Найтиражнішими книжками за Радянського Союзу були — окрім, звісно, перевидання Лєніна в асортименті, — брошури з партійно-урядовими рішеннями щодо перспектив розвитку суспільства.
Звісно, вони радше відбивали віртуальну реальність, аніж життєві реалії, а проте міцно трималися причинно-наслідкової конструкції, нехай і хибної у своїх засновках.
Писалися ті футуристичні екзерсиси справжніми майстрами слова — таких спічрайтерів нині, м’яко кажучи, мало. Пропагандисти розтягували тексти на цитати не лише з посадової спонуки, а й від щирого захвату формою: написано було коротко, яскраво, дохідливо і переконливо.
На початку 1990-х разом із «керівною роллю партії» виплеснули і сам жанр — публічна соціально-економічна прогностика зникла в Україні на чверть століття. Інтелектуали об’єднувалися у гуртки з гучними назвами, продукували відозви, але ефект стримів до нуля.
Лишень торік Володимир Горбулін сформулював парадигму адекватної реакції на виклики: «Наша відповідь... — стратегічний аналіз і стратегічне планування» (Світова гібридна війна: український фронт. — Х.: Фоліо, 2017). І майже одразу з’явилося декілька резонансних книжок (Юрія Щербака, Євгена Магди, Сергія Постоловського й авторська самого В. Горбуліна — див. рецензії в «УМ» від 1 і 30 серпня та 24 жовтня минулого року).
Дехто з інтелектуалів навіть поставився до продукування книжкової аналітики по-чикаленківськи, «до глибини власної кишені»: Сергій Тарута спонсорував дослідження «Україна 2030: Доктрина збалансованого розвитку» і його видання (Л.: Кальварія, 2017); Олександр Савченко випустив книжку «Антиукраїнець або Воля до боротьби, поразки чи зради» (К.: Самміт-Книга, 2017) — очевидно, власним коштом; згадаймо її недешеву вуличну рекламу. Обидві книжки варті уваги кожного, хто дбає про свою медіаграмотність.
«Україна 2030» — результат прикладних студій університетських учених, об’єднаних паном Тарутою у дослідницьку групу. Редактори дбали, аби текст був стравним, і в них почасти вийшло. Неабияк сприяє читабельності дизайн, насичений кольоровими діаграмами, графіками і таблицями. Тож, усе добре виглядає на популярну презентацію.
Форма — проста й незамінна, як двічі по два: де ми є, які шляхи зараз відкриті й куди імовірно потрапимо. Класична сценарна аналітика, від якої не в змозі відмовитися навіть передвиборчі партійні програми. Суттєва різниця в тому, що політичні декларації не містять відповідальності: невиконані обіцянки легко списати на підступи більшості/опозиції, уряду, президента. Для науковця ж нечупарний, а чи популістський, сценарій — прямий репутаційний удар.
Отже, на думку авторів доктрини, сучасна політекономічна локація України виглядає так: «Сформовано систему обслуговування правлячого олігархату, а не захисту державних інтересів». На це й пішло 25 років незалежності. Тож годі дивуватися, що внаслідок «контролю великого рентного бізнесу над державними інституціями... відбувся спад економіки України на 60% від рівня обсягів випуску продукції 1991 р., що змістило країну з 10-го місця в Європі на останнє».
Тут доречний читацький сумнів щодо коректності отого колишнього десятого «європейського місця». Адже як було за СРСРу: наплавили алюмінію, наштампували каструль — але скільки їх куплено, а скільки залягло на складах або й пішло на вторинну переробку, збільшуючи на папері «обсяги випусків»? Треба здавати справу, що не зорієнтована на кінцевого споживача радукраїнська економіка просто відмерла за непотрібністю. Олігархи — хижаки, а не самогубці. Хижаки-паразити, що висотують з бюджету гроші на свої сировинні бізнеси («рентна парадигма»), позбавляючи вітчизняну економіку перспективних галузок. Тобто, алюміній вони і далі плавлять, продаючи (нерідко з демпінгом) за кордон, оскільки всередині країни немає переробки, ними ж заблокованої.
Картина, змальована в «Україні 2030», вельми похмура. Але, на відміну від політиків-популістів, автори не винять в усьому «папєрєдніків». Хоч олігархи й міцно тримають за горло країну, вона ще здатна продукувати більш-менш незалежні бізнеси. І такими перспективними секторами дослідники вважають насамперед три: аграрний, військово-промисловий та інформаційно-комунікаційних технологій. Якщо держава зуміє дистанціюватися від корупційних схем — як вона те декларує, — ці напрямки здатні на «внесок у загальне зростання економіки на рівні 43% у 2020 р., а до 2030 р. — 53%».
Пригляньмося, приміром, до інформаційно-комунікаційного сеґменту, що має у світі загальну назву «креативні індустрії», куди входять «видавнича діяльність; виробництво кіно-, відеофільмів та телевізійних програм, фонограм, музична видавнича діяльність; розробка і трансляція заходів; комп’ютерне програмування; діяльність інформаційних служб... реклама та маркетингові дослідження;... мистецтво та розважальні заходи; спортивні заходи та організація відпочинку й розваг». Неупереджений погляд засвідчує, що з усім цим у нас не все так погано, а у великому світі — просто чудово: «Частка зайнятих у креативній економіці досягла 25% молодого населення світу... на частку креативних індустрій припадає 3,4% світового ВВП».
