Коли цієї весни відійшов Сергій Оксеник — то був відчутний удар по перспективах української дитячої літератури. 2014-го Всеукраїнський рейтинг «Книжка року» зафіксував тріумф його трилогії «Лісом, небом, водою» — вона вивищилася над багатьма тодішніми брендами недосяжно.
Авжеж: так про, для і голосом самих хлопців-підлітків тоді писав хіба Володимир Рутківський (Леонід Кононович приєднався до тріумвірату лише 2016-го — «Чигиринським сотником»). І раптом з посмертної шухляди постає цілком «дорослий» твір — «Самка богомола» (К.: Темпора).
Та по його прочитанні стає зрозуміло: ніде «дитячий» письменник Оксеник не «зрадив». Його власні персонажі виросли — і, з огляду на їхню поставу у трилогії, просто не могли оминути російської агресії.
Ба більше: перечитуючи тепер «Лісом, небом, водою», хапаєш себе на думці, що написана вона ніби після московського нападу 2014-го. Добровольчі батальйони формувалися саме так, як ватага Лисого (і зброю здобували саме так).
За бойових супротивників мали вовкулаків, викапаних москалів: «Вони дурні, й завше бігають зграєю... Вони як хвороба... Може, вони й стали вовкулаками від злості й ненависті».
Схоже, один із молодших побратимів Лисого, — той неприкметний хлопчака, що був природним аналітиком і розв’язував «інтелектуальні» проблеми дієвців, — перетворився тепер на лейтенанта Вітю, очима котрого ми й занурюємося в інтригу «Самки богомола».
Цей жанровий роман побудований на антиутопійній матриці: російсько-українська війна закінчилася розпадом Росії, і цунамі біженців звідти затоплює Україну. В одному з фільтраційних таборів (десь, здогадно, на помежів’ї Сумської та Чернігівської областей) стає неспокійно.
Зрештою, неспокійно по всьому колишньому кордоні з Росією. Загальний антураж такий: «Йти самому лісом, коли в тебе зайняті руки, — це самогубство... Хтозна, що в нього там під опеньками чи під бушлатом! Раніше Віті таке й на думку б не спало, тепер це були нормальні думки, що й не пахли параноєю». Тобто вовкулаки з попереднього твору активізувалися. Звісно, вони переважно — російські «біженці».
Але й українських «перевертнів у погонах» вистачає — у них купа друзів поміж тепер «колишніх» російських військовиків: разом десь служили чи навчалися в одній академії генштабу.
Отже, пригоди лейтенанта Віті у світі «Чужих» з усім притаманним цим кінострашилкам реквізитом: імпланти-мутанти. Ну і, ясна річ, горор-атмосфера, люблена С.Оксеником від перших книжок: «Тим більше страшно, що вони не знали, чого слід боятися», — читаємо у «Лисому».
Збагнути мотивацію Чужих — найперший крок у стратегії протидії. Але спочатку треба вирахувати ворожого ватажка. Лейтенант має підозри вже у першій главі — якби не ментальна тупість тилового армійського начальства, можна б не допустити кривавих метастазів. Але тоді й книжки не було б. Тож Вітя провадить, вважай, несанкціоноване розслідування, котре, звісно, виявляється єдино правильним.
Зрештою, ФСБ-резиденткою виявляється молода й ваблива «біженка» Алевтина — не так Мата Харі, як Червоний горобець чи якась місіс Сміт; оманливо-безпечна, як кицька. На допитах вона пояснює начитаному українському офіцерові незбагненність російської душі, перед котрою нормальна психіка безсила. От, наприклад, у таборі переселенців з колишньої РФ є курси з вивчення української — стандартний сервіс для адаптації емігрантів.
Але ті «почуття власної гідності не втрачали. Вона виливалася в агресивне, викличне небажання розмовляти українською». Бо, пояснює Алевтина, «вони вважають цю землю своєю». А відтак платитимуть за гостинність до пори тихою, а за першої-ліпшої змоги — збройною ненавистю, бо «знають, що більше ніде їм вижити не вдасться. В Європі їх змусять працювати, в Білорусі вб’ють, у Китаї зроблять рабами».
Автор уміло нагнітає — лейтенант тривожиться: щось психологічно-непевне коїться у тих бараках. Підказує знову Алевтина: «Завівся страх... І всі знову почали вірити в те, що колись розповідало російське телебачення: про розіп’ятих хлопчиків, рабів і хунту... Біологічна зброя. Бацили живуть в їхніх організмах, розвиваються, розмножуються, еволюціонують».
Не вірити їй не має підстав ані лейтенант, ані читачі — вона ж бо працювала під прикриттям у тамтій «журналістиці»; тож знає, що почім. Та й наш Вітя чим далі більше впевнюється: страх не «завівся» — його провокує саме Алевтина.
І що з усім тим робити? Насамперед, звісно, запобігти заколоту. А потім? Бо вже бачимо вельми небезпечні симптоми — «тепер, коли по всій Україні нещасних росіян сотні тисяч, усі досить скромні досягнення несміливої українізації перших помайданних років летіли псу під хвіст». І це не вільна футурологія «Самки богомола», а жорстка реальність.
Ось статистика, наведена у дослідженні Національного інституту стратегічних досліджень: 2016-го внаслідок міграції внутрішньо переміщених осіб спілкування українською різко зменшилося порівняно з двома попередніми роками; в Одесі, наприклад, удвічі. Чіткий русифікаційний слід ВПО простежується навіть у Києві та Львові (Світова гібридна війна: український фронт. — Х.: Фоліо, 2017).
