Вадим Свириденко: «Багато хлопців з числа важкопоранених створюють сім’ї, мають дітей»

— Пане Вадиме, вперше я побачила вас на міжнародній конференції, присвяченій ветеранам, яка була ініційована «Юридичною сотнею».

 

— А ще два місяці тому відбувся Всесвітній збір ветеранів у Голландії. Там було шістнадцять країн, і ми тоді з Трастовим фондом НАТО представляли Україну. Це був для нас пілотний проект, тому в перервах ми спілкувалися, більше слухали, набиралися досвіду, а виступити нам, на жаль, не дали можливості, бо не встигли подати заявку. 

Зараз у нас ідуть перемовини з американською стороною, щоб наші важкопоранені хлопці їхали на реабілітацію до Америки. 

— А взагалі, хто такий ветеран?

 

— Учасник бойових дій — це людина, яка побувала в боях. І поліцейський також може бути учасником бойових дій, якщо під час служби були надзвичайні ситуації. Ветераном може бути й військова людина, яка закінчила свою строкову службу або службу в армії.

— Українська конференція вам сподобалась?

 

— На цю конференцію, як і на інші, приїжджають ветерани з інших країн, які хочуть знати все про те, що відбувається в Україні, тому що у нас п’ятий рік війни, у них виникає дуже багато питань, і вони розносять інформацію про нас по всьому світу. Тому для нас дуже важливо, що до нас приїжджають ветерани. Вони готові долучатися, наприклад, до справ створення міністерства ветеранів, створення системи реабілітації. У багатьох країнах система реабілітації створена десять років тому, тому ці напрацювання, досвід для нас дуже важливі.

— Розкажіть, будь ласка, про наступні «Ігри нескорених» (Invictus Games).

 

— Уже другий рік поспіль українська армія та наші ветерани братимуть участь у цих «Іграх». Змагання відбудуться у Сіднеї. Торік у Канаді наша команда отримала чотирнадцять медалей, у нас було п’ятнадцять учасників. Цього року в нас теж п’ятнадцять учасників, але це абсолютно нова команда. Існують такі домовленості, що команда, яка змагалася торік, у відборі не бере участі, вона може тільки долучитися до підтримки, стимулювання нової команди, розповісти, як відбувалися змагання, наскільки спортивні досягнення важливі як стимул для інших поранених. Зараз ми щодня отримуємо звістку про поранених, на жаль, багато з них — складних, з важкими травмами. Та хоч які б були труднощі, життя продовжується. Зараз ми створюємо багато програм із залучення їх до спорту і навчання. Адже поранення отримують молоді хлопці, і мені не хотілося б, щоб їхній психологічний стан був пригнічений, тому завдяки цим програмам ми показуємо цінність як навчання, так і спорту. Багато хлопців психологічно «занепадають», вважають, що не зможуть зустрічатися з дівчатами, бо вони на протезі… Проте у нас багато прикладів, коли молоді хлопці з числа важкопоранених створюють сім’ї, мають дітей — життя продовжується. 

Ми діємо завдяки нашим і державним програмам — у них задіяні багато відомств, і Міні­стерство оборони, і Міністерство соціальної політики, адміністрація Президента. До нас приїздять і допомагають з багатьох країн — Великої Британії, Америки, Португалії, Австралії. Ми аналізуємо їхній досвід, узагальнюємо і розробляємо свої програми, адже держава має надати шанс людині, а чи використає його людина — це вже залежить від роботи психологів. 

— Хто працює у цих програмах?

 

— Перш за все це мають бути фахівці, тому що аматори можуть зашкодити. Тому ми дивимося на професійність людей. Ветерани теж працюють, і вірять їм найбільше, адже вони самі побували в АТО і знають психологію ветерана. Але долучаються і професійні психологи, фахівці Міністерства оборони. 

