«Світлим постатям європейської фізичної культури шведові Лінгові, німцеві Яну, чеху Тиршові, великому творцеві новітньої олімпійської ідеї, французові П’єру де Кубертену можемо ми, українці, з повною гордістю протиставити не менш світлу, європейської величини постать, Івана Боберського», — казав відомий діяч спортивного і пластового руху Едвард Жарський.
«Кріпи свої сили...»
Іван Боберський походив зі славетного роду, коріння якого сягало княжих часів. Народився 14 серпня 1873 року в селі Доброгостів, що на Дрогобиччині.
Закінчивши гімназію та студії у Львівському університеті, Іван продовжив своє навчання у Граці (Австрія). Саме тут він запалюється ідеєю фізичної культури, розуміючи, що «руханка» — то не лише вправа для тіла, а й гартування духу.
Хіба не мав рацiї Іван Боберський, коли писав: «Кріпи свої сили, бо як ти слабий, то світ скрутить тобі карк»? Здогадатися нескладно.
«Взяти за карк» означає поставити у скрутне, безвихідне становище, утискувати когось. Отож, зрозумівши роль фізичної культури у справі гартування національного характеру, Іван Боберський підійшов до своєї освіти відповідально.
Спочатку сам склав іспит на вчителя «руханки» (фізичного виховання), а далі вирушив у подорож європейськими країнами, аби перейняти тамтешній досвід.
У таких країнах, як Німеччина, Швеція, Чехія, Франція, Боберський уважно придивлявся до напрямів та методів фізичної культури. Звісно, можливість залишитися і працювати в Європі у нього була, проте своє покликання Іван Боберський вбачав у іншому.
Його переповнювали блискучі ідеї, а енергії було стільки, що вистачило би на кількох людей. До Львова невтомний «піонер українського тіловиховання», як називали Боберського, повернувся у 1901 році.
Для того, щоб уявити, в яких умовах доводилося йому працювати, варто процитувати Едварда Жарського: «Щоб виразно уявити роль Боберського в довоєнному етапі нашої фізичної культури, мусимо хоч побіжно подати її стан у Західній Україні. Назагал це був час повної інертності та дуже малого зацікавлення фізичною культурою, яка робила тоді перші несміливі кроки. Це був час, коли в Україні одна частина громадянства не мала ніякого погляду на фізичну культуру, а друга була думки, що ставати в лави й триматися просто — це нижче нашої гідності...
Палкі дискусії у Західній Європі щодо відновлення олімпійських ігор, велике значення фізичної культури у вихованні та для народного здоров’я, відкриття нових методів та поширення фізичної культури на велику галузь спортивних ігор, розвій сокільства в Чехії — все це не знаходило жодного відгомону в нашій Батьківщині».
Саме в аморфному середовищі доводилося розпочинати працю невтомному Боберському. Здавалося, він кинув виклик не лише світові, а й самому собі.
Усім своїм виглядом прагнув довести, що змінюватися варто й потрібно, а загартування власного тіла приносить неабиякі результати. Хтось відгукувався про нього з повагою, хтось називав диваком. Ще б пак!
Узимку цей гімназійний професор ходив без верхнього одягу й капелюха, а влітку бігав разом iз молоддю, тим самим демонструючи фізичну форму.
Не дивно, що пан професор невдовзі завоював собі авторитет серед молодого покоління. Вихований на європейських традиціях, Боберський не міг не бачити, наскільки різниться становище українського від народів вільного світу.
«Де сила, там воля витає»
Професор Боберський мав амбітну мету: використати фізкультуру як один із засобів до пробудження національної свідомості свого народу. Зрештою, вирвати свій народ iз того аморфно-сонного стану та покликати до нового життя. «Де сила, там воля витає», — наголошував Іван Боберський.
Цей афоризм він сміливо втілював у життя. Едвард Жарський, аналізуючи діяльність професора, зазначав, що він активно взявся до «організації руханкових товариств, плекання патріотизму». Як ініціативна та вольова людина вмів запалити своєю вірою товариство.
