...Їй судилося провести в останню дорогу сотні своїх побратимів. І над десятками безіменних могил зі скромними дубовими хрестами промовляти «Отче наш».
А когось треба було втішити добрим словом у самотній старості, комусь пособити.
«Уявляєте, у 1996 році, коли я прийшла в братство, нас було 3700 чоловік, а тепер і 200 не залишилося», — промовляє сумно пані Марія Ткачук, яка вже 18 років є станичною Волинського крайового братства вояків ОУН-УПА.
І не стільки громадська посада зобов’язує її попри вельми поважний вік кудись постійно їхати, про когось турбуватися. Совість і пам’ять зобов’язують.
І хоч сама вона не корінна волинянка, але ця земля її прихистила, коли їй, доньці чудового тернопільського краю, не знайшлося місця на отчій землі.
Тільки за те, що вона так любила Україну, так прагнула її, як прагнув колись тато і вся її родина...
«Я бачила, як тато плакав за Україною»
— За щось же Бог мене ще тримає. Дев’яностий рік, а, дякувати, без палички йду, — посміхається пані Марія. — Та й пам’ять не підводить. Страшні часи були... Прокинешся вночі:корови ревуть, собаки гавкають, горить-палає село. Пережилося... Народилася я в Стегниківцях, неподалік Тернополя. Село наше невеличке, але початкова школа при Польщі була. Добре пізнала на собі, що таке польська окупація.
Якщо не вивчила «Ойче наш», то на гречку в куток на коліна ставили і лінійкою били по руках. Не раз і не два получала. Не розкошували ми при поляках. Має батько кілька гектарів землі, розділить між дітьми, а прикупити більше землі не можна, якщо не маєш підданства польського. І так же вчитися не мав права у вищих навчальних закладах, якщо не прийняв підданства. Польський окупант перейшов ще совєцького. Нищив нас принципово. Мамин брат сидів у тюрмі за Польщі. Прийшли совєти — знову його взяли. Розстріляли десь у тюрмі. Два маминих брати так згинули.
Тато мій у січових стрільцях був, пішов добровольцем у вісімнадцять літ. Його брат-січовик загинув під Львовом. А тато прийшов до бабці: «Мамо, зав’яжіть щось там у хустинку. Я піду». Бабця каже: «Іване, Миколи вже нема». Все рівно пішов. Під Перемишлем потрапив у полон. У річці стояли цілу ніч, потім ноги у нього так опухали. Але вижив. Я бачила, як тато плакав за Україною. Посадить мене на коліна і розказує, як у 1918 році втратили Україну. Вже все ніби було, і посли закордонні, вже фактично держава була. І втратили державу. Розказує, а в самого сльози по щоках котяться...
— А як ви прийшли в УПА?
— Неможливо було не прийти. Навчалася в Тернополі у гімназії, а там всі були оунівці. З мого села три дівчини і три хлопці навчалися в гімназії. Трохи на квартирі жили, трохи їздили додому. Останній випуск нашої гімназії практично весь пішов в УПА. І всі майже погинули, тільки дехто відійшов за кордон разом із повстанськими групами, що були ще не розгромлені й через Закарпаття пробилися. Тоді всі щось робили для УПА. Бо вона була армією народу. І практично кожного можна було саджати. Одягали, годували, одяг збирали. Ми, гімназисти, літературу перевозили й поширювали.
— Чи були у вашій місцевості українсько-польські конфлікти і вбивства, як було це на Волині?
— Поляки жили в нас, але про такі випадки я не чула. Три кілометри від нас село Лозова було. Там одні поляки жили. То вони виїхали в Польщу. Там повстанці на польських обійстях закопували своїх убитих. Пам’ятаю такий випадок. Мій ровесник був в УПА. Він і ще п’ятеро чоловік перейшли з іншого району в село Гаї біля Тернополя. У нього там мама жила. Вночі зайшли в крайню хату. Мій однокласник залишив зброю і пішов маму провідати.
А за ним біжить дівчинка з тої хати: «Зеню, Зеню!». А за нею вже совєти сунуть. Відразу кандали на руки. А ті п’ятеро хлопців відходять до лісу. Зав’язався бій, і всі вони там загинули. Мого однокласника засудили, дали 10 років. Він теж був у Воркуті, як і я. Коли вернувся, почав шукати їх. Люди закопали їх на польському подвір’ї у Лозовій. Могилу зробили, хрест поставили, але потім зрівняли з землею ті могили. Зеньо їх знайшов, відкопав... Перепоховали на кладовищі.
— До вас як добралася радянська каральна машина?
— До всіх добралися. Десятий клас я закінчувала вже в радянській школі. Із четвертого класу гімназії взяли нас у 9-й клас нової школи. Якось повстанці, це вже після війни було, прийшли ночувати в сусідську хату Орисі Бутрин. Вечоріло вже. Раптом ракети в небі, постріли. Я добігла до своєї хати, відкрила двері, ракети освітили подвір’я. Бачу, повстанці біжать через наше подвір’я, щоб через дорогу відійти.
Тоді була вбита Орися і сотенний Чорний, родом десь із Бережанщини. А нас, дві дівчини, через три місяці після цього арештували. Вісім місяців тримали у тюрмі в Тернополі. Трибунал дав 10 років, статті звичні — 54-1а і 54—11, іншого у них не було. Ну а далі Воркута. Працювала у гравійному кар’єрі, це каміння таке, шліфоване водою, завантажували на машини. На роботу йшли по линвах, тримаючись за них, бо такі вітри були, що збивали з ніг і засипало снігом. Скільки нашого брата там засипало снігом! Ой-ой-ой! Гинули від хвороб і каторжної праці...
