Книжку німецької радіоредакторки Катаріни Маренгольц «Література! Мандрівка світом книжок» (Х.: Віват) годі пропустити на прилавку — що ваблива палітурка, а що відсутність українських аналогів. Нам зле бракує видань, де читання презентовано, як пригода. Й не лише для підлітків, а і для старших потенційних читачів — для усіх, що поки не встигли спізнати смак Ґутенберґового опію.
Звісно, літературу радше порівнюють з магією. Утім, чи така вже різниця? Оно й поважний літературознавець Ростислав Семків, пишучи власне про магію писаного слова, вдається до ризикового прикладу: мовляв, читати — це як «пережити опіумні тріпи, не вживаючи жодного грама наркотику» (Як читати класиків. — К.: Pabulum).
Ходить, ясна річ, не про навернення наркоманів до бібліотеки, а про заміщення інших видів комунікаційної залежності — телевізійної, комп’ютерної. Способів унезалежнення багато — від радикальних до поблажливих. К. Маренгольц пропонує з останніх, щось на кшталт метадонової терапії, — світову літературну історію як тривалу інтригу, але «в доступному обсязі». Тобто, коли, приміром, проблеми Флоберової «Пані Боварі» можна «закрити» трьома коротенькими абзациками.
Усе толерантно-політкоректно, без жодної агресії щодо конкурентних засобів збування часу. Ба більше, письменство тут постає лише допоміжним засобом, таким собі тренінгом для змагань у кросвордних дисциплінах. Ось початок «статті» про «Злочин і покару» Достоєвського: «Родіон Раскольніков. Це прізвище варто запам’ятати — воно частенько трапляється в телевікторинах».
Авжеж, теле- та радіовікторини — то святе. Схоже, пані Маренгольц щиро вірить, що все головне в цьому житті відбувається саме там — на екранах та в ефірах. Зрештою, книжка і є самонавчителем для тих, хто за блакитну мрію має перемогу в якому-небудь якубович-шоу. Треба визнати, посібник вийшов справді помічний. Десяток вигадливих схем-діаграм, щоразу на повний розгорт. Ось «Престижні нагороди» — найвідоміші світові літпремії в євро (топ: Нобелівська — 1 250 000; Сервантесівська — 125 000; Букерівська — 82 000). Тут «Бестселери» у тиражному вимірі (першість у «Володаря перстенів» Толкіна — 150 мільйонів примірників, десяте місце у «Кода да Вінчі» Брауна — 80 мільйонів). Онде — рейтинг «Жили собі... Відомі й гарні початки книжок», де перед веде «Анна Карєніна» («Усі щасливі сім’ї схожі...»). Є жанрова «План-схема літературного метро» та спроба візуально впорядкувати письменницькі взаємовпливи «Сузір’я». Навіть графік тривалості життя відомих літераторів (з акцентом на суїцидах) присутній.
Коли якомусь авторові присвячено більше сторінки, з’являється іконка-наличка, як-от: «Керрол. Геній». Жодному іншому персонажеві літературної історії такого статусу не надано (Шекспір — лише «великий»). Трапляються й геть дивні, як на більш-менш заангажованого читача, епітети: «Фіцджеральд. Красень», «Толкін. Мовознавець», «Пруст. Невротик», «По. Невизнаний» (?!). І тут розумієш, кому адресована ця книжка — інфантилам будь-якого віку. Потверджують це, хоч як дивно, самі видавці: на технічній сторінці — рекламний слоган: «Термін придатності необмежений» (те саме, що «без ГМО» на мінералці).
Отже, погляд на книжки зі світу Барбі та його повноважних представників на українському ТБ — Даші і Крістіни з веселого серіалу «Країна У». На обкладинці вичерпно заансовано увесь зміст: «Про що йдеться у відомих творах, чому вони мають значення у світовій літературі та що такого класного у видатних письменниках?». І нічого, як сказав би Михайло Бриних, про «габарити мислі й духовну кубатуру тєкстів» (Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І. — К.: Laurus, 2013).
Коли не йдеться про суть, а лише про форму, щокроку трапляєш у відому субстанцію, як-от в іконці «Ґете. Король поезії». Безсмертні твори цього автора — не вірші, а «Фауст», котрий лише зовні виглядає на поезію. Загравання пані Маренгольц з інфантилами не має гальм: «Серед відомих романів є й безліч неймовірно малоцікавих. Наприклад, «У пошуках утраченого часу». І що, на її думку, рятує канонічний статус великого француза? Ось: «Чи знали ви, що Пруст спав у шубі?».