— Повернімося до «Ігор нескорених»…

 

— На сьогодні вже відбувся відбір, створена команда з п’ятнадцяти осіб, які наприкінці жовтня полетять у Сідней. Протягом цього часу будуть три підготовчі спортивні періоди, де кожен з учасників пройде підготовку з тренером. Це тренери з Міністерства оборони, які торік теж мали можливість пройти практику з іншими ветеранами, і на сьогодні вони мають великий досвід роботи з травмованими. 

 

Це змагання з шести видів спорту, але кожен ветеран може обрати для себе до трьох видів. Це легка атлетика, де є 100, 200, 400 метрів бігу, півтора кілометра, штовхання ядра, стрибки в довжину. Потім пауерліфтинг, роулінг (це веслування на концепті — на тренажері), стрільба з лука, плавання та велосипед. 

 

І, до речі, цього року буде пілотний проект: у нас Саша Чалапчій їхатиме на адаптованому триколісному велосипеді — у нього висока ампутація ніг, тому він буде крутити педалі руками. Він уже торік брав участь у Марафоні морської піхоти, де подолав дистанцію у 42 кілометри. А цього року він виборов собі місце у команді, буде представляти Україну на такому велосипеді, і я сподіваюсь, що в нього буде гарний результат, тому що він фізично дуже сильна людина і психологічно теж.

 

Додам, що ми зараз запроваджуємо дуже багато спортивних змагань. Наприклад, 9 червня у нас була регата як подія у спортивній реабілітації, усі могли долучитися, прийти на Поштову площу, — там було 25 яхт, ми підписала договір з яхт-клубами, — хлопці та їхні сім’ї могли взяти участь у спортивній реабілітації, поплавали на яхтах, покерувати ними, а власне, це були змагання на Кубок. І ще планується у нас велика регата з Києва до Одеси, веломарафон у Мукачево. Планується великий міжнародний марафон у Києві разом з Run Ukraine, підписані вже договори з Федерацією футболу України, де будуть змагання з футзалу, ми будемо розігрувати Кубки між ветеранами, далі на Марафон морської піхоти буде відбір на початку липня, так що ми програму тільки розширюємо. Хочемо створити те, що по всьому світі вже є. Наприклад,  хокей на санчатах, такий пілотний проект може стартувати вже восени цього року в Харкові.

 

— Торік вам доводилося на тренажері приліплювати скотчем протези рук… 

 

— Це на тренуванні, тому що до змагань я отримав спеціальний протез, мені його з Канади надіслали, щоб тренуватися і виступати на цьому тренажері. Тоді ще не було спеціального протеза, а зараз уже маємо, і на сьогоднішній день завдяки цим «Іграм» й іншим змаганням, завдяки допомозі Міністерства соціальної політики ми добилися того, що вже розроблені спортивні протези і хлопці зможуть в Україні за державний кошт отримувати їх, уже виділено кошти. Долаючи цей певний психологічний бар’єр, хлопці будуть фізично себе піднімати. А хто захоче — ще й братиме участь у змаганнях.

 

— У «Фейсбуці» я бачила, що ви брали участь у збиранні коштів для придбання спортивного протеза Ользі Бенді.

 

— Не тільки для неї. Ми разом з Соломією Вітвіцькою у програмі з реабілітації військових бігали марафони в Run Ukraine, де збирали кошти і для Воропая, і для Бенди, і для багатьох інших військових. Олі Бенді вже зібрали кошти, і вона матиме спортивний протез. Оля брала участь у відборі на «Ігри нескорених», але, на жаль, у команді тільки п’ятнадцять місць, я в комісії був, відстоював її, але не всі потрапили. Сподіваюся, що Оля не закінчить свою спортивну кар’єру, бо я її сам дуже стимулював до цього, щоб вона брала участь у змаганнях, — як дівчинка, як мама, яка своїм прикладом показує іншим, що треба боротися, змагатися. Вона, до речі, працює сьогодні у Святошинському військкоматі, не так давно вийшла заміж, має сина від першого шлюбу, так що в Олі все чудово. Будуть нові змагання, і я вважаю, вона зможе ще не одну дистанцію пробігти, ще не одну медаль взяти. Вона дуже психологічно сильна.

