Людина раптово щезла. Розтанула, як хмаринка. Впала за обрій, як вечірнє сонце. Немає її.
Але після загадкового зникнення Людини залишилася велика чорна діра.
Тож таємничо мовчазний простір, який зберігає контури Людини, — до речі, аж занадто гротескні, — починають заповнювати легенди. Світлі. Темні. Природа не терпить порожнечі.
Дірок у його душі було незміряно
Якщо когось зараз роздратувало написання слова «людина» з великої літери, що викликає блюзнірську асоціацію з Євангелієм, то так само муляє в романі Валентина Терлецького згадка про Зниклого винятково словом «Він», яке замінює ім’я.
«Ні, не жилець Він був на цьому світі. Не жилець. Це одразу кидалося в очі всім, хто був поруч. Це бачили і відчували всі ми. Просто душу Він мав настільки прозору і тонку, що вона рвалася скрізь, де тільки можна — то в одному місці, то в іншому. І дірок у Його душі було незміряно».
Така форма слова виявляється виправданою в контексті всього сюжету, але розумієш це лише ближче до фіналу.
Отже, в каламутний ставок-океан легенд про «Нього» чимдуж пірнає журналіст, котрому надзвичайно цікаво відтворити історію Зниклого. Удар, сплеск, вуха заклало... Порснули вгору бризки, наче кришталеві буси розсипалися... В усі боки побігли ритмічні хвильки. Гротескні контури загойдалися... стаючи ще карикатурнішими. Чи, може, ще міфологічнішими? Міф, як і карикатура, завжди спрощує та гіперболізує.
«Він нікого й нічого не боявся, і це було дійсно страшно. Насправді, Його було дуже важко вивести із себе, але коли це ставалося — тоді всім навкруги було мало місця. Він ставав лютим, наче ведмідь, якого розбуркали посеред зимової сплячки. Він ставав некерованим і небезпечним, як ураган. У такому стані Він міг розтрощити щось, побити когось, незважаючи на посади і авторитети, і взагалі — тоді краще було не потрапляти Йому під руку. Але до такого стану Його ще потрібно було довести — це вже треба було постаратися від душі. А так Він, зазвичай, і муху не міг образити...»
Реалізм
«Химерний реалізм». Так характеризує жанр свого роману автор. Дійсно реалізм. Події просякнуті деталями, іноді зовсім дрібними (в редакції загубився аркушик із потрібною інформацією — у нервовій метушні знайшовся під комп’ютером), і такі професійні подробиці впізнавані читачами, котрі мають відношення до медійної кухні, та цікаві, навіть екзотичні, для тих, хто від цього далекий.
«...журналісти їхнього видання, які, в принципі, ніколи не вирізнялися трепетним ставленням до дисципліни, вже давно використовували цю «відмазку» — в разі чого, всі вони говорили, що їздили на інтерв’ю чи кудись там іще по роботі, але попередити про це керівництво звечора просто забули. Це ставалося доволі часто, і Сашпаш (прізвисько головного редактора. — Г. Д.), звичайно, здогадувався про їхні хитрощі, але нічого проти такого аргументу вдіяти не міг».
Утім увесь цей реалізм аж занадто химерний... Надмірно.
Ритм тексту та стиль викладу загалом відповідає формі роману. Проте, якщо заглибитися, відчуваєш, що тканина оповіді тонша, ніж здавалося з інтригуючого початку сюжету, й переплетена не так, як очікує поціновувач традиційної прози.
Повернімося до нашого дослідника. Він усе глибше занурюється у барвисту, параноїдальну каламуть... З’являються численні друзі Зниклого та жінки, які в різні періоди життя були поруч із ним. Але їхні розповіді неприродно розлогі, пафосні, причесані («як по писаному»), а емоції комічно перебільшені. З такими інтонаціями, так досконало й довго говорять герої «Одіссеї» чи «Махабхарати». Деяким пасажам міг би позаздрити сам Псалмопівець.
«Отже, ви Його порівнюєте із сонцем? Це вже схоже на якийсь культ!» Іноді здається, що читаєш не сучасний роман, а піфагорійський «Гімн Сонцю». Щось на кшталт «Золотоблискучий титан, світоч просторих небес; невтомний, чиє обличчя всім живим дарує насолоду; праворуч — рождаєш світанок, ліворуч — ти батько ночей». Звісно, не буквально, а за суттю того, що говорять персонажі.
Справжніх друзів — одиниці
«Друзів у Нього було ціле море, океан! Принаймні вони самі себе так називали, та й Він про це не один раз говорив. Але хіба всі вони були справжніми друзями? Я думаю, що ні. Справжніх друзів у Нього були одиниці. Насмілюся стверджувати, що я був серед них. Але от що цікаво: начебто Він легко сходився з людьми, вмів вислуховувати їхні біди, комусь там допомагав, і таке інше. Але мені завжди здавалося, що Він усе-таки тримав усіх людей на певній відстані, в тому числі і нас — своїх найближчих друзів.
Було в нашому спілкуванні щось таке, що змушувало думати, ніби Він не до кінця відкриває перед нами свою душу. Точніше, Він нікого туди не впускав до кінця, повністю. Звичайно, Він завжди був з нами щирим, повсякчас говорив лише правду, зокрема мені Він часто виливав свої сумніви та проблеми, ділився радістю і печаллю, кілька разів я навіть бачив Його сльози. Але... Залишалося враження, що якусь дещицю своєї душі Він усе-таки ховає від нас. Не те щоб Він щось приховував чи не договорював — просто іноді Він мовчав про щось більше, ніж показував нам».
