Одеса, Київ, Кременчук, Дніпро, Харків, Сімферополь, Полтава — це неповний перелік міст в Україні, які пам’ятають драматурга й актора, звуть якого батьком українського театру.
А від 14 липня 2016-го місто найгучнішої слави Марка Кропивницького отримало його прізвище як власну назву, замінивши закомунізоване радянське «Кіровоград».
«Справжньою подією стало те, — писав історик мистецтв Дмитро Антонович, один із засновників Української академії мистецтв у 1917 році, — що через двадцять років після смерті Соленика (Карпо Трохимович, 1811—1851 рр., — актор-комік, майстер імпровізації, один із засновників українського реалістичного театру. — Авт.) і сім років після смерті Щепкіна (Михайло Семенович, 1788 —1863 рр., був, зокрема, актором Полтавського театру під керівництвом Івана Котляревського, який допоміг викупити талановитого чоловіка з кріпацтва. — Авт.) знову з’явився на українській сцені актор, що дорівнював їм силою і характером свого таланту, актор, що виконував ті самі ролі, але вже з нахилом до іншого стилю, і працював, одухотворений надією на самостійний український театр, відрубний від московського, з яким до того часу він був механічно сполучений».
Самобутній митець із голосом надзвичайно широкого діапазону змушений був працювати і в російських трупах, перегравши «до 500 ролей» на московській мові — від губернатора в «Птичках певчих» до «Отелло».
До речі, збереглися записи 1906 року читання 66-річним Марком Лукичем Шевченкових поезій «Думи мої, думи» та «Минають дні...».
Пора зрівняти українське слово в усіх правах із російським
Народився Марко Кропивницький у 1840 році і дожив до 1910-го в Україні, яка була частиною Російської імперії.
У 1863 році з’явилося таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, яким наказували призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою.
Так званий Валуєвський указ забороняв публікацію релігійних, навчальних і освітніх видань, щоправда, залишався люфт для художньої літератури побутового характеру.
Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що книги українською мовою стимулюють зростання пропольських та антиросійських настроїв. Це тоді ще переконували: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».
Дію Валуєвського циркуляру закріпив і розширив імператор Олександр II Емським указом 1876 року. Ним видання творів українською мовою заборонялося практично повністю, як і театральні постановки українською мовою. Тому для розвитку українського театру і культури загалом важливою віхою став дозвіл на постановки українських п’єс на теренах Російської імперії восени 1881 року.
Ці нагадування важливі, щоб зрозуміти, як непросто було у ті роки залишатися українським артистом і драматургом.
«В Україні моїй милій і далі нема ні школи народної, ні журналів, і далі українську мову висміюють, не визнають, намагаються знищити... За віщо це. За віщо? Невже за те, що предки наші встелили кістьми і полили своєю кров’ю той край, який називається благословенним і благодатним і який приєднався до спорідненого народу, як рівний до рівного? Образливо, боляче, тяжко!... Не сила більше терпіти гніт глуму, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням загальнолюдських прав, елементарної справедливості. Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова, не обмежена цензурою, дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю і успіхом на благо рідної Вітчизни», — так розмірковував Марко Кропивницький.
«Не потрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок... Зрадити моєму народові, піти у найми тут «власть предержащим», які мову нашу не визнають, хочуть знищити?! Ніколи! Краще буду працювати на користь милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують все, що я залишив», — такою була реакція Марка Кропивницького на пропозицію імператора Олександра II після гастролей української трупи в Петербурзі перейти грати в Імператорський театр. Дозвіл приїхати в імперську столицю після тривалих клопотань Кропивницький із колективом отримав у листопаді 1886 року.
Лише у березні 1905-го Російська академія наук надіслала урядові доповідь, у якій науковці стверджували, що українська мова є самостійною слов’янською мовою, і рекомендувала відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 років — Валуєвський циркуляр і Емський указ.
«Відчуваючи загрозу знищення українського народу як етносу, тобто небезпеку розчинення його в панівній нації, Кропивницький, як ніхто інший, своїм палким словом намагався розбудити національну самосвідомість українців, закликав їх до збереження рідної мови й культури. Порушені ним проблеми (питання української мови, денаціоналізації, бюрократизму, зневажливого ставлення до «маленької людини») багато в чому залишаються актуальними і в наш час. Його п’єси разом із п’єсами двох інших найвизначніших тогочасних драматургів — Старицького й Карпенка-Карого — дали значний імпульс для подальшого розвитку всієї вітчизняної драматургії й національного театру. На їхніх творах виховалося нове покоління українських драматургів, серед яких Леся Українка, В. Винниченко, О. Олесь, С. Черкасенко та інші», — пише дослідник творчості Марка Кропивницького Анатолій Новиков, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови, літератури та методики навчання Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка.
Єднав усюди друзів
З’явився на світ Марко Кропивницький у селі Бежбайраки, Бобринецького повіту на Херсонщині (нині село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області), у сім’ї управителя поміщицького маєтку зі шляхетного роду Кропивницьких гербу Сас. Духовно-освітньо-культурні осередки, які там діяли, — церква, повітовий суд та парафіяльна й повітова школи. Для середини ХІХ століття — непоганий комплект.
