«У цій провінції добре пишеться», — зауважувала раніше для читачів «України молодої» письменниця з Ніжина Тетяна Сидоренко.
За півтора року від того спілкування уже видрукувані дві нові книжки авторки. На весняному «Книжковому Арсеналі» представили художньо-біографічну повість «Ольга. Дружина Пікассо».
Тетяна Сидоренко робить головною героїнею землячку — Ольгу Хохлову, танцівницю балету Сергія Дягілєва, яка була першою офіційною дружиною іспансько-французького художника 18 років.
Древній, добрий і хитрий Ніжин у повісті — особливий персонаж, хоча Хохлови прожили там кілька років — між службою батька у Батурині й Петербурзі. Втім згадані і Графський парк, і перший пам’ятник Гоголю, і навіть кав’ярня на Гоголівській.
А ще — бали предводителя ніжинського дворянства Василя Тарнавського у Качанівці. Старша сестра Ольги на домашньому святі якось читає, замість гри Шопена, — «Не так тії вороги, як добрії люди...»
Читач, який не дуже знайомий з історією Чернігівщини і славного полкового міста часів Гетьманщини, напевно, не надто прискіпливо чіплятиметься за ці деталі, але вони є.
Ольгу Коклову (так її називав чоловік) авторці складнувато утримувати головною героїнею — бо ж поряд сам Пікассо! Але геній у мистецтві — ще не геніальна людина. І Тетяна Сидоренко не ставить його на постамент, місцями — принаймні мені як читачеві так здалося — навіть зневажає за певну поведінку.
Втім і дякує наприкiнцi: за прославляння Катерини Білокур (1954 рік, Париж, «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї весь світ!») і за те, що вдяг вишиванку...
Із Тетяною Сидоренко ми ведемо мову про мадам Пікассо, чиє 125-річчя у Ніжині вшанували позаминулоріч, та геніального художника Пабло Пікассо, який за 91 рік життя малював, виготовляв кераміку, гравюри, скульптури — створив усього більше 50 тисяч найменувань робіт.
На сучасних мистецьких аукціонах картини художника — з найдорожчих, наприклад, за $8,01 млн. на «Крістіс», у Нью-Йорку, у 2014-му продали його полотно 1965 року «Та, що їсть кавун, і той, хто пише» (Eating watermelo— woma— and writing man). Роком раніше — «Чоловіка і жінку» (Ma— and Woman), написану 1921 року, — за $6,2 млн. Жінка і дружина Пікассо того часу — Ольга Хохлова, уродженка Ніжина.
Мадам Пікассо
— Пані Тетяно, коли і за яких обставин вас зацікавили Ольга Хохлова і Пабло Пікассо як герої майбутньої літературної праці?
— Одного дня пізньої осені 2016 року я вирішила влаштувати собі релакс. Довготривала робота за комп’ютером, одноманітність домашніх справ вимагали цього. Найкращий релакс для мене — пройтися з фотоапаратом закутками старого Ніжина та «вполювати» свій кадр. На вулиці Воздвиженській у Ніжині височіє Хрестовоздвиженський храм, на фасаді якого я тоді побачила меморіальну дошку з висіченим на чорному граніті красивим жіночим лицем. То був портрет Ольги Хохлової, яку ще немовлям хрестили саме в цій церкві. Водночас то було ще й мегауспішне «вполювання» свого кадру як відправної точки, як потужного приводу для майбутнього сюжетотворення.
Мені захотілося побільше дізнатися про цю жінку — ніжинку, балерину, мадам Пікассо. Доступна соцмережівська інформація про Ольгу Степанівну Хохлову подавалася в різноплановому пікассовському контексті, що й зрозуміло. Рівень такої інформації мене, чесно кажучи, не влаштовував ні в аналітичному, ні в фактологічному відношеннях. Переважну більшість із начитаного, скопійованого й навіть законспектованого опорного матеріалу довелося потім просто «відсікти», не звертати на нього уваги, — настільки він був суперечливим, неправдоподібним, недосконалим. Але книга вже починала проситися, а затим настійно вимагати: «Напиши мене!».
