До сотої річниці української революції — дослідження історика Сергія Литвина «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» (К.: Смолоскип, 2018).
Об’ємна, майже на сімсот сторінок, праця присвячена життю та політично-військовій діяльності Головного отамана УНР, чільного лідера руху за українську незалежність.
Свою книжку Сергій Литвин розпочинає з огляду різноманітної літератури та документальних джерел, присвячених Симону Петлюрі. Далі він розповідає про родину Петлюри (серед її членів є, наприклад, фундатори Іонівської церкви в Києві), молоді роки політика, його журналістську діяльність. Але, звісно, більше уваги автор приділив рокам революції та війни за незалежність.
Сергій Литвин змальовує Симона Петлюру як одного з головних активістів надважливого процесу українізації армії 1917 року. Це був момент, коли Україна ще входила до Росії під керівництвом Тимчасового Уряду, Центральна Рада мала доволі слабкі повноваження, можливості (та й рішучість), і навіть ідея автономії втілювалась повільно та з перешкодами. Але саме тоді розпочався масовий рух «українізації» армії — створення з російських солдатів українського походження окремих частин, що мислилися як підґрунтя майбутнього українського війська. Петлюра був одним із координаторів цього процесу, а також своєрідним «модератором» між радикально налаштованими солдатськими масами та поміркованою й позбавленою маневру Центральною Радою.
Чималий розділ присвячено активності Петлюри під час першої українсько-більшовицької війни кінця 1917-го та початку 1918 року. Тоді він виступив організатором Гайдамацького коша Слобідської України та безпосередньо брав участь у боях цього з’єднання. Зокрема — й в оборонних боях під Києвом.
Литвин описує участь Петлюри в придушенні оспіваного Довженком більшовицького повстання на Арсеналі, в інших тодішніх операціях. Після укладення угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною кіш був серед тих українських загонів, які визволили від більшовиків Бердичів, а потім увійшли до Києва на день раніше за війська нових союзників.
У дискусійному питанні оцінки Гетьманату 1918 року позиція Сергія Литвина однозначна. Він вважає диктатуру Павла Скоропадського явищем деструктивним і стратегічно антиукраїнським. Позитивні моменти кількох місяців урядування гетьмана (відносна економічна стабілізація, приглушення безладів і розбудова культурної інфраструктури) він трактує як дуже тимчасові, часто не надто пов’язані з зусиллями гетьмана та його уряду. І вони, на думку історика, аж ніяк не могли переважити негатив — брак навіть теоретичної налаштованості гетьмана і його команди на побудову повноцінної незалежної держави, абсолютна проросійська орієнтація, створення російських військових частин, віддання стратегічних державних галузей у російські руки та наївні, утопічні спроби загнати «джина революції» назад «у лампу», що в перспективі лише підсилювало майбутній вибух.
Після перемоги протигетьманського повстання Симон Петлюра став одним із лідерів Директорії, а згодом і фактичним головою держави УНР. Трагічна історія боротьби за незалежність Української Народної Республіки та поразки цієї боротьби сповнені суперечностей. Різні учасники подій, різні мемуаристи й історики по-своєму розставляють акценти. Зокрема, й у питанні ролі головних особистостей. Чи занапастив Петлюра цю боротьбу, чи, навпаки, був її безальтернативним лідером і символом? Сергій Литвин досить детально зупиняється на цих дискусіях і переконує, що Симон Петлюра таки був єдиним адекватним на тоді провідником УНР. І якщо в багатьох локальних питаннях на кшталт придушеного заколоту Болбочана чи «гойдалках» лівіших і правіших урядів можуть бути різні фахові точки зору, то в одному точно неможливо заперечити історику: Петлюра справді залишився в боротьбі за незалежність до самого кінця та ніколи не відходив від цієї лінії.
Сергій Литвин докладно висвітлює й перебування Головного отамана в еміграції. Згадуються факти важкого фінансового становища й підтримки меценатів або така маловідома подія, як зустріч Петлюри з Курбасом у Швайцарії в середині двадцятих років (хоча тут є підозра, що йдеться все-таки не про режисера Леся Курбаса, а про дипломата Зенона Курбаса).
Якщо говорити про загальну авторську стратегію книжки «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну», то це не лише розповідь про події з життя і за участі Петлюри, а й великою мірою — боротьба з міфами, стереотипами навколо постаті Петлюри чи просто з тезами опонентів-істориків.
Звісно, в цьому сенсі кульмінаційний момент — розповідь про вбивство Петлюри. Сергій Литвин аргументує, що вбивця, Шварцбард, зовсім не був просто пристрасним анархістом, який хотів помститися за єврейські погроми, а що він виконував завдання від ГПУ. Так само Литвин обстоює думку, що імідж «погромника» Петлюрі нав’язали суто з політичних міркувань, наводить докази, як керівництво УНР регулярно намагалося боротися з єврейськими погромами, відповідальних осіб ув’язнювали та навіть розстрілювали.
Історик наголошує, що інші армії, які воювали на території України, самі регулярно влаштовували єврейські погроми — особливо системно цим займався білий рух. А у випадку з військами УНР цією ганебною справою відзначалися не дисципліновані регулярні підрозділи, а малоконтрольовані отаманські загони чи, за тодішньою термінологією, «розкладені» частини (тобто деморалізовані, здеградовані до рівня банд).
Головними перевагами книжки Сергія Литвина варто назвати, по-перше, масштабність і широту охоплення подій і тенденцій, а по-друге, надзвичайно активне використання архівних матеріалів, численні посилання на першоджерела. «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» — книжка, після якої можна скласти власну думку про описані в ній події та осіб, ба, більше, кожен читач отримує дороговказ, де йому пошукати більше інформації, якщо його зацікавив якийсь окремий момент цієї складної та важливої теми. Адже надалі тривають не просто дослідження про постать Симона Петлюри — триває боротьба за правду про нього та про коротку, але гучну історію Української Народної Республіки.