Мати майбутнього драматурга мала чудовий голос, грала на фортепіано, флейті, гітарі й інших музичних інструментах. Правда, була досить легковажною. Коли синові виповнилося п’ять років, Капітоліна Іванівна покинула сім’ю заради гусарського офіцера. Утім згодом усе ж повернулася.
Коли Марко вчився у Бобринецькій повітовій школі з 1853 по 1856 рік, — жив у сім’ї своєї бабусі по матері Уляни Василівни Дубровинської. Її сини Олексій, Єгор, Микола і Федір були музично обдарованими, грали на різних музичних інструментах, любили літературу.
«...Не проходило навіть вечора, — згадував драматург, — щоб в нашій господі не лунала музика або спів. Увечері до дядьків збирались товариші, найпаче в неділю, частувалися, співали (всі дядьки були в церковнім хорі) духовні концерти і світські пісні (...), а іноді і читали гуртом, найчастіше Гоголя і «Енеїду» Котляревського». Підліток з усіма співав народних пісень, серед яких була українська «Ой ходив чумак сім літ по Дону...» та інші.
Бувало, гастролювали у Бобринці приїжджі актори. На Марка Кропивницького особливе враження справили вистави російської театральної трупи Людвига Млотковського. В її виконанні юнак уперше побачив гоголівського «Ревізора». Після приїздів артистів навіть учні повітової школи «гульню в війну замінили гульнею в театр».
Марко читав товаришам «Енеїду» Івана Котляревського, яку знав майже напам’ять.І через театральні захоплення Марка батько, Лука Іванович, втратив усяку надію «нахилити сина до господарства».
Після початкового навчання Марко Кропивницький став чиновником у суді, служив у Бобринці, Єлисаветграді (нині Кропивницький). Протягом 1862—1863 років був вільним відвідувачем лекцій на юридичному факультеті Київського університету. Але повернувся додому.
У період 1863—1864 років бобринецькі аматори зробили постановку понад сорока найрізноманітніших п’єс. Марко Кропивницький зарекомендував себе як здібний виконавець. З успіхом грав, скажімо, молодого купця Бородкіна і прикажчика Митю у п’єсах Островського «Не в свої сани не сідай» і «Бідність не порок». Незабаром очолив гурток.
«...Весела, привітна вдача, чудовий голос, вроджений талант майбутнього великого артиста єднав йому всюди друзів», — писала у спогадах дружина Івана Карпенка-Карого.
Із початку 1864 року знову почав служити у повітовому суді на посаді «столоначальника по гражданській часті». Переїхав у Єлисаветград, куди уже через рік було переведено повіт.
Познайомився там з Іваном Тобілевичем. У 1871-му, після смерті батька, Марко Кропивницький назавжди залишив казенну службу, розпродав отримане у спадок господарство і разом із дружиною Олександрою поїхав в Одесу, де отримав запрошення зіграти на сцені Народного театру графів Моркових і Чернишова роль Стецька у «Сватанні на Гончарівці».
«Дебютант у ролі Стецька Кропивницький привернув загальну увагу своєю грою; під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його повторювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця», — писав «Одесский вестник».
Після майже трьох сезонів на сцені Одеського народного театру Марко Кропивницький залишив його. Бо мріяв про українську професійну трупу.
У 1873 році Кропивницький переїхав у Харків. Там здійснив постановки таких українських п’єс, як «Не ходи, Грицю, на вечорниці» і «За Немань іду» Володимира Александрова, а також власну драму «Дай серцеві волю, заведе у неволю».
Корифеї
«Дозвіл на постановки українських п’єс на теренах Російської імперії восени 1881 року став надто важливою віхою в історії українського народу, незважаючи навіть на те, що відповідним урядовим циркуляром заборонялося «влаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс і сцен винятково на малоруському наріччі», — читаємо у «Вікіпедії».
Свої перші кроки новий український театр розпочав восени того ж 1881 року в Кременчуці, де в російській трупі Г. Ашкаренка режисером і провідним актором працював Марко Кропивницький.
Перед самим Різдвом відбулися короткотривалі виступи в Харкові, потім у Полтаві й знову в Кременчуці. На початку 1882-го українські актори на чолі з Марком Кропивницьким приїхали у Київ.
Розпочалися спектаклі 10 січня в театрі Бергоньє (тепер — Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки). Грали Шевченкового «Назара Стодолю». Головну роль виконував Марко Кропивницький.
Втім трупа розпалася. Але кожен фініш — це можливість нового старту.
У Єлисаветграді у 1882 році утворилося «Товариство акторів», офіційно трупа вважалася російсько-малоросійською. А стала вона для наступних поколінь Театром корифеїв. До складу увійшли тоді ще учні Кропивницького: Микола Садовський (Тобілевич), Марія Заньковецька (Хлистова, дівоче прізвище — Адасовська), інші. Вік більшості — 19-25 років. Згодом до товариства приєдналися Ганна Затиркевич-Карпинська (Ковтуненко) і Тобілевичі: Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті.