«Усіх синів віддала мати, щоб вільною була Волинь»
Пані Марія на мить замовкає і тяжко зітхає:
— Тоді у Воркуті страшний голод був. Нічого не було, картопля тільки сушена якась, овочів зовсім ніяких. Цинга страшна лютувала. Штабелями складали тих, хто доживав, і так вони доходили. І не тільки українці. Багато з Прибалтики дівчат було. Навіть із Німеччини в’язні були. Разом працювали і в тих кар’єрах, і на цегельних заводах. Усі оті заводи, шахти нашими невільницькими руками були збудовані. Після табору ще два роки висилки відбула. Завезли з Воркути в Красноярський край. 200 кілометрів від Красноярська їхала у вантажівці в кузові.
Пам’ятаю, була вражена, коли на висилку приїхала, був листопад, а там ячмінь на пні, овес стоїть некошений. Що ж таке? Виявляється, росіяни пиячать. Поки всіх грошей не проп’ють — на роботу не йдуть. Хай невільники працюють. Якщо треба щось із реманенту, то: «Иди к хохлу, у него все есть!» У «хохла» хата навіть у лісі плотиком обгороджена, і все є. А кацапові не треба. Так вони і досі живуть. І по-іншому не вміють. Хай дурний «хахол» працює. Думала, там, на висилці, може, в який технікум чи інститут заочно вступлю. Хотілося вчителем бути чи лікарем. Не прийняли документи, бо «ссыльная»...
А після звільнення вже на рідній землі теж виявилася непотрібною. Їхала, летіла на батьківщину, а їй сказали за добу вибратися з Тернопільської області. Бо був наказ генпрокурора в Західну Україну політичних не пускати. І куди діватися їй голій-босій? Поїхала назад, у Воркуту, пішла на шахту, вже як вільнонаймана. Десять років була у неволі і ще десять відпрацювала. Там познайомилася з таким самим, як вона, волинянином. Степан відбув 12 років каторги, а мав цілих двадцять.
— А в шахті що ви, жінки, робили?
— На стволі працювала на глибині 100 метрів. Піднімала людей, вантажі. Заробили трохи грошей з чоловіком, щоб повернутися й причепитися десь в Україні. Я хотіла ще трохи там попрацювати, щоб підзаробити. Але чоловік вперся. На шахті «Капітальна», де ми працювали, стався вибух метану, і він якраз був на стволі й видавав обгорілих. Їх було до ста осіб. Після цього сказав: «Ні, більше ні хвилини тут не залишуся». І поїхали.
Нас би знову не приписали, але вже збудували в Луцьку свою хатину і так причепилися якось на Волині. На все життя, виявилося...Чоловік пані Марії Степан Андрійович був родом із села Сирники Луцького району. У його родині було четверо братів, і всі віддали себе українській справі. Троє загинуло, тільки Степан вижив. Сергій ще в 1937-му був в ОУН, мав зброю, загинув від необережного поводження з нею. Другий, Петро, був в УПА, біля Колок загинув, де в 1943 році діяла Колківська народна республіка, лежить у Ситниці (село біля Колок, де діяв великий госпіталь УПА. — Авт.). Василь утікав під час енкавеесівської облави і був застрелений. Уцілів тільки Степан, чоловік пані Марії, який отримав 20 років каторги.
«Усіх синів віддала мати, щоб вільною була Волинь», — написав тернопільський поет, коли Ткачуки розповіли йому історію своєї родини. Батько хлопців змушений був ховатися, вдома не жив: то в лісі, то в полі, через це захворів і помер. Матір (теж була Марія) везли в Сибір, але не довезли. Чи замерзла в товарняку, чи викинули десь із вагона... Так і зникла безслідно сім’я Ткачуків.
Фактично всі Сирники були так само знищені. Село це було непокірним і бунтівним. Біля церкви була встановлена рейка, і, коли більшовики наближалися, хтось вдаряв у неї — всі втікали хто куди: в ліс, у поле, у схрони. Церква потім згоріла, а більшість сімей або вивезли, або знищили. А в село наїхали переселенці з заходу. Вже коли Степан повернувся, то на пальцях можна було порахувати місцевих, яких він знав. І так було не з одним цим селом. Таку тактику радянська влада застосовувала до всіх бунтівних сіл Західної України.
«Нас знищили. Тому і не можемо дати лад своїй державі»
Пані Марія і сьогодні не полишає активної громадської роботи. Нещодавно її за жертовну працю на благо України було нагороджено орденом княгині Ольги III ступеня. Дуже переймається тим, що з України їде у пошуках кращої долі наша молодь.
— То ж п’ять віків ми в неволі були. І хто може вирости? Раби. Нас просто знищили. Тому і не можемо дати лад своїй державі. Їдуть діти з України, кращих заробітків шукають. Але ж не вся радість у грошах. Якою б Україна не була, а ми верталися тоді до неї. А тепер тікають. Багатьом усе рівно, де жити, аби гроші були. Ота неволя зробила нас такими рабами, — сумно промовляє сивочола жінка. — Надія — лише на тих дітей, народжених у вільній Україні. То вже зовсім інше покоління. Вже можна надіятися, що вони будуть захищати ту Україну. Ці діти, які зараз народжуються, будуть патріотами. І може, серед них народиться наш, український Вашингтон, який виведе українців на шлях праведний...