«Він ніколи не боявся перешкод, його не жахали найтяжчі завдання, — зазначав Едвард Жарський. — Коли львівська польська спільнота не хотіла давати йому виступити на сокольській площі, Боберський влаштував його в іншому місці. Властивість Боберського — це відвага в самостійній ініціативі та послідовності у виконанні, сполучені з вірою у власні сили та глибоким патріотизмом. За тодішніх часів, австрійського своєрідного феодалізму, важко було ясно показати збайдужілим українським масам найпростіший шлях, коли пропаганду змагань за соборну й незалежну Україну вважали за державну зраду».
Здобутки Івана Боберського були справді вагомими. У серпні 1908 року він очолив львівський «Сокіл-Батько» — головну структуру цієї масової спортивно-гімнастичної організації.
Саме під його керівництвом (1908—1914 рр. ) сокільство сягнуло свого розквіту. Якщо в 1908 році в Галичині було 400 сокільських «гнізд», то в 1914 році нараховувалося 974 філії «Сокола-Батька», в яких перебувало близько 70 тис. членів.
Український «Сокіл» згуртував українську громаду — селян, міщан, ремісників, інтелігенцію. Серед членів львівського «Сокола» в різні роки були такі відомі постаті, як тодішній редактор видання «Діло» І. Белей, відомий композитор Д. Січинський, видатний історик І. Крип’якевич, майбутній літератор Б. Лепкий, майбутній композитор Ярослав Вінцковський (Ярославенко).
Останній, до речі, написав слова і мелодію «Сокільського гімну»: «Соколи, соколи, ставаймо в ряди! Нас поклик «борімось» взиває. У здоровому тілі здорова душа, Де сила, там воля витає. Як славно бувало, козацькі сини боролись до смерті-загину, боротись будемо, соколи, всі ми за нашу святу Україну!»
Професор Боберський велике значення приділяв творчій праці, а також активно працював над створенням української спортивної термінології. Вперше українською мовою з’явилися книжки з описами дитячих рухливих забав, посібники для занять футболом, хокеєм, тенісом, а також підручники для підготовки фахівців із фізичного виховання.
У 1904 році виходять його підручники «Забави і гри рухові», «Вісімнадцять м’ячевих ігор», «Копаний м’яч» (футбол), «Ситківка» (теніс), «Гаківка» (хокей), «Виряд» (стройові команди), «Вільноручні вправи», «Прорух», «Нові шляхи фізичного виховання».
За сприяння професора Боберського 6-8 квітня 1913 року у Львові відбувся Перший з’їзд пластових організацій Галичини. З його ініціативи та його ж таки коштом виходить друком підручник «Пласт» Олександра Тисовського. Пластовий вишкіл пройшли тисячі галичан, а чимало з них, зокрема Степан Бандера та Роман Шухевич, стали визначними провідниками у визвольній боротьбі українського народу.
Коли тодішня польська влада відмовила у наданні «соколам» площі для постійних занять, то саме професор Боберський розпочав масову акцію збору коштів для купівлі власного стадіону (його називали «Українським Городом»). Пожертви надходили з усієї Галичини, з-за Збруча і навіть з-за океану, що дало змогу придбати на вулиці Стрийській площу (6 га), де відбувалися масові заходи українських спортсменів.
«Завершенням невсипущої праці Івана Боберського був величезний ювілейний шевченківський здвиг 1914 року у Львові. 12 тисяч руховиків, гості з-над Дніпра, безліч глядачів — ось подія, що про неї заговорив західний руханковий світ. Для нас значення цього здвигу полягало в тому, що це була перша великих розмірів маніфестація єдності, організованості, — згадував Едвард Жарський.
— На цьому здвигу виступили й духовні діти Івана Боберського — Українські Січові Стрільці — перші зав’язки новітньої української збройної сили. В їхньому формуванні та вишколюванні відіграв Боберський одну з перших ролей. Він ставив справу ясно: сьогоднішній спортсмен-руховик завтра має стати бойовиком. Ставлячи перед своїми вихованцями-руховиками найвищий обов’язок змагатися за добро Батьківшини, Боберський і сам не звільняє себе від цього: з вибухом світової війни він сам опиняється в управі стрілецтва і стає його невтомним опікуном», — писав Едвард Жарський.