Особливо дивує, що журналіста напевне все це влаштовує. Наголосимо, журналіста-розслідувача, а розслідування — один із найскладніших жанрів у журналістиці, який вимагає дисципліни думки та високого фаху. Натомість наш герой здебільшого вдовольняється узагальненими, хоча і яскравими, красномовними характеристиками Зниклого, замість того, щоб вимагати від свідків не проповідей, славословій або прокльонів, а конкретних епізодів із життя цієї Людини. Зрілий чоловік, професійний, досвідчений інтерв’юер виглядає юним адептом якогось розмитого «віровчення», який з роззявленим ротом слухає романтичні серенади та епічні філіппіки...
«Я хочу вас розпитати, яким Він був, і особливо наше видання цікавить, як Він провів останні місяці, перед тим... як це сталося».
«Як провів? А отак!» — раптом витягнув з рота цигарку бородатий здоровань у білому светрі і вказав рукою на стіл з пляшкою горілки посередині.
«Що ви маєте на увазі?»
«Та бухав Він, от як ми з тобою зараз, щодня. По-чорному. А що Йому ще було робити? Чи ти думав, що Він тут працював по-справжньому?» — знову розсміявся невеличкий лисий чоловічок у всьому чорному, якого чомусь всі називали Лоло.
«Ну, гаразд... Але ж не тільки це?» — обережно поцікавився Шульц.
Зниклий зображується людиною парадоксальною. Такий образ робить його привабливим і цікавим для читачів. Водночас риси характеру загадкової Людини настільки суперечать одна одній, що свідомість відмовляється сприйняти це. Ніби читаєш про якогось Геркулеса, який ще немовлям у колисці задушив велетенських змій, а підлітком із люті вдарив по голові вчителя лірою й убив.
Або про Ноя, котрий врятував живий світ, а потім напився як свиня. Можна ще згадати Крішну, який сексуально бавиться з кількома пастушками одночасно, й це, бач, є ледь не релігійним діянням.
«Ех, чуваче, чи були у Нього вороги? І так, і ні. З одного боку, у Нього начебто було повно друзів — сотні, тисячі людей. А з іншого боку, Він завжди залишався самотнім. І хто знає, чи не були насправді ворогами саме оті люди, що називалися Його друзями? Не знаю, не знаю... І чи не був найголовнішим своїм ворогом Він сам? Адже доволі часто Він наче забував про себе, ніби не помічав своїх власних проблем, відсторонювався від себе, як від чогось набридлого і нецікавого. Йому дійсно було легше зробити щось корисне для когось іншого, навіть незнайомого, ніж для себе. Можливо, це і призвело, врешті-решт, до такого печального кінця».
«...Одне Його слово могло надихнути на вчинок...»
Тут знову якісь релігійні, а швидше, окультні паралелі (ось тобі й «Він»). Ми не встигаємо вгамувати подих аж...
«А ще Він дуже гарно цілувався! Просто супер! Йому не було рівних у цьому!» — гигикнула повненька блондинка з незвичайно пухкими, пофарбованими яскраво-червоною помадою губами...»
«...Він був справжнім негідником у цьому питанні. Я маю на увазі Його стосунки з жінками. Їх Він мав безліч, це я знаю напевно. Він і сам мені про це якось по п’яні розповідав. Він шалено любив жінок, і вони, треба визнати, відповідали Йому взаємністю. Варто Йому було домовитись про секс із якоюсь дівкою — а це Він умів робити просто на вулиці, з будь-якою незнайомкою, мав Він такий талант — і вона вже готова була їхати до Нього. А Він вже хотів наступне тіло, Він його бажав і ковтав поглядом. Розумієте? Ще цю «бабу» лише підчепив, лише тільки домовлявся з нею про це, а вже хотів наступну! Він був справжнім мисливцем на жінок. Секс — це був Його Бог, Його сутність, Його сенс життя. І хай хто-небудь мені заперечить!»
Нетутешнє створіння
«...Отже, ні для кого не було секретом, що Він мав певні містичні якості, які інколи не піддавалися простому розумінню звичайних обивателів, що повсякчас оточували Його і ніколи не розуміли Його святу душу!» — при цих словах жінка навіть підвищила голос, але за мить заспокоїлася. — «Він був повністю нетутешнім створінням, тому Його ніхто тут не розумів. Він намагався сказати людям щось таке, що від них постійно вислизало, що було для них нез’ясованим, незрозумілим, але вони не чули Його. Ви лише почитайте Його вірші, і вам багато чого відкриється, якщо ви, звісно, маєте здатність читати між рядків і бачити те, що криється від звичайних смертних...»
Навіть детективні елементи, які з самого початку роблять сюжет особливо захопливим, з рухом подій перетворюються на примхливі езотеричні візерунки.
Надмірно гіперболізованим і відверто язичницьким виглядає фінал книги. Хоча, визнаємо, містична Людина, яка примудряється перебувати одночасно і в сутінках за кадром, і на сцені під софітами, дарує читачеві непередбачувані повороти сюжету. Так само несподіваним є й завершення епічної оповіді, від якого по шкірі бігають навіть не мурахи, а терміти.
Власне, відчувається, що автор саме так і задумав. Але в такому разі він створив поему, оду, баладу, а не традиційний роман. Вітаємо! Блискуча перемога поета над романістом!
Коли перегортаєш останню сторінку книжки, виникає химерне відчуття... Ніби після важкого сну... живого, яскравого, реалістичного, але сновидіння. І навіть трохи лячно. Як завжди буває, коли прокидаєшся й згадуєш, що уві сні все здавалося тобі беззаперечно реальним, і ти не усвідомлював, що то є сон.