Дослідники прогнозують «майбутні хвилі хаосу з боку небезпечного сусідства», а «хаос має тенденцію до розповсюдження у максимально можливому просторі». На лінгвістичному напрямку спостерігається рух у зворотній бік — до януковичевих часів.
А там, цілком вірогідно, і колісниченки-ківалови вигулькнуть, нікуди ж бо не подівся цей злий бур’ян (або, за класифікацією Сергія Оксеника, вовкулаки. Наскрізь іронічний автор «Самки богомола» раптом прохопився: «Недоречно згадався вислів одного російського класика: «Звісно, дітей топити у ванні негоже, але щось же треба з ними робити!».
Чи існує насправді російський класик із таким афоризмом — не знаю. Це може бути прогалина у моїй ерудиції, а може — весела містифікація автора. С.Оксеник — філолог не лише за освітою і досвідом, а й за безперечним талантом. Зауважте, приміром, такий сюжетик: на початку Алевтина спілкується з українським офіцером виразно російським суржиком, а вже десь під середину оповіді лейтенант Вітя перестає «чути» акцент — звикає; і фонетично-орфографічні Алевтинині каракулі зникають зі сторінок. Такий-от візуально-текстовий ілюзіон.
Але найбільше письменникові вдаються фокуси з літературними алюзіями, його твори просто переткані ними. Вже у «Лісом, небом, водою» назва кожної із семи глав — пародійне покликання на класичні поп-твори: «Один у лісі не воїн», «Лесик-Телесик», «Привал на узбіччі» тощо.
А до «Самки богомола» навідувався Владімір Войновіч зі своїм солдатом Чонкіним: «Погляд у Сидорчука був відкритий і чистий, як остання сторінка Статуту караульной служби... Козирнув так, ніби танцює брейк-данс... Читати майже не вмів. Протоколи писав краще».
На авторській сторінці у Вікіпедії «Самку богомола» кваліфіковано беззмістовним означенням «футурологічний трилер». Це іще б пасувало його «дитячій» трилогії, хоча за фабулою то є екологічна казка про «помилкове минуле», коли нерозумні дорослі «все це взяли в борг у своїх дітей і онуків».
«Самка богомола» — цілком реалістичний твір. В тому сенсі, що справжня аналітична прогностика — найнадійніша реальність. Та коли вже вдаватися до філологічних означень, то це — воєнно-шпигунський детектив; один з найбільш популярних за Союзу піджанрів — «воєнні пригоди».
За пізно-вершинний зразок тут править роман Владіміра Богомолова «У серпні сорок четвертого» (опублікований 1974-го в журналі «Новий мір»). Справді талановитий бойовик, що зробив автора супер-відомим — понад сто наступних перевидань, три екранізації.
Десь у пантеоні «русского міра» йому мусять поставити пам’ятний бюст — Богомолов спровадив на символічний рівень радянську контррозвідку СМЕРШ («Смерть шпіонам»). Приблизно так, як Булгаков канонізував білогвардійців у Києві. Дія Богомолового роману відбувається в Західній Україні, де головними шпигунами є «бандерівці»; за головного персонажа тут так само, як і в Оксеника, лейтенант спецслужб, але у нашого автора все відбувається в інверсійній проекції.
Ті, хто читали Богомолова, одразу вхоплять свідому алюзію Оксеника на наскрізну мізансцену буття «бійців невидимого фронту»: «Вони не знали, які механізми встигла запустити його втеча, вони не знали, що роблять тепер численні вороги в гарнізоні, вони не знали, на кого тепер можна покладатися, а на кого — ні, вони не знали. Але в тому, що ворогів було багато, сумнівів не виникало. Стільки зброї запасають не тоді, коли хочуть когось убити. А тоді, коли хочуть убити дуже багатьох». Але — повний переверт, інверсія: саме сучасні «бандерівці» (читай: патріоти, що ладні покласти життя) полюють на російських шпигунів.
Так, інверсія Богомолового твору (ніби самка тамтого лейтенанта Таманцева) — на поверхні. Проте, як на мене, головний месидж-алюзія «Самки богомола» інший — це інверсійна актуалізація Шевченкової «Катерини»: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями».
Ще на початку Оксеникової книжки «Вітя не на мить не забував, що вона чужа. І це його значною мірою рятувало». До пори-часу. Хоч далі буде цнотливо-відверте зображення злягання, і читач розумітиме, що тепер уже капітан Вітя не підніме руки на Алевтину, він-читач також розуміє, що російська шпигунка (що, здається, справді закохана) не зупиниться перед виконанням ФСБ-завдання. Вона його застрелює, коли той намагається перешкодити виконанню наказу Кремля. Мораль проста від часів Тараса Григоровича: шлюб українця з донькою «русского міра» обривається трагічно.
По ходу дії колишній філолог-ботан Вітя перетворюється на лейтенанта Рембо, і автор кидає нам підказку, чому так: «Книжки все життя читав, от і навчився». Ну, ясна річ, завжди доречна бібліо-осанна.
А з іншого боку — рентген: Сергій Оксеник як «вічний хлопчак», — саме ця езотерична якість і спричинила його входження у сонм найліпших «підліткових» письменників, що здатні відтворити непевні юнацькі стани.
Але ж саме ті «непевні» юнацькі стани захистили усіх нас на Майдані і Донбасі. Про те, за великим рахунком, і є «Самка богомола.
