене захопила тема галицьких німців, я стала більше цікавитися, налагоджувати контакти з людьми, причетними до історії німців Галичини. Перших свідків цих подій я зустріла восени минулого року. Вони самі до мене звернулися, написали в газету, де вийшла стаття про мої мандри німецькою Галичиною. Я залюбки погодилася поспілкуватися та дізнатися більше про історію їхнiх сімей.

 

Виявилося, що в Німеччині з 1946 року існує Товариство галицьких німців, яке об’єднує тепер уже нащадків тих німців, переважна більшість яких поїхали зі східної Галичини в 1939 році, згідно з угодою радянського та німецького уряду про преселення народів. Це була одна з умов розділення Польші між СРСР та нацистською Німеччиною. Тієї ж осені під час моєї поїздки до Києва я знайшла в «Центральному архіві громадських об’єднань» документ, де детально описані умови переселення галицьких німців. Їх практично пограбували — свої маєтки та землю вони залишили, не отримавши жодної компенсації. А з собою дозволялося взяти обмежену кількість речей, цінності та предмети мистецтва взагалі треба було полишати.

 

— Ви наважились впорядкувати ваші здобутки у книгу. Коли чекати на її вихід? 

 

— На початку року я взяла участь у міжнародній конференції в Берліні, де я також доповідала про свої дослі­дження. Учасники конференції — студенти та викладачі Академії культурної дипломатії — цікавились, що я збираюся робити з усіма цими свідченнями, знаннями та матеріалами, які зібрала останнім часом про галицьких німців. І тоді в мене виникла ідея — зібрати все це в одну книгу та видати її саме українською мовою. Адже саме в Україні матеріалів на цю тему не так уже й багато.

 

Під час перебування у Берліні мене запросив головний редактор видання галицьких німців до редакції журналу для знайомства. Пан Кристофер Цеклер — правнук священика Теодора Цеклера, якого пам’ятають та шанують в Івано-Франківську, гостинно вітав мене у своєму домі. Журнал спілки виходить iз 1948 року та публікує спогади, наукові статті та різні матеріали, так чи інакше пов’язані з Галичиною та галицькими німцями. Останні півроку я докладно вивчала матеріали видання та з допомою професійних перекладачів зробила підбірку перекладів найцікавіших статей.

 

Тепер я веду перемовини з кількома різними видавцями в Україні і найближчим часом збираюся видати книгу з цими перекладами, а також світлинами з архівних матеріалів журналу та приватних осіб. До книги увійдуть спогади галичан, які належали до німецької громади Львова, Дрогобича, Стрия, Івано Франківська. Історії написані простою зрозумілою мовою та легкі для прочитання. У книгу також увійдуть наукові статті про галицьких митців та вчених, статті політиків та громадських діячів iз Німеччини та Австрії.

 

— Розкажіть про побут німців Галичини, як вони жили? 

 

— У Львові німецька громада мала свій театр, спортивний клуб та декілька хорів, а також клуб дозвілля «Веселість». Учасники клубу організовували пікніки, бали для дітей, концерти, благодійні заходи. Я готую до видання спогади акторки любительского театру пані Берти Кайпер, яка була одружена з  Жаком Кайпером, редактором газети «Східнонімецький народний вісник», що видавався у Львові. Також збереглося безліч історичних фотографій iз життя німецької громади у Львові, які теж увійдуть до книги.

 

— Наскільки важлива тема галицьких німців для світової історії?

 

— Для історії важливо все, без винятку. У світі про галицьких німців знають вже давно. На Заході видають книги, статті та проводять наукові дискусії на цю тему. Учасники Товариства галицьких німців, які розкидані по всьому світу, за довгі роки існування спілки з 1946 року зібрали велику бібліотеку з літературою. Галицькі німці продовжували творити історію навіть псля того, як покинули рідні терени.

 

Але, на жаль, на історичній батьківщині про них знають найменше. Сподіваюся, що завдяки виходу книги українці теж матимуть змогу більше дізнатися про історію свого краю. Ми сьогодні багато говоримо про еміграцію й часто не знаємо, як ставитися до цього явища. В Європі, зокрема в Німеччині, люди також у різні періоди історії пере­їжджали з однієї країни в іншу, шукаючи кращої долі для себе та своїх сімей.

 

У німецькій літературі розповідь про німців, які оселилися й залишилися колись на Галичині, — це якраз один із таких позитивних прикладів масового преселення. Хоча саме явище еміграції пов’язане з несприятливими умовами життя на батьківщині — так, багато німців у часи Йозефінської колонізації поїхало на схід, до Галичини, шукаючи порятунку від наполеонівських війн, які тоді точилися в Європі. Все пов’язано у світі — і люди, і країни, і події, які повторюються інколи по-різному та в різних куточках світу. І все дуже важливо.