 

— А дуже багато таких психологічно сильних, витривалих людей серед військових?

 

— Бажаючих представляти Україну було 170 осіб, вони брали участь у відборі. І з кожним роком їх стає все більше і більше. І це у нас не одні змагання. У нас є футбол. Дуже багато тих, хто на Invictus Games не заявлявся, прийшли на футбол. Хтось бере участь в «Іграх Героїв» із кросфіту. 

 

Ми створили громадську спілку, яка називається «Наці­ональна рада спортивної реабілітації захисників України», — там п’ять асоціацій зі спорту: це літні види спорту, зимові, легка атлетика, силові та ігрові види спорту. Ми хочемо отримати державну фінансову підтримку і зробити великий ветеранський рух. Створити спортивні зали. До речі, нещодавно Президент підписав указ про створення спортивної реабілітації №123, де завдяки місцевій владі, очільникам областей мають створюватися на місцях спортивні зали для того, щоб ветерани, навіть без поранень, могли прийти і займатися спортом. Завдяки цьому президентському указу ми зараз розширюємо спортивну реабілітацію. 

 

— Ви будете цьогоріч брати участь в «Іграх нескорених»?

 

— Ні, бо брав участь минулого разу.

— Ви ж у багатьох видах спорту брали участь...

 

— Так, але медаль маю тільки з греблі. Йшов на срібну медаль, та в мене протез злетів, відстебнувся… Взяв бронзу. Це спорт — всяке буває. 

— Якими функціями ви наділили б майбутнє Міністерство у справах ветеранів?

 

— Я сподіваюсь, це міністерство буде створене, перш за все, воно нам потрібне для того, щоб дуже швидко вирішувати питання ветеранів, тому що на сьогоднішній день їх у нас більше мільйона — це не тільки АТОвці, це і ветерани Афганістану й інших війн, ветерани Великої Вітчизняної війни. З досвіду інших країн знаємо: доки не були створені такі міністерства у справах ветеранів, доти не було можливості швидко вирішувати їхні питання. У цьому міністерстві повинні працювати як мінімум 50 відсотків ветеранів, адже тільки ветеран може зрозуміти такого, як сам, і швидко вирішити його проблему. Сподіваюся, що й очолить відомство теж ветеран. 

 

Як показала практика, дуже багато функцій у нас розкидані по багатьох міністерствах — від Мінкультури і Мінохоронздоров’я до Міноборони та Мінсоцполітики, тому має бути одне відомство, яке має опікуватися ветеранами комплексно. Сподіваюся, що в найкоротший термін — до осені, максимум у вересні — нам таки скажуть, коли буде Міністерство у справах ветеранів та до кінця року воно отримає фінансування. Першого січня міністерство запрацює юридично, а до цього вже має бути прописана концепція, створені департаменти, тобто має бути проведена велика робота. 

— Наскільки якість протезів сьогодні відповідає вимогам часу?

 

— Зараз ми зробили дуже великий крок уперед. До нас їдуть фахівці з багатьох країн, вчать наших протезистів, ще не все досконало, одразу вам скажу... Але практика вже багата, і на сьогодні наші хлопці потрапляють за кордон на протезування у випадку, якщо наші фа­хівці ще не стикалися з такими проблемами.

— А протези рук — їх найкраще роблять за кордоном?

 

— У нас на сьогоднішній день вже багато фахівців мають ліцензії, протезисти є в Харкові, Львові, вже роблять «руки» і в нас. Ви маєте на увазі, мабуть, складні сучасні біонічні «руки». Там найголовніше — правильно зробити культеприймач, щоб був гарний рух і майбутнє обслуговування. На сьогоднішній день їх уже роблять, і практика показує, що добре. Але коли щось не виходить, звертаємось до іноземних фахівців. Весь світ купує комплектуючі на відомих заводах за кордоном. А наші протезисти їх уже збирають і обслуговують. 