Розпочалися виступи Товариства акторів 27 жовтня 1882 року з тріумфальної постановки у Єлисаветградському театрі «Наталка Полтавка» з Марією Заньковецькою у головній ролі. Наприкінці року — гастролі у Києві.
Утім, щоб не розбурхувалися проукраїнські настрої, київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив виступи українських театральних колективів на йому підвладній території: у Київській, Волинській та Подільській губерніях, а також у Полтавській і Чернігівській, якими керував за сумісництвом.
Попри це роки до нового століття стали періодом непростого, але яскравого творчого тріумфу Марка Кропивницького й українського театру загалом. У цьому часовому проміжку Марко Лукич заснував чотири першокласні драматичні трупи, які постійно гастролювали. Українські вистави дивилися у Варшаві, Мінську, Тифлісі (тепер — Тбілісі), Баку, Вільно (тепер — Вільнюс).
У листопаді 1886 року після тривалих клопотань Марко Кропивницький одержав дозвіл приїхати у Петербург. Попри неприховане українофобство, зокрема, критик Олексій Суворін визнав після перших вистав, що «в малоруській трупі такий ансамбль, якого немає на александринській сцені».
Порівняв Марію Заньковецьку з Сарою Бернар, зазначивши, що зірка української сцени темпераментна, а уславлена француженка — «холодна, хоча й чудова актриса».
І визнав: «Кропивницький не тільки незрівнянний актор, а й такий самий незрівнянний режисер. Його рука помітна у постановці кожної п’єси, у щонайменшій деталі і загальній картині її. Його маленький оркестр слухається його так само, як великий Направника. Усе на своєму місці і все вчасно».
25 січня 1887-го трупа Кропивницького вдруге виступила у присутності царської сім’ї, уже на імператорській сцені — у Маріїнському театрі, де ні до, ні після цього не отримувала дозволу виставляти спектаклі жодна з провінційних труп. Справжнім визнанням успіху в Петербурзі було і те, що провідних його акторів Марка Кропивницького і Марію Заньковецьку запросили служити в імператорському Александринському театрі. Але вони не полишили української сцени.
Затишок і творчий неспокій
Енергії і таланту — незважаючи на матеріальні потреби для театральних колективів, амбіції творчих людей, непрості суспільні події — Маркові Кропивницькому вистачило, щоб до 69 років залишатися активним у справах утвердження українських ідей. Діяв разом з однодумцями. Скажімо, ще 1879-го у Києві познайомився з композитором Миколою Лисенком.
Будучи у зеніті слави, у 1890-му драматург оселився на хуторі Затишок, «за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп’янська», недалеко від села Сподобівка (тепер Шевченківського району Харківської області). І лише ще через 12 років, маючи проблеми зі здоров’ям, перестає постійно виступати на професійній сцені. Відкрив на хуторі початкову школу з українською мовою навчання. Організував перший на теренах Російської імперії дитячий театр.
На особливу увагу заслуговує приїзд до Затишка уславлених майстрів української сцени Івана Карпенка-Карого й Миколи Садовського навесні 1900-го. Результатом стала знову спільна робота Марка Кропивницького і братів Тобілевичів.
Ще на початку 1910 року 69-літній актор і драматург разом із трупою Сабініна поїхав на гастролі у Саратов. Показували «Наталку Полтавку» Котляревського і «Назара Стодолю» Шевченка, а також «Дві сім’ї» Кропивницького. Тараса Шевченка вшанували й окремим концертом. Із Саратова Марко Лукич повернувся 18 лютого, а вже 13 березня взяв участь у Шевченківському вечорі у Києві. Після цього побував на вшанувальних заходах Кобзаря в Єлисаветграді.
Ще на кілька днів заїхав до Бобринця, щоб зустрітися із земляками. Не відмовився і від запрошення приїхати у складі трупи Колісниченка з гастролями до Одеси, куди вирушив наприкінці березня.
«Незважаючи на свої сім десятків років за плечима (насправді 69. — Авт.) , батько грав, як колись — сильно, яскраво, із захватом, чаруючи тонким комізмом, життєвою простотою і художньою викінченістю своїх образів. (...) Приймала публіка Марка Лукича якось особливо сердечно і зворушливо, і в безконечних оваціях і викликах відчувалося не лише захоплення талановитим актором-художником, але й дань шанобливої поваги до одного з великих діячів України», — писали у київському журналі «Театр и искусство».
Повертався Марко Кропивницький із Харкова, погостювавши ще у сина, на хутір Затишок 21 квітня. У потязі раптово помер, не доживши лише кілька днів до свого 70-ліття.
Поховано драматурга, який заслужив звання батька українського театру, створивши 48 п’єс і зігравши сотні ролей, у Харкові на старому цвинтарі, що розташовувався наприкінці вулиці Пушкінської, біля церкви Усікновення глави Іоанна Предтечі. Наразі це Молодіжний парк.
