Рецензія на книгу Лю Цисіня «Проблема трьох тіл»: наукова фантастика, яка візуалізує глухі кути сучасної науки

Це наукова фантастика, що не так вибудовує гіпотетичні світи, як візуалізує глухі кути сучасної науки. Проблема трьох тіл — цілком реальна астрофізична загадка, що наразі не має розв’язки: чому ґравітаційні взамовпливи системи трьох пов’язаних космічних об’єктів аж так хаотичні, що залишають дослідників «поза рамками звичного кола технічних знань»? Ба більше: науковці «навіть не можуть приблизно пояснити це і за допомогою ненаукової фантастики».

 

Аби було зрозуміліше, сюжет такий: планета з параметрами Землі перебуває не під одним Сонцем, а під трьо­ма — Трисолярис. Й ось ті три світила виробляють таке, чого землянин осягнути не в змозі: літній схід сонця може завершитися не звичним ранком-днем-вечором, а раптовою зимовою ніччю, «в одну мить перетворивши знайомий світ на чуже, маловідоме місце». Загартована таким екстримом цивілізація є, звісно, войовничо-агресивною — вона шукає у всесвіті більш комфортного місця для тотальної еміграції і знаходить Землю.

 

Отже, гряде апокаліпсис. Як тій напасті протиставитися — ніхто не знає. Польові дослідження шокують науковців: «Усі свідчення ведуть до одного висновку. Фізики ніколи не існувало і не існуватиме». Зрештою у головного спеціаліста з цієї проблеми «просто закінчилися ідеї».

 

Але — не у приватного детектива, котрого міждержавний військовий штаб найняв для паралельного розслідування. «Суть моєї роботи полягає в умінні поєднати факти, події, речі, які здаються непов’язаними на перший погляд», — каже він.

 

Відтак на кону з’являється китайський професор Ленґдон чи Вільям Баскервільський. І далі дія розгортається так само стрімко й вигадливо, як у Дена Брауна або Умберто Еко. Літературознавець Ростислав Семків пише про останнього: «Авантюра письма... пронизана уявою настільки, що ми починаємо думати: швидше за все — так і було! Й жодні монографії потім не переконають нас, що було інакше» (Як писали класики. — К.: Pabulum, 2016). Це цілком дотичне і книжки Лю Цисіня.

 

Отже, «Проблема трьох тіл» — з елітної полиці нонфікшен-екшену, де стоять «Код да Вінчі» та «Інферно», «Маятник Фуко» і «Празький цвинтар».

 

У жодному з цих творів не знайдемо однозначної розв’язки заявленої проблеми, бо автори не паразитують на проблематиці, а лише намагаються привернути увагу до неї. Ну, так — вони не білі й пухнасті стосовно власне наукової інтриги: вирішують за її допомоги власні гонорарні проблеми. Але роблять це чесно і професійно. Читацькому загалові подобається неабияк — наклади усіх авторів бестселерні.

 

Хто з них кращий — безглузде запитання. Точно — ніхто не гірший одне одного. Так, Умберто Еко — неперевершений у плетінні безкінечної вервечки причина—наслідок—причина—наслідок; Ден Браун — у віртуальній грі «втеча-ловитва»; а Лю Цисінь перетканий політичними алюзіями, настільки точно-спостережливими, що читацька думка повсякчас збивається на порівняння з нашим українським сьогоденням. Здавалося б, — де ми, а де Китай? У тому-то й письменницька майстерність — розгледіти загальне у різному.

 

Кожен із цих авторів має свої бонуси для читача, котрий шукає у письменстві передовсім розваг. У Еко — захопливі середньовічні історії; у Брауна — переконливий путівник світовим мистецтвом; роман Лю Цисіня можна прочитати і як «цікаву астрофізику», вельми цікаву. Таку, що впирається у парадокс: «Більше знаючи, ви тільки більше загрузнете в цій проблемі». Та він щоразу пірнає з таких трамплінів у темні глибини розуму: «Що я можу знати?.. Ось у чому питання».

