Справжня критика — це не «про що» рецензована книжка, картина, фільм чи вистава.
Це про вербальне чи візуальне висловлювання, яке сприяє розумінню світу, мистецького в тому числі.
Критика — це видобування нового знання про людину і соціум на підставі аналізу дзеркальних відображень, котрими і є будь-які художні твори.
Простіше, критика — це не довільні поради, що почитати (подивитися, послухати), а доволі суворі правила дорожнього руху мистецькими шляхами.
Найвправніші з таких дорожніх карт самі ставали ужитковим мистецтвом. Згадаймо глобуси — «критику» міфологічної світобудови, — котрі попервах прикрашали кабінети мислителів, а тоді перекочували до віталень міщан-шляхтичів.
Це унаочнює чи не головний чинник ефективної критики — бути зрозумілою не лише академічним затворникам. Інакше кажучи, всілякі гуманітарні-знавства мусять бути популярними.
Для західної гуманітаристики це давнє правило. Згадаймо дві вабливі книжки британської мистецтвознавиці Кетрін Інґрем про Воргола і Далі (Л.: Видавництво Старого Лева, 2016; 2017) — просто й водночас інформаційно-насичено.
В українській художній критиці такі приклади є, радше, винятками, а проте ті нечисленні зблиски, буває, перевершують імпортні зразки. Як-от коментарі Діани Клочко, що становлять основу книжки «Енеїда Базилевича» (К.: Артбук).
На звороті обкладинки — лише два рядки зі спогадів директора видавництва «Дніпро» Олександра Бандури, який і випустив Котляревського з тими славетними ілюстраціями: «Ви вже бачили «Енеїду» Базилевича» — так запитували одне одного люди в ті часи».
Дуже ємна характеристика, адже вихід тієї книжки (1968) — подія не так мистецького й навіть не лише культурологічного мірила.
То була, вважай, наступна сходинка української самоідентифікації в координатах козацького міфу. Будь-які «будівельні роботи» на цьому майданчику радянська влада суворо заборонила з кінця 1920-х років.
Пізніше, під час короткої хрущовської «відлиги», устигла вийти хіба резонансна книжка Івана Шаповала «В пошуках скарбів» (1963), що повернула українцям Дмитра Яворницького.
Д.Клочко значить про публікацію «Енеїди» з ілюстраціями А. Базилевича: «Певною мірою книга стала протодисидентським висловлюванням про часи козацьких звитяг і вольнощів, хоча жодних опозицій з владним дискурсом у ній не було».
Так, Анатолій Базилевич не дав цензорам жодної зачіпки. А можна припустити — переграв їх: скористався ідеологічною ейфорією від запровадження у 1965-му «дня перемоги» — зобразив римлян подібними до нацистів.
Вийшло так, ніби Котляревський, «наша людина», провістив «велику перемогу над фашизмом». Принаймні, Д. Клочко тримається цієї версії: саме народження міфу про «велику перемогу радянського народу» дало художникові «змогу «протягнути» багато прихованих україноцентричних сенсів».
Може — з огляду на віртуозне користання прийомом подівійного-потрійного цитування, – А. Базилевич направду малював не так «німців», як «москалів»?
У розміщених у книжці спогадах сина художника жодних натяків на те немає, та й навряд чи Анатолій Дмитрович довірив хлопцеві такого небезпечного секрета.
Але, пригадую, як двадцять років тому Валерій Шевчук виголосив у письменницькому історичному клубі «Літописець» доповідь-гіпотезу про нібито по-масонському приховану Котляревським такої собі «дорожньої карти» виходу України з колоніального статусу; і латиняни «Енеїди» виглядали у цьому сценарії саме росіянами-імперцями.
Справді загадкова «Енеїда» детонувала в ілюстраціях Анатолія Базилевича так само приховано-поліфонічно. Й Діана Клочко вправно реставрує палімпсести Базилевичевих смислів.
Наприклад, як так сталося, що у країні, де «сексу не було», випустили книжку з відверто еротичними малюнками?
Та ще й на тлі жорсткої заборони за рік до того ілюстрацій Георгія Малакова до «Декамерона»?
«Надзвичайно висока концентрація оголеної натури обох статей у «Енеїді», яку не перевершило жодне інше видання радянської епохи, базувалась на класицистичних зразках, легалізованих перебуванням у експозиціях музеїв», — пояснює дослідниця.
Так, А.Базилевич міцно прив’язався до античної естетики. Й не лише тому, що на ній уґрунтовано поему Котляревського — приміром, у першому ілюстрованому виданні 1912 року художник Порфирій Мартинович геть зігнорував антику, поклавши «Енеїду» на ноти українського етнографічного стилю. Радянська ідеологія ставилася до греко-латинської старовини поблажливо — і то дійсно була шпарина, аби дурити цензуру.
Більш за те: Базилевич звів свої ілюстрації до чи не головного візуального знаменника класичного мистецтва («силуетність є однією з чільних характеристик давньогрецької кераміки, де оголеність тіла і динаміка драперій поєднані в ідеальних пропорціях») — і саме цим обеззброїв офіційних цнотливців.
Авжеж: що тут заперечиш, коли жести, пози і дрес-код його персонажів виразно відлунюють у картинках зі шкільних підручників історії?
Анатолій Базилевич майстерно володів техніками інтертекстуальності, коли і слова такого ще не було; робив стильові мікси не згірш від управного постмодерніста.
І так само невловно підсміювався: Д. Клочко помічає, що художник в одній картинці вводить пряму алюзію на «люк до давньоримської клоаки, який став популярним завдяки фільму 1953 року «Римські канікули», від чого сценка (звісно, для «посвячених») набуває подвійного гумористичного акценту».
Базилевич зухвало атакував на полі суперника, користаючи з його уподобань; диктаторське мистецтво завжди й усюди полюбляє мавпувати класицистичні зразки — і він «поєднує композиційні елементи класицизму і соцреалізму».
Від таких зударів утворювалися комічні протяги, з якими чиновники не знали, що робити. А колеги-митці одразу взялися розширювати ті шпарини: «По тріумфальному виході книги його знахідки використають у відповідних сценах боїв і шикувань, зокрема і у фільмах «Пропала грамота» (1972), «Вавилон ХХ» (1978), «Вогнем і мечем» (1999)».
Діана Клочко, аналізуючи архів підготовчих робіт ілюстратора, заглибилася до рівня прихованих намірів і тим самим створила чудовий навігатор «Енеїдою» Базилевича.
Ось, до прикладу, вона пише про Юнону, богиню шлюбу, яку художник «зображує спотвореним і зістареним варіантом Венери... надає їй рис гоголівських сільських кумась, завжди готових сваритись, уперши руки в боки, і шкодити усіма можливими способами».
А тут — про Меркурія, на голові котрого «солом’яний бриль пасічника, який виглядає як німб». Або про відьом, що мають «риси сільських бабць, які допомагають онукам пройти своєрідну ініціацію».
А Базилевичеву інтерпретацію взаємин Енея з Дідоною розшифровує як «справжню «статеву війну».
Після 1968 року «Енеїда» в малюнках Базилевича перевидавалася півтора десятка разів з різними графічними варіантами та у щоразу новому дизайні.
Такого ілюстративного феномену в українському книговиданні більше немає — здається, навіть серед Шевченкових творів. Славних попередників не бракувало, й вони згадані на початку рецензованої книжки.
1919 року Георгій Нарбут подав «надзвичайно модерний», як значить Д.Клочко, малюнок на конкурс до ювілейного видання Котляревського.
Завершити роботу не судилося — це єдина ілюстрація, що її графік устиг зробити перед фатальним нападом тифу.
А.Базилевич неабияк поціновував той Нарбутів аркуш; він із ним змагався-відштовхувався: «Еней схожий не на елегантного лицаря з відомої ілюстрації Нарбута, а на супермена, який завжди перебуває у русі», — читаємо в коментарях.
1931-го «Енеїду» ілюструє невдовзі по тому репресований Іван Падалка — експресивними дереворитами в дусі староукраїнської лубочної картинки. 1937-го виходить подарункова «Енеїда» колекційним, вважай, як на ті часи накладом — 3 тисячі копій.
На читацьку втіху ті раритетні малюнки Михайла Дерегуса відтворені вже в наші часи у книжці «Вергілієва Енеїда» (К.: Майстерня Білецьких, 2006), й можемо розкошувати імпресіоністськими акварелями та прозорими літографіями.
На відміну від А.Базилевича, М.Дерегус демонструє повний іґнор античної стилістики; у його візії Енеєві мандри Середземномор’ям радше нагадують подорож Подніпров’ям з вельми відчутним акцентом «Вечорів на хуторі біля Диканьки».
Д.Клочко кваліфікує Базилевичеву «Енеїду» як «український протокомікс». Повноформатна ж графічна історія за поемою Котляревського з’явилася аж сорок років потому: художник-мультиплікатор Іван Будз зробив понад сімсот малюнків (К.: Книга, 2008).
За два роки, 2010-го, харківське видавництво «Ранок» випускає «Енеїду» для дитячої авдиторії — ілюстрації Л.Кириленко та О.Зеркалій виготовлені в упізнаваній казковій традиції, а проте видно, що абстрагуватися від шедевру А.Базилевича ой як нелегко.
Й нарешті 2011-го виходить «Енеїда» з ілюстраціями Оксани Тернавської (К.: Видавець Корбуш). Після Базилевича 1968-го — це перше справді розкішне видання: папером, дизайном, оправою. І художниці вдалося інтерпретувати твір Котляревського без огляду на славетного колегу-попередника.
Стилістика О.Тернавської — це світ сучасного фентезійного кіно, започаткованого «Гаррі Поттером» та «Володарем перстенів». Козаки тут — не степова голота, а куртуазна старосвітська старшина; Еней — не суворий супермен, а елегантний мачо.
Ювелірне ставлення художниці до деталей змушує пригадати жанрові сценки та натюрморти старих голландців та суперпопулярні в Російській імперії часів Котляревського «обманки» Фьодора Толстого.
Дух Гоголя вчувається у цих ілюстраціях чи не виразніше, аніж самого Івана Петровича. Словом — «містична проекція», як пише у післямові філософ Наталя Кривда.
