Фентезі — це хаос. Письмо поза законами: логіки, досвіду і власне літератури. На цій території стихії зароджуються позитивні антициклони й руйнівні цунамі.
Перші приводять до впорядкування внутрішнього простору фентезі, вписують його в координати соціуму: «Володар перснів», «Гаррі Поттер», «Гра престолів» — протистоять інстинктам зграї-натовпу.
Другі, як-от «Нічна варта», — заміщають традиційні форми співжиття не-людською мораллю.
Прикметно, що першими це помітили не літературознавці, і то там, де фентезійно-ґотичне суспільство на символічному рівні існувало завжди, а нині знову вийшло на яв — у Росії.
Ще десять років тому соціолог Діна Хапаєва писала про Сергія Лук’яненка, проза котрого була тоді на піку популярності: «Моральные следствия поступков героев его не слишком беспокоят. Напротив, с точки зрения автора, они вполне естественны и не требуют подробных дополнительных размышлений. Просто автор изо всех сил старается идти в ногу со временем и с представлениями своих читателей, а также — и это обязательно — стоять выше «дешевой морали» (Готическое общество: морфология кошмара. — Москва: Новое литературное обозрение, 2007).
Успіх Лук’яненкового роману, підсилений талановитою екранізацією, дослідниця називає «эффектом материализовавшегося голоса масс», і вбачає у читацько-глядацькому ажіотажі вельми похмурий симптом-аналог: «Фашизм и сталинизм были народными режимами: народ — в лице тех, кто был в состоянии «отразить его чаяния», — взял власть в свои руки».
Інакше кажучи, на кожних «Бісів» знайдеться свій Лєнін (звісно, не порівнюю «Варти» з романом Достоєвского — цілком згоден з оцінкою Д.Хапаєвої щодо «явной второстепенности дарований авторов российского фэнтези»).
Усі ці рефлексії навіяла фраза, вичитана у фентезійній повісті Юлії Чернінької «Лицар Смарагдієвого ордену» (К.: Саміт-Книга). Там один зі статусних прибічників місцевого диктатора репетує при виді «опозиціонера»: «Хапай цього пройдисвіта! А то дивися що надумали... Хочуть нам весь світ поламати. Ми любимо Магістра і служимо тільки йому!». Подумалося: яка виразно-точна самохарактеристика (пост)радянського колабораціонізму. І це у книжці, адресованій школярам і геть не дотичній будь-якої політичної дидактики.
Дитяче фентезі — ще більш розгнуздана стихія, аніж доросле. Бо — межує з казкою, з її химерними персонажами, архетипність котрих далеко не завжди вдається розгледіти-розшифрувати.
Для цього потрібна неабияка ерудиція, котрої молодим авторам бракує саме через щасливу обставину молодості. Але ж казкові образи виблискують так звабливо, ніби новенький конструктор Lego, тож їх і використовують, як підручні цеглинки.
Ігноруючи ту обставину, що колись увесь казковий «особовий склад» віддзеркалював реальних прототипів (нехай і закамуфльованих через різні табу), а самі казки були такою собі «гарячою публіцистикою». Вони вчили «правильно» жити й адекватно реагувати на виклики тут і тепер. Тож, коли в сучасній фентезійній історії не віднаходимо жодних алюзій на «злобу дня» — це просто забавляння літконструктором.
Причому, геть не обов’язково ті «знаки доби» мусять напряму зчіплятися із фабулою. У повісті Ю.Чернінької — цілком традиційний сюжет: сучасний Котигорошок звільняє край від зажерливого Магістра (=дракона). Джентльменський набір перешкод на шляху до перемоги: людожер, відьма, розбійники, лісові, річкові та повітряні духи.
Але ось і цілком не казковий контингент: «Відморозки — дуже небезпечні істоти. Від них ніколи не знаєш, чого чекати. Вони можуть тобі усміхатися, а коли відвернешся хоч на мить — вбити».
Більше за те: деякі фольклорні колізії переосмислюються на нинішній лад. До обов’язкового фінального двобою лідерів Добра і Зла додано акцент свободи слова: «Привселюдно ти повинен викликати його на поєдинок. Тільки на очах у всіх він не зможе тобі відмовити».
На несподівані побічні ефекти казкових оповідей звернув увагу політичний історик Тімоті Снайдер: «Іще один роман, який розповідає про тиранію та опір їй, — це «Гаррі Поттер і смертельні реліквії» Дж.К.Ролінг. Якщо, ваші друзі чи діти не звернули увагу на цю сторону книжки при першому читанні, її варто перечитати» (Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття. — К.: Медуза, 2018).
Так, за своєю структурою казки — то є костюмовані ідеї. Зазвичай, на одну притчу — одна ідея-вистава. Після літературної обробки казки трохи гладшають, але не набагато — до трьох-п’яти концептів щонайбільше. У «Лицарі Смарагдієвого ордену», приміром, дія конденсується до головної мислі: «Те, що ми зробимо сьогодні, — буде нашим завтра... Кожен отримає стільки дива, скільки йому потрібно».
Десь ми вже це чули? Оно в Ірен Роздобудько: «Кожне життя починається з казки, а продовжується так, як ти забажаєш сам» (Про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур, Чарлі Чапліна. — К.: Грані-Т, 2007). Але не варто впадати у нерви — ніхто ні в кого нічого не цупив. Просто «ідеї» казок — то «вічні істини»; їх небагато й усі вони легко впізнавані, хоч як вигадливо автори їх перелицьовують. От і «Життєдайне мерехтіння» у Ю.Чернінької — злочинно відчужена весела дитяча безтурботність, — але ж про вкрадений-проданий сміх уже хтось писав, ні? Й писатимуть далі, ще по-іншому — і то є добре.
У світі казки «ми всі — як віддзеркалення себе справжніх, своїх фантазій», — значить Юлія Чернінька. А дослідниця казок Клариса Пінкола Естес деталізує: «В сказках, как и в глубинах души, торжествует справедливость... Задача сказки в том, чтобы привести внутреннюю жизнь в движение» (Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. — К.: Софія, 2002).
Авдитор сучасного «дитячого» письменства Тетяна Качак називає цей процес казкотерапією — «ефективний метод роботи з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку, які зазнають емоційних та поведінкових труднощів. Суть її — у створенні особливої атмосфери, яка допомагає вступити у боротьбу зі своїми страхами, комплексами» (Українська література для дітей та юнацтва. — К.: Академія, 2016).
Остання цитата — точно про «Лицаря Смарагдієвого ордену», по-хорошому типовий твір у кращій частині сучасного українського фент- казкового репертуару.
