Ніхто з українських медіа-персон не зібрав на себе стільки критики, як Савік Шустер.
Більшість негативних рефлексій відбивають пострадянську підозру до успіху, частина є примітивною корпоративною заздрістю.
Але дехто з рецензентів намагався «розібратися» не з автором, а з оприявленими ним станами і тенденціями нинішньої української журналістики — як-от серйозний політичний журналіст Сергій Грабовський, котрий, либонь, найбільше і найадекватніше писав про «феномен Шустера».
Проте, попри сподівання, у своїй книжці «Свобода слова против страха и унижения» (К.: Брайт Букс) С.Шустер не став дискутувати на тему «честь мундира». Авжеж, не царське діло...
Утім, закиди С.Грабовського заторкували основи самої професії. Справедливо здаючи шану фаховій майстерності творця «Свободи слова», він так само обґрунтовано запитував: а чи присутня у цій програмі власне свобода слова?
Немає іншого шляху збагнути, що означає дванадцятирічна присутність С.Шустера в українському медіа-просторі, аніж зануритися у термінологічні хащі.
Отже, свобода слова.
Не чіпатимемо поширеного у масовій свідомості й уявленні захищених недоторканністю політиків розуміння її, як безвідповідального мовлення: хочу й говорю! У світі є визнаний стандарт: Перша поправка до Конституції США.
Так, вона жорстко забороняє втручання уряду у діяльність преси, проте тамті зацікавлені кола не припиняють спроб нею знехтувати — особливо відразно це проявилося за президента Ніксона (котрий за своїми повадками вельми нагадував майбутнього Путіна). Минулорічний фільм Стівена Спілберґа «Секретне досьє», що зібрав купу поважних відзнак, — саме про те.
А ще ж існує вплив великого капіталу, про що у Першій поправці не йдеться. Корпоратизацію американського медіа-ринку добре описав визнаний аналітик цих процесів Джон Кін у книжці «Мас-медіа і демократія» (К.: К.І.С., 1999).
Він навіть вважає, що «мас-медіа, фінансовані за рахунок реклами, залишаються несумісними із свободою комунікації у плюралістичному суспільстві. Реклама завжди намагається мовчки і непомітно виштовхати зі сфери публічного життя не-комерційні погляди та не-ринкові форми життя... ЗМІ повинні максимально позбутися товарного характеру... Переосмислена модель громадського мовлення потребує розвитку плюралістичних, недержавних і неринкових ЗМІ».
Коли для Заходу це є невизначено віддаленою метою, що вже казати про нас. Але ж, хоч як дивно, на поверхні ми цілком відповідаємо Першій американській поправці. Савік Шустер із багатьма пікантними подробицями оприлюднює усім в Україні відомий маневр — «один звонок с Банковой, и у канала отберут лицензию» (щойно ми бачили, як саме в такий спосіб позбавили права на аналогове мовлення неприйнятний для нинішнього українського президента канал «1+1»). Але ж «телефонне право» у жодній Конституції не фігурує — отже, ніби, Банкова нікуди й не втручається.
Зрештою, свобода слова — це не так можливість журналістського висловлювання в конкретному медіа, як гарантія оприлюднення в загальному пресовому дискурсі. І тут в Україні все також ніби гаразд: навіть історія поневірянь С.Шустера українськими каналами (ISTV, «Інтер», Перший національний, «5 канал», «112 Україна», «24», «1+1») — за великим, рахунком засвідчує свободу слова.
Але ж як це різниться від стандартного поняття! «Ты просто оказался разменной монетой», — з часом розуміє С.Шустер і розповідає, як владці (Льовочкін, Коломойський, Садовий) виторговували у Порошенка преференції коштом викидання «Свободи слова» зі своїх ефірів.
Утім, розпач нашого героя виглядає дещо сценічно — усе ж бо відомо наперед. Майже п’ятнадцять років тому ситуацію описав інший відомий медійник, Юрій Макаров: «Є два сценарії. Якщо ми не будемо робити того, що вони від нас хочуть, то нас закриють. Якщо ми будемо робити все, що від нас хочуть, то станемо нецікаві, й нас перестануть дивитися. Усе, що нам залишається, це визначити ступінь компромісу, на який ми готові йти» (Ю.Макаров, О.Герасим’юк, С.Чернілевський. Ти не один! З новітньої історії українського телебачення. — Х.: Фоліо, 2004).
Отже, Савік дійшов того ж висновку, що й Дж.Кін: лише «недержавні й неринкові» ЗМІ спроможні виконувати журналістські функції без обмежень.
«Если общество поддерживает независимую журналистику, та, в свою очередь, защищает граждан и не дает властям окончательно зарваться», — так сформулював С.Шустер ідею власного каналу 3S.TV, кошти на який збиралися за індивідуальною передплатою.
До речі, американський політичний історик Тімоті Снайдер вважає такий спосіб підтримки преси чи не громадянським обов’язком й показує, якими сумними бувають наслідки, коли «нам здається природним платити сантехніку чи механіку, але ми хочемо отримувати новини безкоштовно» (Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття. — К.: Медуза, 2018).
Незалежний ні від влади, ні від олігархів канал за перші чотири місяці 2016-го став збирати до 2 мільйонів глядачів. Тут уже Банкова відкинула псевдодемократичний камуфляж і тупо його закрила. А щодо засновника чинний Президент України скористався рецептом Путіна, коли той позбавив Шустера права на проживання та роботу в РФ.
