Творчість Андрія Комарницького та його колег з іконописної майстерні «Алімпій» Марини Комарницької-Шпак і Юрія Вербовського представлено на виставці Богородичних ікон «Заступниця» у храмі Святої Софії у Києві, а також в проекті «Мімезис. Наслідування» у духовно-культурному комплексі «Архістратиг» у Львові.
Відомий львівський іконописець Андрій Комарницький — учасник Української спілки іконописців, із 2010 року співголова майстерні «Алімпій» — разом із колегами Юрієм Вербовським та Мариною Комарницькою-Шпак розписав кілька українських храмів у неодавньоруському стилі, переосмислюючи сакральну традицію Русі-України.
Наприклад, ще в 1999-му на диплом узяв проект розпису модерної за архітектурою церкви «Різдва Богородиці» у Львові на Сихові. «Я любив ходити до цього храму, а на диплом мене благословив настоятель отець Орест Фредина, — згадує художник. — Щодня перед малюванням я намагався зранку побувати на Святій літургії. Але згодом трапилося так, що пару днів я вирішив поекономити вранішній час. І тоді мені мало що вдалося зробити у своїй праці над дипломним проектом. Нарешті, вже на третій день, я все-таки пішов на вечірнє богослужіння, і після нього за дві-три години я зробив більше, ніж за всі попередні дні».
«Незабутнім був досвід, коли писав велику ікону Богородиці-Оранти «Заступниця України» на хорах церкви Різдва Богородиці, і мав нагоду слухати всі служби, які правилися у храмі», — каже Андрій Комарницький.
Андрій Комарницький закінчив львівську Академію мистецтв, де навчався на кафедрі сакрального мистецтва, донедавна працював її науковим співробітником, викладав іконопис у школі «Радруж». Уже кілька років — керівник студії іконопису «Центр родини» Фонду Святого Володимира. Захистив кандидатську дисертацію за темою «Образ Богородиці в художній культурі Київської Русі: становлення національних особливостей». Досліджуючи сакральну традицію Русі-України, Андрій Комарницький опублікував до двох десятків наукових статей у фахових виданнях, разом із колегами створив науково-документальний фільм «Мімезис. Сакральна традиція Русі-України: самобутність і наслідування».
«Для мене суть творчості полягає в тому, щоб бути олівцем у руці Божій: лише тоді я усвідомлюю, що не я творю, а Господь це творить через мене, — каже Андрій Комарницький. — Найвищим ідеалом для мене, іконою всіх ікон, є образ Христа з Туринської Плащаниці. Особливо вражає, що Його лик та тіло зовні — це реальна, справжня людина, і водночас відчувається, що передають всеохопну любов і безмежну силу».
Захоплюється митець та надихається і ликом Діви Марії з ранніх київських ікон — «Богоматері Великої Панагії» та «Корсунського (або — Устюзького) Благовіщення». Подібними до них за досконалістю, тільки вже значно скорботнішими, є лики «Холмської» і «Вишгородської» Богоматері, близькою є популярна нині «Богородиця з Меджигор’я».
«У давнину богоносні святі іконописці не просто копіювали відомі ікони, вони носили в серці цей ідеал Абсолютної Божественної краси, — розмірковує художник. — Тож дуже хочеться хоч чимось бути подібним до них. Адже ікони, написані цими святими митцями, для нас є дуже високим зразком. Краса цих творінь вічна, оскільки йде від серця Творця до серця людей, які моляться на ці образи. Митці, які оздоблювали нашу легендарну Софію Київську, згодом були визнані святими, їхні мощі збереглися у Київських печерах нетлінними. Згадаю і преподобного Алімпія Києво-Печерського, якого найбільше хвалять наші літописи, саме на його честь ми заснували іконописну майстерню «Алімпій».
