Так сталося, що про організацію допомоги бездомним «Емаус» уперше довідався з трилера Жан-Крістофа Ґранже «Пасажир»: там головний персонаж частково перебуває у середовищі клошарів, котрим її адреси добре відомі.
Тож книжка Андрія Куркова «Рух «Емаус»: Історія солідарності» (Л.: Астролябія, 2017) одразу попросилася до рук.
По прочитанні зрозумів, що французький письменник не аж так обізнаний із суттю цього феномену — надто вже агресивно згадано в його романі той «Емаус», коли зважити на реальну історію руху.
Роман Ґранже вийшов 2011-го, а чотири роки перед тим відійшов засновник «Емаусу» Абе П’єр і поховальну службу правили у Соборі Паризької Богоматері за участі президента, прем’єра та міністрів Франції — дивно, що письменник, чиї твори завжди оперті на політичні реалії, не завважив це й не оцінив.
Чи просто не знав цього? Може, таки правий соціолог П’єр Бурдьє, що закидає французькій пресі колаборацію з ринком, інформаційну вибірковість, неповноту, баналізацію, внутрішню цензуру?
Особливо лихий Бурдьє на тамтешньому ТБ: «Невозможно сказать ничего серьезного по телевизору» (О телевидении и журналистике. — Москва: Прагматика культуры, 2002). І далі є цікава заувага: «На самом деле, как это ни парадоксально, в мире изображения царствует слово». Виходить, кінцево правий автор книжки про «Емаус», Андрій Курков: «Читаючи, людина вчиться бачити більше».
«Наша назва «Емаус» походить від назви містечка у Палестині, де відчай перетворився у надію», — читаємо в офіційному документі руху.
Біблійний символ не випадковий у проекті, заснованому священиком. Коли гітлерівці окупували Францію, двадцятивосьмирічний духівник у сирітському притулку біля Ґренобля таємно допомагає Опору, переправляє біженців через Альпи до Швайцарії (серед інших і паралізованого брата генерала де Голля).
По війні «оновлені люди», як називав Абе П’єр бійців Опору (то були такі самі добровольці, як і в Україні 2014-го, а перед тим — в УПА), поверталися додому з тими самими проблемами, що й в усіх ветеранів — світ миру ставився до них, м’яко кажучи, сторожко. Плюс масова бездомність через зруйноване житло.
Читаємо у книжці: «Багато ініціатив Абе П’єра починалися з рішення: «Далі так бути не може». Власне, це професійна реакція служителя Книги –Святе Письмо вічне, бо окреслені ним проблеми актуальні завжди.
«Ми є голосом тих, хто не має голосу», — казав, коли його, одразу по звільненні Франції, обрано до парламенту.
Проте політиком не став. Як свідчив приятель-парламентар, «у ньому не було ні краплі політика, він не був ані добрий оратор, ані фахівець з юридичних питань, не збирався робити політичну кар’єру» (чомусь тут згадується так само випадкове депутатство Марії Матіос, для котрої буттєвий сенс — також у допомозі всім нужденним).
Абе П’єр придбав будинок неподалік Парижа і, вважай, перетворив його на такий собі приватний монастир, даючи прихисток безхатькам. «Працювати разом з лахмітниками і жебраками — це такі ж релігійні обряди, як відслужити месу», — казав він і пізніше характеризував спільноту «Емаус» як «примітивне чернецтво».
Його ідеєю було не влаштування ще одного тимчасового притулку, а започаткування саме спільноти, що повертає людині, котра «залишилась сама посеред світу, що від неї відмовився, здатність почуватися потрібним». Отже, давати не рибу, а вудку.
