Книжка Катаріни Маренгольц «Література! Мандрівка світом книжок» відкриє неповторний світ слова

04.07.2018
Книжка Катаріни Маренгольц «Література! Мандрівка світом книжок» відкриє неповторний світ слова

Книжку німецької радіоредакторки Катаріни Маренгольц «Література! Мандрівка світом книжок» (Х.: Віват) годі пропустити на прилавку — що ваблива палітурка, а що відсутність українських аналогів. Нам зле бракує видань, де читання презентовано, як пригода. Й не лише для підлітків, а і для старших потенційних читачів — для усіх, що поки не встигли спізнати смак Ґутенберґового опію.

Звісно, літературу радше порівнюють з магією. Утім, чи така вже різниця? Оно й поважний літературознавець Ростислав Семків, пишучи власне про магію писаного слова, вдається до ризикового прикладу: мов­ляв, читати — це як «пережити опіумні тріпи, не вживаючи жодного грама наркотику» (Як читати класиків. — К.: Pabulum).
 
Ходить, ясна річ, не про навернення наркоманів до бібліотеки, а про заміщення інших видів комунікаційної залежності — телевізійної, комп’ютерної. Способів унезалежнення багато — від радикальних до поблажливих. К. Маренгольц пропонує з останніх, щось на кшталт метадонової терапії,  — світову літературну історію як тривалу інтригу, але «в доступному обсязі». Тобто, коли, приміром, проблеми Флоберової «Пані Боварі» можна «закрити» трьома коротенькими абзациками.
 
Усе толерантно-політкоректно, без жодної агресії щодо конкурентних засобів збування часу. Ба більше, письменство тут постає лише допоміжним засобом, таким собі тренінгом для змагань у кросвордних дисциплінах. Ось початок «статті» про «Злочин і покару» Достоєвського: «Родіон Раскольніков. Це прізвище варто запам’ятати — воно частенько трапляється в телевікторинах».
 
Авжеж, теле- та радіовікторини — то святе. Схоже, пані Маренгольц щиро вірить, що все головне в цьому житті відбувається саме там — на екранах та в ефірах. Зрештою, книжка і є самонавчителем для тих, хто за блакитну мрію має перемогу в якому-небудь якубович-шоу. Треба визнати, посібник вийшов справді помічний. Десяток вигадливих схем-діаграм, щоразу на повний розгорт. Ось «Престижні нагороди» — найвідоміші світові літпремії в євро (топ: Нобелівська — 1 250 000; Сервантесівська — 125 000; Букерівська — 82 000). Тут «Бестселери» у тиражному вимірі (першість у «Володаря перстенів» Толкіна — 150 мільйонів примірників, десяте місце у «Кода да Вінчі» Брауна — 80 мільйонів). Онде — рейтинг «Жили собі... Відомі й гарні початки книжок», де перед веде «Анна Карєніна» («Усі щасливі сім’ї схожі...»). Є жанрова «План-схема літературного метро» та спроба візуально впорядкувати письменницькі взаємовпливи «Сузір’я». Навіть графік тривалості життя відомих літераторів (з акцентом на суїцидах) присутній. 
 
Коли якомусь авторові присвячено більше сторінки, з’являється іконка-наличка, як-от: «Керрол. Геній». Жодному іншому персонажеві літературної історії такого статусу не надано (Шекспір — лише «великий»). Трапляються й геть дивні, як на більш-менш заангажованого читача, епітети: «Фіцджеральд. Красень», «Толкін. Мовознавець», «Пруст. Невротик», «По. Невизнаний» (?!). І тут розумієш, кому адресована ця книжка — інфантилам будь-якого віку. Потверджують це, хоч як дивно, самі видавці: на технічній сторінці — рекламний слоган: «Термін придатності необмежений» (те саме, що «без ГМО» на мінералці).
 
Отже, погляд на книжки зі світу Барбі та його повноважних представників на українському ТБ — Даші і Крістіни з веселого серіалу «Країна У». На обкладинці вичерпно заансовано увесь зміст: «Про що йдеться у відомих творах, чому вони мають значення у світовій літературі та що такого класного у видатних письменниках?». І нічого, як сказав би Михайло Бриних, про «габарити мислі й духовну кубатуру тєкстів» (Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І.  — К.: Laurus, 2013). 
 
Коли не йдеться про суть, а лише про форму, щокроку трапляєш у відому субстанцію, як-от в іконці «Ґете. Король поезії». Безсмертні твори цього автора — не вірші, а «Фауст», котрий лише зовні виглядає на поезію. Загравання  пані Маренгольц з інфантилами не має гальм: «Серед відомих романів є й безліч неймовірно малоцікавих. Наприклад, «У пошуках утраченого часу». І що, на її думку, рятує канонічний статус великого француза? Ось: «Чи знали ви, що Пруст спав у шубі?».
 