 

«Наша цивілізація не в стані вирішити свої проблеми», — це, власне, стартова точка усіх згаданих письменників. В усіх ті проблеми утикаються не так у науку-техніку, як у мораль (саме це і перетворює їхні нонфікшн тексти на художню прозу). Спільне і в тому, що головні дієвці їхніх романів таки сподіваються — посеред загальної зневіри — знайти вихід. У Лю Цисіня присуд такий: «Самостійне моральне пробудження настільки ж неможливе, як і очікування того, що людство зможе висмикнути себе із Землі за волосся, подібно барону Мюнхґаузену. Для морального пробудження потрібне втручання ззовні». І як тут не згадати ідею відомого фінансиста Олександра Савченка щодо «пробудження» українського соціуму від наркотичного корупційного забуття: «На деякий час, 5-7 років, США, ЄС та МВФ мають... взяти українських топ-чиновників під повний контроль, включаючи призначення їх на роботу та звільнення» (25 років: Заповіти незалежності України. — К.: Саміт-Книга, 2017).

 

По ходу роману пана Лю виникають групи підтримки та опозиція ідеї зовнішнього втручання. У першому випадку це спочатку секти, що швидко герметизуються і починають дискутувати схоластичні колізії: «Що реальніше: світ зовні чи світ усередині цих стін?». Фанатичність цих осередків приваблює тих, у кого «немає нічого в житті й за душею, крім постійної боротьби за виживання... Люди, які нічого не бояться внаслідок свого неуцтва». Маси швидко радикалізуються — шириться розпач і ненависть, суспільство потрапляє у «трясовиння взаємної помсти», виникає примара громадянської війни. Усе відбувається за підручником з ресентименту (див.: Сібе Шаап, Мстива отрута: Ріст невдоволення. — К.: Видавництво Жупанського, 2015).

 

Вигулькує і кандидат у диктатори. Його антикризова програма — ядерний удар по цивілізації Інших, котра «у будь-який момент може поглинути наш світ. У нас немає іншого вибору, як ризикнути і поставити все на карту». Знову-таки вельми впізнавано. Пам’ятаєте, як Путін просторікував перед одноплемінниками: якщо Росії немає місця у так званому цивілізованому світі, то навіщо потрібен такий світ?

 

Роман «Проблема трьох тіл» починається з картинок китайської «культурної революції» 1968 року, яка за своєю кривавою інтенсивністю водночас нагадує радянські 1933-й та 1937-й. Ті самі «вороги народу», куди не кинь оком; у тодішньому Китаї це «П’ять чорних категорій»: землевласники-орендодавці, багаті селяни, контрреволюціонери, ненадійні елементи, прихильники правих ідеологій.

 

Бачимо безглузде «підняття цілини» по-китайському; зародження тотальної корупції; силову дискредитацію науки («щоб започаткувати революційну науку, нам треба відкинути чорний прапор капіталізму — теорію відносності!») і «шарашки», де вцілілі науковці без вихідних продукують нові озброєння. Зреш­тою, масове клонування «нової людини» — «обережної у висловлюваннях і вчинках, боязкої, котра тільки й думає, як убезпечити себе з усіх боків».

 

Усе це знадобилося письменникові не задля створення іще однієї зваби для читача — мовляв, це також й історичний роман. По-перше, переконує автор, головні сюжетні проблеми, сучасні, — то є прямий наслідок «культурної революції», логічне вивершення процесів, що стартували з розчахнутої комуністами скрині Пандорри. А по-друге, — і це алярмова ідея роману, — все може легко зіслизнути на те саме коло. Тим більше що засобів впливу на електорат нині неміряно — у книжці дуже добре описано продукування фейків і ботів на вищих технологічних, а відтак і владних щаблях.

 

«Проблема трьох тіл» — багатошаровий твір; можна сказати, роман-квест. Власне, комп’ютерна гра є його фабульним осердям; гра як засіб поширення ідей. А оскільки ідеї ті вельми небезпечні, навіть поліція поміж своїх функційних обов’язках має «моніторинг розвитку подій у грі». Та якщо вийти за межі сюжету, можна почути, що насамперед хотів викрикнути китайський письменник: «Здатність людини відрізняти правду від брехні — прямо пропорційна обсягу її знань». 

 

ЛІДЕРИ ЛІТА: КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО