На перший позір фотоальбом «Кривий Ріг — яскраві сторінки» (К.: Балтія-Друк) є типовим офіціозом.
Місцева влада хоче мати під рукою політкоректний презент для потенційних інвесторів — збирає до купи фотки місцевого колориту і замовляє у відомого видавництва зробити з усього того кулю. Зазвичай така схема призводить до еклектичного результату з різною пропорцією плюсів і мінусів.
У нашому випадку плюсів більше. Ну так — досвідчені редактори «Балтії-Друк» навряд чи поставили би до цілком власного видання чимало репродукованих тут фото, а коли якомусь сюжетові конче треба виділити сторінку — як-от, будівлі міськвиконкому, — то знайшли би світляра, що перетворить пересічний архітектурний об’єкт на пристойну мистецьку картинку.
Схоже, умова криворізького замовника була — нічого не міняти. То був би цілковитий провал, якби не присутність місцевого фотохудожника Ігоря Квочка, котрий своїми панорамами перетворив урбаністичну частину альбому мало не на казку Грєбєнщикова — «под небом голубым есть город золотой».
Ось, приміром, самісіньке історичне осердя міста: перехрестя Поштового проспекту і вулиці Олександра Поля.
Широкофокусний об’єктив завжди спотворює об’єктивну реальність — він «бачить» більше, ніж людське око. Плюс технологія триразового експонування (HDR), що різкістю перспективи перетворює фото чи не на класичні гравюри Белотто-Каналетто. Інакше кажучи, умовний турист, що потрапить у точку зйомки, таким це перехрестя не побачить. Але споглядач фотокартини сягне естетичної ейфорії.
Ще більшою буде шоко-втіха від панорами вокзалу (здебільшого знімки цих споруд виходять невиразно-пласкі): І.Квочкові вдалося «наочно» зафіксувати плин руху і зробити глядача його свідком. А панорама криворізького Арт-майдану в його виконанні — ніби візуалізація мрії Остапа Бендера: так мусив би виглядати шаховий клуб у Нью-Васюках (без жодної іронії). Пригадується спостереження одного з топ-майстрів Олександра Глядєлова: «Перед нами есть много завес, скрывающих истинную реальность… Фотография помогает её увидеть, почувствовать поток жизни» (Подвижный пейзаж. Искусство Украины между революцией и войной. — К.: Родовід, 2015). Щось подібне казав і Єфрем Лукацький: «Объектив моего фотоаппарата — это как бинокль или микроскоп, который позволяет видеть лучше и ближе, чем обычный глаз» (foto.ua, 06.10.2016).
Світлини Ігоря Квочка дарують криворіжанам урбаністичну мрію-надію. Бо насправді це місто архітектурної масовки: поза невеличкий п’ятачок історичного центру — сіре радянське «соціальне житло». А вночі й поготів можна угледіти Мордор, як на одній з приміщених тут світлин: ніч, безликі коробки багатоповерхівок, а тло-обрій освітлюють потойбічні вогні заводів-монстрів.
«Справжній індустріальний дух», котрому співає славу на початку міський голова, — це, направду, однозначно-депресивна характеристика у постіндустріальну добу. Іноземного туриста, якого книжка мала би привабити, за сподіваннями чиновників, це радше відтрутить. Не врятують і технічно вигадливі фото з міських парків, як-от Човникова станція, подана у багатьох роботах, як ваблива пропозиція для мистецького декорування офісів та приватних осель (той самий І.Квочка зазнімкував цей об’єкт, ніби замок-палац котрогось з українських магнатів XVII століття).
Але Кривий Ріг таки має, чим неабияк заінтригувати туристів — гігантськими залізорудними кар’єрами, яких не побачиш деінде в Україні. Око відмовляється ідентифікувати ці мегалітичні об’єкти з чимось на Землі; околиці Кривого Рогу — справжнісінькі «марсіанські хроніки».
Під різним освітленням ці нескінченні яруси набувають різної — і щоразу химернішої — кольорової домінанти у жовто-червоній частині спектру. Скельні зморшки додають глибоких фіолетових акцентів; навесні з’являються смараґдові контрасти, а зима й поготів надає цій країні циклопів езотеричної незбагненності.
Словом, справжній рай для любителів еко-екстремальної фотографії. Нещодавно чув оголошення про тури для таких мисливців до турецької Кападокії. Так, там є на чому зупинитися і оку, і об’єктиву. Але погляньте на світлини з нашого альбому, порівняйте й переконаєтеся: сюди треба завітати найперше.
Три роки тому вийшло два випуски «Криворізького альбому» (К.: Арт-Технологія, 2015), де уперше опубліковано світлини Едуарда Фукса, одного з найвідоміших інженерів-геологів часів «руднічної лихоманки», як назвав криворізьке економічне диво кінця ХІХ століття тодішній король репортажу В.Гіляровський.
Історія самого Фукса та його фотографій типово-трагічна для радянської доби. Мати шведка, батько німець; осіли в Російській імперії. Юнак навчався гірничій справі у Санкт-Пєтєрбурзі. Перша самостійна робота — геологічна розвідка у Бердянському уїзді. Двадцятип’ятирічним приїжджає до Кривого Рогу, бере заміж тутешню українську селянку.
На той час Кривий Ріг — містечко у три з половиною тисячі мешканців з чотирма церквами і двома синагогами (три чверті населення — українці, чверть — юдеї). Понад півсотні рудників, звідки добувають 70% усього заліза в імперії. Для цього з ранньої весни до пізньої осені сюди приїздять тисячі сезонних робітників.
Головна криворізька копальня, технічним станом котрої опікувався інженер Фукс, більш-менш безопасно пережила початок більшовицького терору. 1922-го Едуардові Карловичу навіть присвоєно звання «Герой праці». Та 1931-го уперше заарештували, засудили до 10 років таборів.
Утім, «нагорі» швидко схаменулися (де знайти профі такого рівня на його місце?!) й замінили на умовний термін із правом обіймати інженерну посаду. Але другого арешту, 1938-го, він уже не пережив — йому, колишньому дійсному членові Імператорського мінералогічного товариства, за кілька тижнів мало виповнитися 66.
Фотоархів Е.Фукса виявили цілком випадково, аж 1977 року, коли інженерові спадкоємці емігрували до Німеччини і продали родинний маєток. Нові власники просто викинули мотлох з горища — і там було, здогадно, до трьох тисяч скляних пластин-негативів. Пізніше 75 негативів опинилися у Дніпропетровському історичному музеї, 65 — в музеї Криворізького технічного університету; кілька сотень — у приватних колекціях.
Навіть те, що збереглося, — неоціненна колекція для вивчення історії повсякдення початку ХХ століття: будні (на роботі і вдома), свята (колективні й сімейні), житло, одяг/мода, соціальні типи. Усе — в найдрібніших деталях, глибина різкості вражає — авжеж, знято «Кодаком», нехай і тодішнім. Та й київська фамільна друкарня Huss, що забезпечила поліграфію, відтворила оригінали взірцево.
Бачимо моторошні землянки робітників, які одержували учетверо меншу платню, аніж на аналогічних копальнях тодішньої Європи. Розпластано-нерухомі тіла п’яних у базарні дні — звичні натюрморти, невід’ємний антураж будь-якого «вахтового методу».
Поруч — пікніки-прогулянки на євро-манір, крікет, фехтування. Екстремальне фото починалося тут: рудокопи, обв’язані страхувальними мотузками на вузеньких уступах над проваллями без дна. Перші МЧС-івці: загін рятувальників, що тільки-но одержав спецзасоби, чудернацькі протигази-скафандри — у них і сфотографувалися. Затишні куточки садів і парків, що їх наполегливо розводили у цьому степу успішні місцеві бізнесмени та ще й примудрялися мати з того зиск («фрукти продавалися за доброю ціною на місці, а також у Москву, Петербург та інші міста»).
Едуард Фукс не просто фіксував довкружнє життя — був фотолюбителем вищого розряду. Експериментував з панорамною зйомкою, полюбляв виготовляти технічно складні пейзажі-контражури, ретельно кадрував кожний знімок. Його око полювало крізь видошукач за майбутніми картинами, тобто — за символікою. Ось серія «портретів» чавуноплавильного заводу: потойбічні вертикалі труб, похмурі дими замість повітря, випадкові люди-мурахи за авансценою. Початок жаху.
Через сто років ця нелюдська «краса» перетворить Кривий Ріг на місто з найбруднішою атмосферою в Україні (щоправда, нині містові вдалося виборсатися з найбруднішої топ-десятки).
Упорядкував і видав фотоспадок Едуарда Фукса колекціонер-краєзнавець Іван Рукавіцин, і це був його третій публікаторський проект (рецензія на дві перші не менш цікаві книжки — в «УМ» від 2 вересня 2014 р.). Аж ось торік з’явився його ж «Исторический путеводитель по Почтовой (1917—2017)» (К.: Книга-плюс).
Вулиця Поштова — центр Кривого Рогу. Назагал вона довжелезна, але вісімсот її початкових метрів — ніби тамтий Хрещатик.
Починалася вулиця (і, власне, модерне місто) з поштової контори — пункту найбільшого скупчення народу, принаймні, раз на місяць. У день зарплати рудокопи прямували сюди, аби переказати гроші додому. Черги вишукувалися неймовірні — інколи довші за добу.
Прийняти до п’яти тисяч поштових переказів за день — не абищо. Відтак влада подбала, аби народ не нудьгував: навпроти відкрилася «монополька», державний продаж горілки. Водночас за кожним поближчим рогом виникли приватні генделики (підприємливі поліцейські влаштовували тут засади, беручи по 10-20 копійок за вхід до напівлегального закладу). Чотири з усіх семи міських ліхтарів освітлювали саме вечірню Поштову: аби ніхто не збився з правильного курсу.
Тут же розташовувалися й інші сервісні бізнеси з обслуговування гастарбайтерів: усі сім фотографічних ательє містилися на Поштовій.
1912 року найвідоміший міський фотограф Шмуель Підгаєцький випустив серію з трьох десятків видових поштівок Кривого Рогу та околиць. І.Рукавіцин репродукує у своїй книжці три зразки, що засвідчують високий професіоналізм світляра: врівноважена композиція, динамічні діагональні перспективи, виразне освітлення, вдале вписування перехожих. Майстер заслужено дістав срібну медаль на виставці в одному з фотографічних центрів імперії — у Ліфляндії.
Як бачимо з усіх оглянутих книжок, фотографія і Кривий Ріг — речі традиційно супутні.