Можна криво-поблажливо посміхнутися на твердження авторки, що Пауло Коельйо пише «твори езотеричного характеру». Та коли вона припускає стосовно Кафки, що, «можливо, «Процес» мав просто розважати читача?» — лишається знову стати Бринихом і заволати: «Куди ви попали і де ваші вєщі?!». Сумнів, чи добре сама авторка знається на письменстві, закрадається поволі, але ґрунтовно. Чого тільки варта така фраза: «На відміну від розважальної, завдання елітарної літератури полягає у створенні робіт, які стануть культурним надбанням людства на багато століть». Безґлуздість сентенції така зашкально висока, що й Бринихові, здається, її не здолати. Тож дамо слово співвітчизникові пані Маренгольц — неспростовному авторитетові Германові Гессе: «Неспособные критики из неуверенности агрессивные, ибо постоянно вынуждены судить о ценностях, ядро которых они не постигают... неискушённый читатель вообще теряет способность отличать настоящего писателя от заросшего шерстью писаки-кретина» (Магия книги. — Москва: Книга, 1990).
Не те, щоб К.Маренгольц зовсім уже міксує справжніх письменників і писак-кретинів — інколи трапляються цілком здорові думки. Здебільшого — стосовно рідних, німецьких літератів. До прикладу: «Яким було б ХІХ століття без пригодницьких романів Карла Мая?». Ми, в Україні, замислюємося над цим лише тепер, коли львівське видавництво «Астролябія» переклало й випустило перші три книжки цього поп-класика. Але пані Маренгольц не відповідає на своє ж запитання; натомість ще сто років тому це зробив початкуючий тоді рецензент Герман Гессе: Карл Май — це «литература как исполнение желаний... тип словесности, который необходим и вечен».
Найкращу рекомендацію потенційним читачам на книжку п. Маренгольц дав би, либонь, той самий п.Бриних: «Зовсім скоро ти духовно підростеш і зможеш ловчє хватати з неба звьозди без жодного напряга мислі». Так, інфантилам теж потрібен шанс. Р.Семків пропонує власну стратифікацію людства: «Люди й справді поділяються на тих, хто постійно має при собі книжку, й тих, які ні». От тільки сумнів: чи аж так багато «людей Барбі» спроможні перетворитися на Homo legens?
Однак вихід книжки «Література! Мандрівка світом книжок» слід вітати — вона, як кажуть, коле очі: де ж наші популярні історії письменства для неофітів? Але ж чому видали її, а не пошукали посеред авторів-земляків? Ліцензія на переклад коштує менше, аніж заплатити їм гонорар? Ідеться не про «зелене світло» для вітчизняного виробника текстів — ми пам’ятаємо, як деградував жанр дитячої біографії по тому, як видавництво «Грані-Т» пустило публікуватися кожного, кому не ліньки — скільки сміття, навіть від відомих літ-імен, там вилізло. Але ж були і вельми вартісні речі.
Так само є вони і в популярному літературознавстві — поки, щоправда, як приємні винятки. Ось винятково приємна новинка — Ганна Улюра, «365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини» (К.: ArtHuss). Напрочуд вдала назва — нема чого коментувати. Та й усе видання добре продумане з огляду на комфорт потенційного читача: представницький формат, мистецький дизайн, сотня кольорових колажів-ілюстрацій Крістіни Золотарьової, що самі собою є вельми цікавими інтерпретаціями літературних текстів; наприкінці аж два покажчики, авторів і творів, — заблукати не вийде. Втілено усе це зразково — що видавництво «ArtHuss» уміє зробити книжку, однаково привабливу для ока, руки й розуму, — ми знаємо.
«365» — серйозний поступ на шляху перетворення читання на модний тренд. Пан Семків, колега-літературознавець пані Улюри, також щойно випустив книжку про читацьку моду; він пише: «Класика може не читатися, але людина з такою книжкою і для себе, і для інших виглядає вкрай статусно». Звісно, обидва критики — оптимісти; оте «може не читатися» для них є не фатумом, а об’єктом подолання. Як на мене — успішного подолання: після текстів Улюри–Семківа мимохіть тягнешся до корінців на твоїй книжковій полиці — нарешті прочитати те, на що роками не лишали часу робочі клопоти.
Отже, Ганна Улюра пропонує дайвінг за перлами: витягувати на поверхню актуальності по книжці на щодень — упродовж цілого року. Власне, це алгоритм Шехерезади. А можна сказати — і заповіт Сенеки: «Безліч книг тільки розсіює нас. Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо мати — скільки прочитаєш... Зупинись на чомусь одному, що в цей день можеш перетравити» (Моральні листи до Луцілія. — Л.: Апріорі, 2018).