Автори доктрини вимальовують чотири сценарії розвитку на середньострокову (до 2020 року) і, відповідно, довгострокову (до 2030-го) перспективу. «Оптимістичний», коли річне економічне зростання перевищує 3%. Вірять у це лише 15 відсотків експертів. Тим більше, що уряд Гройсмана переконує громадян, що тривідсоткового зростання цілком досить для фанфарного поступу. Дослідники категорично не згодні: «Прогнозоване зростання на 3% неминуче спричинить суверенний дефолт» — це парадигма другого сценарію під назвою «Консервування кризи», що перетворює Україну на «сіру зону» з перспективою дезінтеграції.
Експертна ймовірність кепського розвитку справ — 50-60 %. Так, науковці переконані, що «чинна економічна модель повністю вичерпала ресурс навіть для власного самовідновлення». Але наскільки тривалою буде агонія? Автори вважають, що її інерційність підживлюється пострадянською масовою свідомістю, «психологією виживання, яка може призвести до вимирання». Головна причина цієї хронічної хвороби — «Україна не пройшла процесу десовєтізації». А головне матеріальне гальмо — олігархат. Підважити його запропоновано в такий спосіб: «Запровадження сплати соціальної ренти тими особами, чистий розмір активів яких перевищує один млн. дол. США, у розмірі 10%... та без амністії за минулі фінансові зловживання чи корупційні дії».
Чи вийде отак, вважай, по-хорошому? Ні — переконаний знаний фінансист Олександр Савченко (був топ-керівником Європейського банку реконструкції і розвитку, Нацбанку та Мінфіну України) у книжці «Антиукраїнець»: «Знаючи всіх дійових осіб, які опинилися при владі, надій на радикальну модернізацію країни у мене немає». Лишається тільки хірургія: «Знищення олігархів — їхня власність і знайдені кошти на рахунках українських банків будуть націоналізовані». Очевидно, наш автор не вкладає у слово «знищення» кривавого сенсу, але ось його однофамілець, речник Правого сектору Дмитро Савченко однозначний: «Владу торгашів і парламентських клоунів хірургічно видалять з верхівки системи» (Київ Хунта Сіті. — Чернівці: Букрек, 2015).
Конституційний формат країни, за О.Савченком, має бути перекроєно на такий: «Сильний Кабінет Міністрів, слабкий парламент та слабкий президент. Таку систему управління побудували Піночет у Чилі, Лі Куан Ю в Сингапурі та Саакашвілі в Грузії». Можна піти й далі, бо ж «демократичні вибори в країнах, де правлять диктатори, корупціонери, популісти, лише відтворюють нових диктаторів, корупціонерів та популістів».
Та хай як далеко просунеться правова конфігурація авторитарного реформаторства по-савченковому, найліпшим антикризовим інструментом є зовнішнє управління: «Не українська влада має наймати іноземних топ-менеджерів і міністрів, а влада ЄС та США мають наймати українських топ-менеджерів і міністрів». А ще краще, коли б «американська адміністрація протягом 5-10 років сама призначала чи знімала топ-чиновників, включаючи міністрів... Україні потрібен не арбітр, а патрон!»
Якось один з політологів висловився про такі схеми: «Модернізація через колоніалізм» (Віктор Андрусів. Змінити майбутнє. — К.: Наш формат, 2014). Та попри всю їхню екзотичність та контраверсійність, вони засвідчили свою прагматичну ефективність у світовій історії, починаючи з колиски євроцивілізації, Еллади: «Деякі лідери давніх греків були не з внутрішнього, а з зовнішнього середовища, були незалежні від внутрішніх обставин» (Сібе Шаап, Наталя Погожева, Олена Нагорна. Detox. Діалоги з філософом: ресентимент та політика. — К.: Бланк-Прес, 2016). Сам пан Савченко покликається на варягів-вікінгів, котрі колись допомогли Русі вистояти супроти цивілізації кочівників.
Звісно, зовнішнє управління — це не позбавлення власної відповідальності українців і аж ніяк не індульгенція на диванне буття. Це радше схоже на дезінфекцію: колорадського жука потруять імпортною отрутою, а сапати-підгортати картопельку — вже самі. Починати — як завжди і всюди — треба з культури та освіти. О.Савченко вважає, що «дуже слабкі університети» — це 50-60% усіх українських вишів; такі слід ліквідувати (до речі, про те саме читаємо і в «Україні 2030»: попри те, що «головні сучасні драйвери економічного розвитку — вища освіта та наука... лише половина випускників українських ВНЗ працюють за отриманим фахом»). «Архаїчних лікарень» пан Савченко нарахував ще більше — 60-70%. Загалом, бюджетні витрати на гуманітарну політику мали би зрости щонайменше уп’ятеро.
В «Антиукраїнці» ще чимало цікаво-шокових пропозицій, скажімо, про легалізацію зброї (як там у Савченка Дмитра: «Доступ до зброї повинен бути вільний... Влада мусить боятися своїх громадян»). Виписано гарний, як на мене, рецепт лікування від «русского міра». Означено спосіб дій щодо «контрольованої дезінтеграції Росії». А політичні спогади автора — чи не найяскравіші в усьому сучасному мемуарному асортименті.
Британське королівське товариство у справах Азії з 1935 року вручає пам’ятну медаль Ловренса Аравійського — «на знак визнання видатних заслуг в галузі розвідки, досліджень і літератури». Коли б у нас було щось подібне — «Антиукраїнець» Олександра Савченка реально претендував би на відзнаку саме в англійській інтерпретації. Щоправда, перед тим рукопис мусив би пройти крізь руки доброго редактора.