 

— Чому в Україні ця тема певний час замовчувалась? 

 

— Така була політична кон’юнктура. Для радянської системи галицькі німці були незручними. Переважна більшість їх належала до середнього класу, майже всі галицькі німці були землеволодарями, а для комуністів це були, безумовно, класові вороги. Галицькі німці підтримували український визвольний рух та багато етнічних німців воювали на стороні Української галицької армії за право самовизначення Західної України.

 

Серед відомих імен тих, хто боровся до кінця за свободу українців, —   професор Ганс Кох, Альфред Бізінц, Фердінанд Ланг, Северин Бейгерт, Йоганн Баум та інші. Після масового переселення, коли за три холодні зимові місяці 1939-40 років iз Галичини виїхало, за різними свідченнями, до 60 тисяч етнічних німців, радянські ідеологи постаралися, щоб суспільсво про них скоро забуло. Сьогодні вже мало хто в Україні згадає, як раніше називалися Одиноке, Соколівка, Долинівка, Нагірне, Винники, Тернопілля, Ланівка, Мислівка, — цей список можна довго продовжувати — це все перейменовані німецькі села. 

 

— Ви спілкуєтеся з нащадками німців, які жили на Галичині? Що вони розповідають?

 

— За останній рік мені пощастило зустрітися та близько познайомитися з деякими галицькими німцями та їхнiми нащадками, що живуть у Німеччині. Пан Альфред Виндельберг — один із них, він розповів мені про свій родовід, який веде з дідів i прадідів, що переїхали до Галичини з Богемії. Його родичі у 1830 році заснували селище Мислівка в Івано-Франківській області — стара назва селища — Людвиківка. Роздивляюсь новий виданий фотоальбом зі старих фотографій приватного архіву пана Виндельберга. 

 

Із глянцевих сторінок на мене дивляться щасливі стрункі молоді чоловіки та жінки — його батьки та родичі в оточенні великої громади. Це було поселення мисливців, лісорубів та теслярів. Великі просторі хати, побудовані ще німецькою громадою, й дотепер є гордістю селян Мислівки, тут тепер переважно живуть карпатські бойки. Здається, що пан Виндельберг ще й досі сумує за загубленим раєм, звідки приїхали його батьки. Після переїзду до Польщі сім’я бідувала, батька забрали на східний фронт, де він потрапив у полон до росіян. Але, на щастя, всі вижили та пережили страшні воєнні роки. 

 

Тепер пан Виндельберг та його нащадки живуть на півдні Німеччини, у Швабії. Про політику та свої почуття щодо тих подій він не хоче ділитись зі мною. Але залюбки сміється, коли я розповідаю галицькі жарти, його й досі блакитні очі світяться щастям, здається, він відчув себе маленьким безтурботним хлопчиком iз далекого карпатського села. Отримала в подарунок від нього колекцію журналів Спілки галицьких німців Blickpunkt Galizien.

 

Згадую розповідь пана Виндельберга про те, що німці та українці завжди жили у партнерських дружніх стосунках та часто одружувалися одне з одним. Тоді разом iз німцями виїхало багато українців. Із головою Товариства галицьких німців я довго та бурхливо розмовляла телефоном — пояснювала, що я українка та займаюся приватним дослідженням. Пан Вохт Хорст живе за сотні кілометрів від мене, на півночі Німеччини.

 

«Мені вже 72 роки, — каже він, — сил на нові справи не вистачає, а молоде покоління вже майже не цікавиться цією темою». Від нього дізналась про те, що Товариство галицьких німців фінансується з федерального бюджету. Грошей вистачає на видання газети та на деякі поточні витрати, поїздки, адже учасники спілки розкидані не тільки по всій Німеччині, а й по цілому світу. 

 

— Якими ви бачите німців Галичини для себе?

 

— Галицькі німці перетворюються поступово у моїй свідомості з абстрактних історичних персонажiв зі старих занедбаних цвинтарів на Львівщині на живих людей зi складними долями переселенців та біженців. Вони отримують свої імена та обличчя, свою історію, яка є також невід’ємною частиною історії моєї батьківщини. Це не тільки мертві, а й живі люди, з якими жорстоко обійшлася доля, вигнавши з рідного краю у невідомість. Але як будь-які галичани, вони не здалися життєвим труднощам, а вижили та зберегли любов до батьківщини, передали жагу до життя своїм нащадкам.

 

1939 року 4 грудня в лютеранській кірсі на вул. Зеленій у Львові німці відправили останню службу Божу. Коли будете проходити повз ту стару, але все ще красиву кірху, згадайте про наших галицьких німців та помоліться за них...