Але рефлексій на цей Сенековий твір в її книжці немає. На самому початку авторка елегантно відбивається від подібних закидів. Авжеж, жоден критик не в змозі оцінити-рейтенгувати безкраї обшири літературної спадщини — фізично не в змозі. Тож, настанова писати про «добрі книжки, які самі встигли прочитати», — і чесна, і слушна. Але попри цю неуникненну прагматику варто ставити собі імперативне запитання: чого ніяк обійти?
Сенеку обійти ніяк — бодай тому, що з його тоги вийшли Монтень і Сковорода (їх також немає серед 365). Можна також побиватися, що немає Муракамі, Брауна, Коельйо, Ролінг — що дивно, коли взяти до уваги виразну акцентацію авторки на резонансних творах, які здобулися на не менш популярні екранізації. Бракує й українських «резонансів»: «Рекреацій», «Польових досліджень», «Дів ночі» — можливо, через те, що п.Улюра фахівець з іноземних літератур, а не з вітчизняної. Але ж це, схоже, балачка про те краще, що є ворогом доброго. Зрештою, все легко залагодити новою книжкою на наступні 365 днів.
Попередні розмірковування є суто фаховими заувагами, котрими масовий читач цілком може знехтувати — надто, що зроблене пані Улюрою захоплює настільки, що професійні закиди опиняються на задньому плані. Це просто цікаво читати — завдяки подиву гідної ерудиції авторки, її аналітичному талантові та захопливому стилю (чимось схожому на стиль Сенеки). Ось, наприклад, про Гомерову «Одіссею»: «Мистецтво має чотири базові сюжети. Тут зародився один із них: дорога... Рідні нарешті впізнають блудного сина. Гепі-енд» — так стисло-точно можна написати лише по прочитанні десятків тисяч сторінок інших книжок. Або про «Слово о полку Ігоревім», де авторка єдиною вишуканою фразою знімає драстичну проблему авторства: «Хай би хто писав «Слово», з амбіціями у нього проблем не було».
Видавниче обмеження — одна книжкова рефлексія на одну сторінку — спонукають авторку до афористичності (до котрої вона, на щастя, схильна). Посмакуйте. Про «Елементарні частки» Мішеля Уельбека: «Як зробити зі страху старіння роман, за який тебе зненавидять всі і надовго?». Про «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза: «Притча про авторитет інтелекту, який непомітно переходить в авторитаризм раціо». Про «Ім’я троянди» Умберто Еко: «Вільгельма страшить раз і назавжди дана істина, Хорхе — можливість ту істину відкинути». А як вам стрічка епітетів до Гоголевих «Мертвих душ»: «Манілов — мрійливий дурисвіт, Коробочка — безмозка боягузка, Ноздрьов — адреналіново залежний хам, Собакевич — параноїк»? Може, найкращий її текст — про Шевченкового «Кобзаря». Аналізуючи правки поета до першого вірша, Г. Улюра висновкує: «І понині цю книжку перечитують, роблячи вибір між «твоїм», «моїм» і «своїм». Так і з’являються твори, які визначають націю».
Аналітично-соціологічна критика, якою блискуче оперує Ганна Улюра, — річ майже унікальна на українському рецензійному полі. Її книжка тут — всерйоз і надовго.
ЛІДЕРИ ЛІТА: ХРЕСТОМАТІЯ
Відбулася тижнева дистанційна експертна сесія Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2018» з визначення «Лідерів літа». Починаємо публікувати шорт-листи кожної підномінації — по сім найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару (за абеткою).
Літературознавство / критика
Олександр БОРОНЬ. Спадщина Кобзаря Дармограя: джерела, типологія та інтертекст Шевченкових повістей. – К.: Критика, 496 с.
Іван ДЗЮБА. Донецька рана України. – К.: Кліо, 135 с.(п)
Катаріна МАРЕНГОЛЬЦ. Література! Мандрівка світом книжок. – Х.: Віват, 192 с.(п)
Ігор ПАВЛЮК. Інтимне дихання епохи. Том ІІІ. – Тернопіль: Астон, 720 с.(п)
Ярослав ПОЛІЩУК. Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі. – Чернівці: Видавництво 21, 272 с.(п)
Ростислав СЕМКІВ. Як читати класиків. – К.: Pabulum, 288 с.(і)
Ганна УЛЮРА. 365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини. – К.: ArtHuss, 480 с.(о)