Військовий, який отримав ампутацію, має право сам обрати, який для нього кращий протезний завод, і це може бути у будь-якому місті, де він забажає. Немає такого, як раніше: ти маєш прийти на конкретний завод і там отримати протез. Сьогодні все інакше: підписується три­стороння угода, і поки військовий не буде задоволений протезом, він не підпише папірець, щоб держава за нього заплатила. Я проходив реабілітацію в Америці: там, поки я не скажу, що все о’кей і мене все влаштовує, ніхто не проплатить кошти. Ця система запроваджена і в нас.

Ми будемо розширювати наші можливості, щоб створити потужний ветеранський рух, але все-таки нам потрібне фінансування. Фінансування і допомога держави. Зараз ми подаємо наші проекти в Мінсоцполітики і чекаємо, що нас підтримають. Бо, на мій погляд, спортивна реабілітація — найефективніша, і держава тут має докласти всіх зусиль. 

У створенні системи психологічної допомоги, в спортивному протезуванні, у створенні спортивних майданчиків має брати участь кожен голова облдержадміністрації. Не сидіти і чекати, що до нього прийдуть ветерани, візьмуть його в облогу і почнуть щось вимагати, а він сам має іти до ветеранів, якщо він дійсно патріот нашої країни.

 

— Тому що з ветерана дуже багато можна взяти.

 

— Можна. Очікуємо, щоб у побудові цієї системи все вирішувалося дуже швидко. Кожен чиновник має іти до ветеранів, робити якісь додаткові стимулювання для ветеранів, в усьому світі ветеран — перш за все. Він ішов на війну іншою людиною, а повернувся покалічений, не тільки фізично, а й психологічно (ми знаємо випадки, коли хлопці, які мали психологічні проблеми, вчиняли самогубство). Тому маємо стимулювати хлопців. Система реабілітації, побудова реабілітаційних центрів — вони цивільним також потрібні. Тому що випадків таких багато і на дорогах, і в житті — з кожним може статися. Ми маємо будувати таку систему в Міністерстві охорони здоров’я і в Міністерстві соціальної політики. 

— Які ідеї ваші?

 

— З побудови спортивної реабілітації, побудови психологічної реабілітації та зі спортивного протезування. Це навіть, я вам скажу, не те що ідеї…. Коли я повернувся з Америки і вже показав себе у марафоні, в інших видах спорту, мав такі думки: «Бачите мене? Спробуйте і нашим хлопцям зробити таку систему реабілітації, щоб після важких поранень вони перейшли в нормальне життя. Зробіть це саме в нас, в Україні!». І це головна ідея щодо нашої реабілітації.

— Скільки часу ви були в Америці?

 

— Вісім місяців. У мене було таке велике бажання ходити, що я, в принципі, їхав туди і вже міг ходити. Але того, чому я навчився в американців і хочу впровадити тут, на той момент мені в Україні не зробили б. Сьогодні це вже можливо. Відтоді, з лютого 2015 року, ми здійснили дуже велику роботу, зробили великі кроки вперед. Я знаю, що ми це зробимо, подолаємо всі перепони і створимо систему реабілітації в Україні.

— Ви — людина з необмеженими можливостями.

 

— Ні, я звичайна людина.

— Слова «інвалід» ви не любите?

 

— Якщо хтось хоче це слово вживати, хай вживає, а я вважаю, що обмеження — це тільки в голові у когось. Я можу подолати десять кілометрів, я залишаюсь удома сам, я готую — мені створили всі умови, щоб я був повноцінною людиною. 

— Те, що ви — людина з необмеженими можливостями, каже ваш друг, військовий психолог Андрій Козінчук.