Можна криво-поблажливо посміхнутися на твердження авторки, що Пауло Коельйо пише «твори езотеричного характеру». Та коли вона припускає стосовно Кафки, що, «можливо, «Процес» мав просто розважати читача?» — лишається знову стати Бринихом і заволати: «Куди ви попали і де ваші вєщі?!». Сумнів, чи добре сама авторка знається на письменстві, закрадається поволі, але ґрунтовно. Чого тільки варта така фраза: «На відміну від розважальної, завдання елітарної літератури полягає у створенні робіт, які стануть культурним надбанням людства на багато століть». Безґлуздість сентенції така зашкально висока, що й Бринихові, здається, її не здолати. Тож дамо слово співвітчизникові пані Маренгольц — неспростовному авторитетові Германові Гессе: «Неспособные критики из неуверенности агрессивные, ибо постоянно вынуждены судить о ценностях, ядро которых они не постигают... неискушённый читатель вообще теряет способность отличать настоящего писателя от заросшего шерстью писаки-кретина» (Магия книги. — Москва: Книга, 1990).
 
Не те, щоб К.Маренгольц зовсім уже міксує справжніх письменників і писак-кретинів — інколи трапляються цілком здорові думки. Здебільшого — стосовно рідних, німецьких літератів. До прикладу: «Яким було б ХІХ століття без пригодницьких романів Карла Мая?». Ми, в Україні, замислюємося над цим лише тепер, коли львівське видавництво «Астролябія» переклало й випустило перші три книжки цього поп-класика. Але пані Маренгольц не відповідає на своє ж запитання; натомість ще сто років тому це зробив початкуючий тоді рецензент Герман Гессе: Карл Май — це «литература как исполнение желаний... тип словесности, который необходим и вечен».
 
Найкращу рекомендацію потенційним читачам на книжку п. Маренгольц дав би, либонь, той самий п.Бриних: «Зовсім скоро ти духовно підростеш і зможеш ловчє хватати з неба звьо­зди без жодного напряга мислі». Так, інфантилам теж потрібен шанс. Р.Семків пропонує власну стратифікацію людства: «Люди й справді поділяються на тих, хто постійно має при собі книжку, й тих, які ні». От тільки сумнів: чи аж так багато «людей Барбі» спроможні перетворитися на Homo legens?
 
Однак вихід книжки «Література! Мандрівка світом книжок» слід вітати — вона, як  кажуть, коле очі: де ж наші популярні історії письменства для неофітів? Але ж чому видали її, а не пошукали посеред авторів-земляків? Ліцензія на переклад коштує менше, аніж заплатити їм гонорар? Ідеться не про «зелене світло» для вітчизняного виробника текстів — ми пам’ятаємо, як деградував жанр дитячої біографії по тому, як видавництво «Грані-Т» пустило публікуватися кожного, кому не ліньки — скільки сміття, навіть від відомих літ-імен, там вилізло. Але ж були і вельми вартісні речі.
 
Так само є вони і в популярному літературознавстві — поки, щоправда, як приємні винятки. Ось винятково приємна новинка — Ганна Улюра, «365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини» (К.: ArtHuss). Напрочуд вдала назва — нема чого коментувати. Та й усе видання добре продумане з огляду на комфорт потенційного читача: представницький формат, мистецький дизайн, сотня кольорових колажів-ілюстрацій Крістіни Золотарьової, що самі собою є вельми цікавими інтерпретаціями літературних текстів; наприкінці аж два покажчики, авторів і творів, — заблукати не вийде. Втілено усе це зразково — що видавництво «ArtHuss» уміє зробити книжку, однаково привабливу для ока, руки й розуму, — ми знаємо. 
 
«365» — серйозний поступ на шляху перетворення читання на модний тренд. Пан Семків, колега-літературознавець пані Улюри, також щойно випустив книжку про читацьку моду; він пише: «Класика може не читатися, але людина з такою книжкою і для себе, і для інших виглядає вкрай статусно». Звісно, обидва критики — оптимісти; оте «може не читатися» для них є не фатумом, а об’єктом подолання. Як на мене — успішного подолання: після текстів Улюри–Семківа мимохіть тягнешся до корінців на твоїй книжковій полиці — нарешті прочитати те, на що роками не лишали часу робочі клопоти.
 