Так тривало кілька місяців: у голові книга вже була, а на папері — жодного її рядка. Але настав Ольжин день народження — 17 червня (за старим стилем), і моєю рукою ніби хтось повів! Швидко та впевнено! То був доволі цікавий процес: писалося ніби під диктовку! А головне — в монолітній єдності з пікассовським контекстом.
Творити образ Ольги ізольовано від образу Пікассо виявилося абсолютно неможливо. Так вийшло, що до Паблового дня народження — 25 жовтня — текст уже був готовий.
Редагувала я його, доопрацьовувала, «доводила до кондиції» більше місяця (це велика розкіш для тексту, коли є багато часу для редагування!). І коли була поставлена остання крапка, внутрішній голос мені підказав: «Надсилай рукописа в найкраще видавництво». Звісно, в Україні це видавництво називається «А-ба-ба-га-ла-ма-га».
— Чи є документальні свідчення перебування Хохлових у Ніжині?
— Я не мала потреби у відкритті велосипеда. Багатодітна дворянська сім’я Хохлових проживала в Ніжині наприкінці ХІХ — початку ХХ століть. Це аксіома на зразок «Гоголь навчався в Ніжині». Глава сімейства Степан Васильович Хохлов був військовим лікарем Батуринського піхотного полку царської армії, хоча першу освіту мав духовну. Сім’я була побожною, вихованню дітей надавалася щонайбільша увага. Про це дбала Лідія Миколаївна, любляча матуся своїх п’ятьох дітей. Вона була вродженою ніжинкою. Дівоче її прізвище згідно з одним джерелом було Зінченко, згідно з іншим — Вінченко. Цей фактаж підтверджує архівними документами ніжинський історик професор Євген Луняк, видавши роком раніше невелику за обсягом науково-популярну розвідку «Ольга Хохлова: всесвітньо відома ніжинка, маловідома на батьківщині».
Тарас Шевченко сегментивно присутній/
— Чи є хоч якась імовірність того, що старша донька Хохлових у реальному житті, а не лише у вашій книжці, могла у Ніжині читати поезію Шевченка?
— Моя книга — літературно-художнє видання. Без художнього письменницького вимислу художня література не є художньою. Тарас Шевченко сегментивно присутній у художній тканині твору, оскільки у Ніжині його знали: він двічі приїжджав сюди ще за життя, а втретє — при перевезенні праху до Канева на перепоховання. Той епізод із читанням Ганною вірша «Не так тії вороги...» — цілком умотивована спроба зробити всю повість українськішою. Таких спроб по всьому сюжету дуже багато. Я — українська людина, українська письменниця, й інакше писати не можу. Іншої відповіді в мене немає.
— Ольгу Хохлову практично століття називали російською дружиною Пікассо. Ніжин був частиною Російської імперії у часи її дитинства, потім входив до складу СРСР. Ніхто вам не закидав, що викривлюєте історію повістю?
— Як можна викривити те, що й без мене давним-давно викривили, займаючися моделюванням минулого, безліч істориків?! Та ще й маститих. Ніжин — древнє, з понадтисячолітньою історією козацьке місто Лівобережної України! Все. Крапка. Якщо хтось і матиме до мене подібні дивні претензії, я радитиму йому/їй прочитати «Історію Русів». Мені як авторові здається, що цією повістю я навпаки вирівнюю історичну правду: Ольга Хохлова — не
російська балерина, не російська дружина Пікассо. А українська й тільки українська! Бо родом вона — з Ніжина.
Непієтетний Пікассо
— Які джерела ви опрацювали перш ніж сісти за написання художньої повісті?
— Про соцмережівські мовчу. Бо єдина їхня заслуга — збивання з пантелику й продукування підозри до всього, що там пишеться. А ось книгу Франсуази Жило, передостанньої дружини Пабло Пікассо, «Моє життя з Пікассо» прочитала й навіть епізодично перечитувала з великим зацікавленням. Як і книгу травматичних спогадів внучки Пабло й Ольги — Марини Пікассо — «Дідусь».