 

— Я йому кажу, чому ти всіх стимулюєш, а мене ні? А він відповідає: «Ти для мене — сам стимул». А насправді для мене великий стимул, коли до мене, як оце на Invictus Games, один хлопець підходить і каже: «Коли я поранений лежав, ти до мене прийшов і сказав: я тебе запрошую на Іnvictus, але треба зробити такі-то і такі-то рухи, провести таку-то і таку-то роботу, — а зараз я стою перед тобою і я тобі дякую». Для мене це надзвичайно великий стимул. Я знаю тоді, що ми цю роботу робимо недаремно.

А щодо Козінчука — це дуже позитивна людина. Мені подобається, як він працює з ветеранами. У нього великий досвід, він сам побував в АТО, і я знаю його історію, ми зустрілися на одному з проектів. Його досвід, його розум — надзвичайно важливі для нас, навіть тим, що він дійсно ветеран, ветеран, який розуміє іншого ветерана. Він дуже багато тягне проектів, іде до ветеранів, допомагає їм, так що від мене дуже велика шана йому. А у нас, до речі, дуже багато зараз психологів, які вийшли з ветеранського середовища і допомагають іншим колишнім бійцям, і це дуже позитивна робота. Зараз навчається на психолога Вадим Довгорук, який отримав потрійну ампутацію, він хоче повернутися до армії, зараз чекає тільки на зміни в законодавстві. Я вважаю, що ветерани — це рушійна сила в Україні. 

— Це найдієвіші люди, найбільш патріотичні українці.

 

— Я вважаю: так, тому що чотириста тисяч людей пройшли АТО і ще там доводять, що Україна не байдужа нікому, великим є наш волонтерський рух, і я переконаний: перемога буде за нами. 

Зараз нам потрібне фінансування. І, до речі, тут нам дуже багато партнерів допомагає, у тому числі й Трастовий фонд НАТО, який і мені допоміг на той момент, допомагає бага­тьом пораненим, і продовжує робити це як вкладання коштів у нашу систему. Дев’ятого червня почався новий проект Трастового фонду НАТО разом з адміністрацією Президента, коли протягом двох років 250 військових, ветеранів зможуть пройти реабілітацію у Болгарії. Ми таку допомогу сприймаємо. Їдемо до Болгарії, до інших країн, дивимось, як вони організовують систему реабілітації, і тоді робимо так само в нас або навіть ще краще, адже в багатьох питаннях ми навіть пішли вперед. 

— У 43-му Марафоні морської піхоти у Вашингтоні ви будете брати участь?

 

— Я двічі вже брав участь, дуже хочу насправді. Я сподіваюсь, що на початку жовтня в Києві буду брати участь у нашому марафоні, ми ще не дали йому назви, це буде разом з Run Ukraine, і там будуть благодійні дистанції. Минулими роками збирали кошти на спортивне протезування, а цього року, можливо, — на реабілітацію. Там передбачено 42 кілометри, 24 кілометри, 5 кілометрів і благодійна дистанція 2 кілометри, де можуть бігти поранені, діти, навіть необов’язково бігти чи показувати якийсь час, лише треба закінчити, довести свою незламність і те, що Україна та українці — найсильніші. 

— А ви виступите на якій дистанції?

 

— Я ще не знаю, візьму або «десятку», або «п’ятірку». Підготуватися треба.

— Спочатку цей марафон, а далі — Вашингтон? 

 

— А далі, якщо я не поїду до Австралії (хочу підтримати нашу команду), маю думку поїхати у Вашингтон і подолати цю дистанцію. І це важлива політична складова, тому що, дивлячись на наших військових, спортсменів із числа важкопоранених, американська сторона підтримує нас у реабілітації коштами, дає розвиток нашим програмам. Весь світ спілкується з нами, бачить результати, і не ми вже йдемо, а до нас ідуть ті, хто готовий нам допомагати. 

 

ДОСЬЄ «УМ»