Отже, Ганна Улюра пропонує дайвінг за перлами: витягувати на поверхню актуальності по книжці на щодень — упродовж цілого року. Власне, це алгоритм Шехерезади. А можна сказати — і заповіт Сенеки: «Безліч книг тільки розсіює нас. Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо мати — скільки прочитаєш... Зупинись на чомусь одному, що в цей день можеш перетравити» (Моральні листи до Луцілія. — Л.: Апріорі, 2018).
 
Але рефлексій на цей Сенековий твір в її книжці немає. На самому початку авторка елегантно відбивається від подібних закидів. Авжеж, жоден критик не в змозі оцінити-рейтенгувати безкраї обшири літературної спадщини — фізично не в змозі. Тож, настанова писати про «добрі книжки, які самі встигли прочитати», — і чесна, і слушна. Але попри цю неуникненну прагматику варто ставити собі імперативне запитання: чого ніяк обійти?
 
Сенеку обійти ніяк — бодай тому, що з його тоги вийшли Монтень і Сковорода (їх також немає серед 365). Можна також побиватися, що немає Муракамі, Брауна, Коельйо, Ролінг — що дивно, коли взяти до уваги виразну акцентацію авторки на резонансних творах, які здобулися на не менш популярні екранізації. Бракує й українських «резонансів»: «Рекреацій», «Польових досліджень», «Дів ночі» — можливо, через те, що п.Улюра фахівець з іноземних літератур, а не з вітчизняної. Але ж це, схоже, балачка про те краще, що є ворогом доброго. Зрештою, все легко залагодити новою книжкою на наступні 365 днів. 
 
Попередні розмірковування є суто фаховими заувагами, котрими масовий читач цілком може знехтувати — надто, що зроблене пані Улюрою захоплює настільки, що професійні закиди опиняються на задньому плані. Це просто цікаво читати — завдяки подиву гідної ерудиції авторки, її аналітичному талантові та захопливому стилю (чимось схожому на стиль Сенеки). Ось, наприклад, про Гомерову «Одіссею»: «Мистецтво має чотири базові сюжети. Тут зародився один із них: дорога... Рідні нарешті впізнають блудного сина. Гепі-енд» — так стисло-точно можна написати лише по прочитанні десятків тисяч сторінок інших книжок. Або про «Слово о полку Ігоревім», де авторка єдиною вишуканою фразою знімає драстичну проблему авторства: «Хай би хто писав «Слово», з амбіціями у нього проблем не було». 
 
Видавниче обмеження — одна книжкова рефлексія на одну сторінку — спонукають авторку до афористичності (до котрої вона, на щастя, схильна). Посмакуйте. Про «Елементарні частки» Мішеля Уельбека: «Як зробити зі страху старіння роман, за який тебе зненавидять всі і надовго?». Про «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза: «Притча про авторитет інтелекту, який непомітно переходить в авторитаризм раціо». Про «Ім’я троянди» Умберто Еко: «Вільгельма страшить раз і назавжди дана істина, Хорхе — можливість ту істину відкинути». А як вам стрічка епітетів до Гоголевих «Мертвих душ»: «Манілов — мрійливий дурисвіт, Коробочка — безмозка боягузка, Ноздрьов — адреналіново залежний хам, Собакевич — параноїк»? Може, найкращий її текст — про Шевченкового «Кобзаря». Аналізуючи правки поета до першого вірша, Г. Улюра висновкує: «І понині цю книжку перечитують, роблячи вибір між «твоїм», «моїм» і «своїм». Так і з’являються твори, які визначають націю».
 
Аналітично-соціологічна критика, якою блискуче оперує Ганна Улюра, — річ майже унікальна на українському рецензійному полі. Її книжка тут — всерйоз і надовго. 
 

ЛІДЕРИ ЛІТА: ХРЕСТОМАТІЯ

Відбулася тижнева дистанційна експертна сесія Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2018» з визначення «Лідерів літа». Починаємо публікувати шорт-листи кожної підномінації — по сім найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару (за абеткою). 

 
Літературознавство / критика
 
Олександр БОРОНЬ. Спадщина Кобзаря Дармограя: джерела, типологія та інтертекст Шевченкових повістей. – К.: Критика, 496 с.
Іван ДЗЮБА. Донецька рана України. – К.: Кліо, 135 с.(п)
Катаріна МАРЕНГОЛЬЦ. Література! Мандрівка світом книжок. – Х.: Віват, 192 с.(п)
Ігор ПАВЛЮК. Інтимне дихання епохи. Том ІІІ. – Тернопіль: Астон, 720 с.(п)
Ярослав ПОЛІЩУК. Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі. – Чернівці: Видавництво 21, 272 с.(п)
Ростислав СЕМКІВ. Як читати класиків. – К.: Pabulum, 288 с.(і)
Ганна УЛЮРА. 365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини. – К.: ArtHuss, 480 с.(о)