Коли розпочалася Перша світова війна, тисяча «соколів», «січовиків», «пластунів» масово влилися в легіон Українських Січових Стрільців.
Не плачем, а мечем
Іван Боберський обирається членом Боєвої Управи УСС і виконує функцію скарбника легіону УСС та шефа відділу військової преси.
З початком військово-політичних подій листопада 1918 року Іван Боберський працює в секретаріаті військових справ уряду Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) під керівництвом Євгена Петрушевича.
У 1919 році перебуває в Кам’янці-Подільському, звідки виїжджає в США для організації допомоги стрілецькому війську. Цьому періоду життя Боберського якнайкраще пасують його ж таки слова, яким також судилося стати афоризмом: «Не плачем, а мечем».
У травні 1924-го, коли представництво ЗУНР перестало діяти, Іван Боберський активно допомагає новій хвилі еміграції, залучаючи новоприбулих до громадського та суспільного життя.
«Перебуваючи в Америці, Боберський брав активну участь у житті української діаспори. Його діяльність була різноманітною — від популяризації у пресі діяльності керівника школи українського танцю Василя Авраменка у Нью-Йорку до збору матеріалів про українські часописи, книги, друкарні, українські школи, церкви на американській землі та проведення статистики української еміграції», — зазначає у статті «Піонер українського тіловиховання Іван Боберський» дослідниця Оксана Вацеба.
До речі, її стаття увійшла до унікальної збірки «Сокіл-Батько»: спортивно-руханкове товариство у Львові» (1996 р.) Це справді унікальне видання, в якому зібрані спогади, фотоматеріали колишніх «сокільців», однодумців i послідовників Івана Боберського.
У передмові до видання упорядниця Анна Благітка відзначає заслуги спортивно-руханкового товариства «Сокіл», заснованого 1894 року. Зрештою, понад 50 років було заборонено навіть згадувати про нього! Під заборону потрапили імена багатьох видатних людей, громадських активістів, які своїми справами в умовах бездержавності плекали український дух.
Ця доля не оминула також Івана Боберського, проте навіть на еміграції він не припиняв своєї громадської та видавничої діяльності. У квітні 1932 року Боберський переїхав ближче до рідного краю і поселився у словенському місті Тржич, звідки походила його дружина.
Прагнув, аби Україна не лишалася осторонь міжнародного олімпійського руху, вірив, що настане час, коли український прапор майорітиме на найвищих олімпійських щаблях. Професора Боберського не стало у жовтні 1947 року, останній спочинок знайшов у місті Тржичі.
«Чи досягнув Іван Боберський своєї мети? — розмірковує Едвард Жарський. — У складних умовах, серед майже ворожого оточення виховав Боберський нове покоління руховиків і спортовців; покоління, для якого фізична культура стала щоденною потребою, свідомого щодо свого народу і Батьківщини. Сталевий вояк, крицево-кришталевий характер, велике, повне любові до рідного краю серце, здорова душа — все це в здоровому тілі. Ось що ставив він за ідеал української молоді. Цей девіз стояв перед Боберським у його невтомній праці під час творення будівлі української фізичної культури. Він ясно сформулював і на всю велич підніс перед нами гасло: «Фізична культура на службі нації». Він показав нам шлях, яким маємо йти, «все вперед, всі враз».
Ідеї Боберського впали на благодатний ґрунт. Ідеал українського вояка зі сталевим характером та гарячим серцем — через роки — втілився у сучасних сокільцях.
Зрештою, крізь роки стає зрозумілим, що «Сокіл» завжди гартував патріотичну молодь, поставивши за мету її мілітарне виховання. Мета лишалася незмінна — здобуття Української держави. В умовах бездержавності, у ворожому оточенні «Сокіл» виховував майбутніх вояків українського війська. Серед членів Легіону УСС, УГА, а згодом і УПА були спортсмени-руховики, які втілили в життя заповіт Івана Боберського: «Лише організована фізична сила запевнює народові свободу та незалежність».