Найпершого компаньйона-безхатька він запитав: «Ти й так зібрався помирати і тобі нічого втрачати, то чи не поміг би ти мені помагати іншим?». Отже, проект Абе П’єра полягав у створенні «самодостатньої спільноти, здатної забезпечити собі прожиток». Головною мотивацією було надання зневіреним і відкинутим суспільством людям можливості щось зробити на «користь громаді, а отже, повернути втрачену гідність… перетворити їх з пасивних отримувачів на мотивованих давачів». Почали зі смітників: «Збір, сортування та продаж вживаних речей стали основним заняттям та основним джерелом доходу першої спільноти «Емаус».
Власне, доходи уможливилися тільки через тридцять років, коли вторинна переробка стала трендом, а секонд-генд — бізнесом. На початках вистачало хіба на продукти. Решта витрат покривалася з депутатської зарплатні Абе П’єра — але все одно не вистачало. А тут іще закінчилася парламентська каденція і засновник «Емаусу» без тої зарплатні вже мало чим відрізнявся з фінансового боку від своїх компаньйонів (тобто, колишніх бомжів-клошарів). Шукав гроші, де тільки можна; якось навіть зіграв у радіо-грі й зірвав джек-пот — 256 000 франків (мабуть, таки знають щось про Абе П’єра наші політики, котрі повказували у своїх деклараціях регулярно-карколомні лотерейні виграші).
Гроші, звичайно, проблема. Та Абе П’єр якось давав із тим раду. Важче було дістати довіру знедолених. Якось він сказав про «людину з вулиці»: «Подивіться, чи має вона хоч сорочку на собі і дах над головою. А вже тоді можна говорити про те, що всередині». Сьогодні рух «Емаус» — це 350 організацій у 37 країнах. Чому саме такий спосіб допомоги нужденним виявився ефективним?
«Взаємини без оцінок», — так сформулював засновник психологічну константу взаємин у спільнотах. Ось свідчення одного з майбутніх компаньйонів, котрий дізнався про «Емаус» від іншого безхатька під одним із паризьких мостів: «Я спитав, чи можна там пити, а він сказав, що можна, але тишком. Бо якби я знав, що не можна, то туди б не пішов». Це голос одного з перших «клієнтів» Абе П’єра, який зрештою таки вийшов із алкозалежності.
«Ми живемо поруч з бідними і нещасними», — це нагадування злободенне завжди. Абе П’єр мислив глобально: «Рятувати бідних — означає досягнути справжнього, тривалого миру».
Засновник «Емаусу» здавав собі справу, що навіть західний демократичний світ геть не ідеальний (хіба що одного разу прохопився про Швецію, котру відвідав 1958-го: «Гідний захвату соціальний храм»). Тож колишній парламентар вдавався до дій, нелеґітимних з точки зору наявного закону.
Коли з’явилися гроші, придбав ділянку й заходився будувати оселю для безхатьків: «Абе П’єр казав компаньйонам, що будинок треба закінчити швидко, а людей поселити ще до того, як почнуться перевірки, бо коли вже вони там житимуть, то вигнати їх буде складно». Це ще одна алюзія на українські реалії: так само намагалися повернути право на родинне проживання кримські татари.
Так само, як в Україні, французька влада стала дибки: ні! Прийшли судові виконавці, аби заборонити подальше будівництво. Тоді Абе П’єр сказав чиновникам: «Бо якщо ми не можемо дати тим людям можливість жити легально, то не можемо забрати право жити хоч десь, навіть нелегально. Я за те, щоб вони вже краще жили нелегально, ніж умирали легально».
На відміну від українського, французький уряд потому почав давати позики на житло. «Ми перевернули з ніг на голову закон, урядові постанови та цілу будівельну промисловість», — підсумовував пізніше засновник «Емаусу».
Але зрушення у французькій масовій свідомості почалося раніше — по тому, як Абе П’єр на початку 1960-х пробився на радіо: «Через десять років після його заклику на національному радіо французька держава змогла поліпшити умови проживання близько 500 тисячам сімей, що належали до групи соціального ризику або були бездомними».