У цих двох джерелах — непієтетний Пікассо, інтуїтивно таким я його й уявляла. Вони мені були потрібні живими людьми, мої головні персонажі. Зідеалізовані, забронзовілі вони мене не цікавили. А ось саме такими — зі злетами й падіннями, радощами й печалями, різнополярними емоціями — я й хотіла їх створити. Богу дякувати, мені начебто це вдалося.
— На сторінках повісті ви симпатизуєте більше Ользі, аніж генію мистецтва Пабло Пікассо, принаймні мені як читачці так здалося. (Хоча у більшості, наприклад, російських текстів протилежна картина). Чому?
— Насправді це не так. Я однаково люблю всіх своїх персонажів. Більше того: на сторінках 113-115 я ніби співаю прозовий панегірик Пікассо, захоплюючись його вмінням виживати й досягати успіху. Він же з’явився на світ мертвонародженим! А все одно ожив, щоб потім виживати й далі жити — повнокровно, цікаво й дуже успішно.
Кілька разів у ході сюжету звучать мої авторські захоплення від Пабло: трудоголіка, новатора, авангардиста, геніального живописця. А щодо образу Ольги — її, свою землячку, я зобразила такою, як мені (мабуть же, й читачам) було потрібно: аристократичною, талановитою, сильною, мудрою, доброю... Такою вона мені уявилася. В неї було все: слава, багатство, геніальний чоловік... Все було, окрім щастя...
«Не тикай носом читача в мораль»
— Уявні інтерв’ю з Ольгою і Пабло допомогають вам розкрити характери героїв, але чи не спотворюють вони правду про них?
— Так звані есхатологічні інтерв’ю — це нехитрий спосіб самохарактеристики головних персонажів. Є в мене своє письменницьке кредо: «Не тикай носом читача в мораль». Нехай персонажі самі «піднесуть» себе читачеві, а читач сам у всьому розбереться. Так цікавіше і навіть вдячніше для автора.
Ота моя невидима Кор., така безлика, безіменна й ніяка, насправді робить колосальну справу. Вона «розговорює» Пабло й Ольгу, непомітно й ненав’язливо провокує їх на безмежну відвертість. Мета більш ніж благородна — почути правду з перших вуст. Ніким і нічим не спотворену правду. Бо в ті інтерв’ю я вклала фактологічну основу. Ніхто з персонажів у тих інтерв’ю ні в чому не винен. Праві всі.
— Ваша подяка Пабло Пікассо у тексті — за визнання творчості Катерини Білокур і те, що він одягнув вишиванку. Чому для вас було важливим сказати і про це в повісті?
— Паблові я дякую ще й за хліб, який він завше клав правильно під час трапези, — скоринкою догори. І за гончарство (старожитнє українське ремесло), яким він займався, коли кілька років жив у Валлорісі.
У рукописному варіанті я дякую йому ще й за ліворучний фрагмент «Алжирських жінок» — найдорожчої на сьогодні його картини, на якій ліворуч скраю зображена все-таки українка. Асоціативна, але українка. Для чого я це роблю? Бо я — українська людина й українська письменниця. Наголошую на цьому вже вдруге.
— У Музеї Пікассо зберігається переписка Ольги Хохлової з рідними. Коли з листів знімуть гриф приватності? І що в них може бути надзвичайного?
— У Малазі, на батьківщині Пабло Пікассо, в музеї його імені, справді зберігаються й поки що не для загалу шістсот листів до мадам Пікассо, Ольги Хохлової. Листи тії — від матері та інших членів родини Хохлових із Петербурга й Москви, де саме відбувався військовий та революційний безум. Ті листи, мабуть, дуже цікаві... Я навіть здогадуюся про домінуючі їх теми... Мені невідомо, коли з них знімуть гриф приватності. Але я б дуже хотіла прочитати їх якнайшвидше! Тому будемо щось думати... В темі «Ольга Хохлова/мадам Пікассо» рухаємося далі..
— Це означає, що має бути ще одна книжка? Її задум напряму пов’язаний із зняттям грифу приватності з листів?
— Так.