Нічого нового під пострадянським сонцем. Понад десять років тому засновник «1+1» Олександр Роднянський значив: «Чи може бути повноцінне і добросовісне політичне мовлення в державі, де більшість провідних каналів де факто є департаментами public relations тієї чи тієї бізнес-групи, а умовою існування успішного бізнесу є політичне прикриття?».
І додавав: «Коли починався «1+1», нам не могло спасти на думку, що телебачення виявиться таким істотним інструментом політичного впливу, що телебачення перетвориться на надзвичайно успішний бізнес, що телебачення зіграє ключову роль у реалізації кар’єр і проектів» («Ти не один!..»). І тут постає на позір дивне запитання: а чи належить телебачення до журналістики?
Журналістика — це подразнення мисленнєвих рецепторів. У кожного другого вони недорозвинуто-атрофовані (статистика свідчить: половина населення світу не читає книжок). У термінах С.Шустера це звучить так: «Сознательные граждане. Увы, их мало». Будь-яка влада прагне заблокувати ті рецептори. Дамоклів меч висить над репортерами завжди і всюди. Справжні демократії розбудували мережу обмежень супроти зазіхань ще наприкінці ХІХ століття.
Але все змінилося з винайденням радіо. Фашизм, нацизм та комунізм «оволоділи масами» саме завдяки йому; путінізм — уже завдяки телебаченню. Цілком правий Юрій Макаров: «Генетично та естетично телебачення походить не від кіно, а від... радіо. Телебачення — не недосконале кіно. Телебачення — вдосконалене радіо».
Ще одна провокативна медіа-персона, Дмитро Корчинський, — про те саме: «Те, що ми бачимо, сильно залежить від того, що ми чуємо». А вже власне про ТБ каже таке: «Через електронно-променеву трубку наших телевізорів не передаються думки, лише емоції» (Д.Корчинський. Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016). І знову Ю.Макаров: «Телебачення органічно не пристосоване до того, щоб вселяти переконання, позиції, віру, врешті. Щонайбільше — прості стереотипи поведінки. Не стиль думок, а стиль життя... Телевізор — як Буратіно, думки в нього коротенькі».
Та цей Буратіно має захмарні амбіції і вже сягнув конкретно масової влади над головами. Аж так, що «прямой эфир — царь и бог современных революций» (С.Шустер). Обійдемося без політкоректності: телебачення = пропаганда.
Цим пояснюються непристойні пропозиції, які повсякчас надходили Шустерові. «Савик, вы можете сделать такую программу в пятницу, чтобы на Майдан пришло меньше пятидесяти тысяч человек?» — цілком притомно питав у нього якийсь із другорозрядних регіоналів. Першорозрядні не були аж так відверті, але так само сподівалися на щось подібне.
Наприкінці 2012-го Льовочкін запропонував Шустерові: «Или я перехожу на телеканал «Интер», или остаюсь вообще без эфира». І окреслив вимоги: «Не расшатывайте власть, дайте ей возможность объяснить свою политику и выглядеть пристойно, а еще держите нас в курсе тем и гостей».
Шустер це вже проходив у Росії, коли Владіслав Сурков («архитектор» политики на Северном Кавказе», і як тепер знаємо — плану «Новоросія») попереджав його тими самими словами: «Не мешай провести референдум. Не расшатывай основы государства» (березень 2003).
Питання «чи можлива свобода слова у питомо пропагандистському середовищі ТБ» залишаю доскіпливішим дослідникам. Натоміть поставлю ще гостріше: чи є радіо- та телевізійні гедлайнери журналістами?
Савік Шустер у 70-80-ті роки активно друкувався в американських та європейських газетах незаплямованої репутації — навряд чи вони співпрацювали би з аматором. Потім він потрапив на «Радіо «Свобода» — пропагандистську структуру США у холодній війні з СРСР. І — ставши керівником російської служби — перебудував її саме за журналістськими стандартами.
А далі вже було суцільне телебачення, прямі ефіри, які С.Шустер означає, як наркотичну ейфорію («особлива, здатна зачарувати й полонити, царина» — Ю.Макаров) і, власне, визнає себе за наркомана (те саме вичитуємо і у спогадах пана Макарова).
«Популярность политической программы конвертируется во влияние», — зізнається С.Шустер і вже заднім числом бідкається у порушенні журналістських стандартів: «Я не имел права занимать чью-либо сторону... Я пошел навстречу президенту и делаю с ним интервью в день тишины перед выборами. Закон не запрещает показывать действующего президента в любой момент. Но собственный моральный закон не давал мне покоя». Але чи можна покладатися на сповідь наркомана?
На піку популярності «Свободи слова» в Україні резонансно пролунала цитата поважного соціолога Ірини Бєкєшкіної про маніпулятивність програми С.Шустера (щоправда, покликалася вона лише на один соціологічно некоректно використаний ним термін).
Гадаю, варто говорити радше про несвідомі маніпуляції, спричинені амбіціями. Книжка С.Шустера переповнена ними: «Почти каждое ток-шоу становилось политическим событием... Личный рейтинг доверия 86%».
Підкреслено причетність чи не до кожного соціально-політичного зсуву усіх дванадцяти років, що він працював в Україні. І фраза «хотя, возможно, я преувеличиваю нашу значимость», — за законами нейро-лінгвістичного програмування лише працює на те.
Але без амбіцій не станеш ніким.