Сьогодні Францію вважають країною, де проблема бездомних розв’язується найбільш адекватно. Користаючи з цієї опінії, вона навіть «втручається у справи» інших: засновникові спільноти «Емаус» у Великій Британії надано Орден Почесного Легіону. Можливо, така честь чекала і на Олесю Саноцьку, яка заснувала «Емаус» у Львові. Глибоко сумно, що вона відійшла незбагненно рано, 2016-го.
Художниця Олеся Саноцька взялася за справу допомоги безхатькам, схоже, без жодного знання про «Емаус». Але рухалася в тому самому напрямку: давати не рибу, а вудку.
Влаштувала у Винниках піді Львовом майстерню з реставрації старовинних меблів, де працювали охочі безхатьки. Далі «вибила» три ставки двірників у Винниках — щодня компаньйони прибирали десять кілометрів вулиць. Проте вистачало лише на основні продукти.
Аби збагнути «ціну питання»: у Великій Британії, де «Емаус» з’явився десятьма роками раніше, «на створення кожної спільноти пішло в середньому півтора мільйона фунтів, аж тоді спільнота ставала фінансово самостійною і навіть починала давати прибуток своїм членам». В Олесі Саноцької навіть приблизних коштів не було. Почала писати ґрантові аплікації. Відгукнулася навіть Японія, із чим пов’язаний кумедний випадок.
Посол Японії в Україні вирішив особисто перевірити адекватність використання ґранту: розвідка обласної держадміністрації зафіксувала цей намір — і комунальні служби швиденько заасфальтували вулицю, що веде до «Оселі «Емаус», та її подвір’я. Прикметно, що на тоді в «Оселі» мешкало тільки двадцятеро осіб — навряд чи влада зреагувала б на те без японської «демонстрації».
Врешті-решт, львівська «Оселя» дійшла того ж способу самофінансування, що і решта «Емаусів»: збирання та сортування вторсировини. Але тут пішли далі — започаткували 2008 року журнал «Просто неба», де нині випусковий редактор Григорій Семенчук, поет і програмний менеджер Форуму видавців у Львові.
В журналі реалізовано фотопроект Ростислава Шпука «Без Ознак Мистецького Життя» — письменники в образі бездомних: Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Юрко Іздрик, Юрій та Софія Андруховичі, Андрій Бондар, Володимир Єшкілєв, Богдан Логвиненко, Таня Малярчук, Ірена Карпа, Олександр Бойченко. Нині львівська «Оселя-Емаус» має власну крамничку секонд-генду з книжковим відділом, де літературні зустрічі влаштовує Галина Вдовиченко.
Книжка «Рух «Емаус», безумовно, варта присутності в інтелектуальному просторі України. Одне бентежить: Андрій Курков, позначений автором як на обкладинці, так і в бібліоописі, не має свого копірайта. Тобто — авторства.
Очевидно, відомий письменник лише виконав упорядницько-редакторську функцію. І здійснив це професійно: композиція книжки бездоганна.
Так, бракує заявленої стилістики Куркова, але вгадуємо письменника в акцентах оповіді. Наприклад, він звертає нашу увагу, що перші «компаньйони» «навіть думати про свої проблеми не були готові».
А.Курков невипадково звернув увагу на це спостереження очевидця: його персонажі зазвичай не надто переймаються думанням, їм любіша «тёплая меланхолия» (Шенгенская история. — Х.: Фоліо, 2016).
Та й межовий світ гіпі у Куркова добре змальований у «Львівській гастролі Джимі Хендрікса» (Х.: Фолио, 2012). А медитації над темою «добра на всех не хватает» вив’юніються ще із раннього роману «Сады господина Мичурина» (Х.: Фоліо, 2002).
Насамкінець — ще одна думка-будильник Абе П’єра: «Краса міста і держави не тільки в музеях, театрах, парках чи навіть храмах; краса міста (в очах Бога і людей) — це відсутність злиденних нетрищ і бездомних».
