З казок ми починаємо життя, слухаючи на ніч дідуся Панаса. Ними й завершуємо — розказуючи їх онукам.
А подорослішавши, читаємо вже не казки, а байки і притчі. Хтось не читає й того — і все життя танцює на граблях.
Тексти, просотані мудрістю, відомі споконвіку. Згадаймо притчі Соломона чи байки Езопа. Та й в Україні байкарів вистачало.
Книга Володимира Колінька «Суспільство нейтральних територій» (К.: Люта справа, 2016) є новітньою спробою дати повчання дорослим щодо гострих проблем сьогодення у класичний спосіб творення казок-притч із претензією на суб’єктивно-ідеалістичну філософічність.
Ідеалізм автора полягає в постійному наголошенні примату Бога в біблійно-ортодоксальному сенсі: «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1).
Відтак, якщо розв’язка проблеми виглядає непереконливо, В.Колінько беззастережно апелює до Бога.
Це, звісно, не тертуліанівське «Вірую, бо це абсурдно», але й не методологічна підстава науки, а саме: «Чим ближче ми знаходимося до певної істини, тим простішими є основні закони, котрі її описують».
Відповідь на питання про доцільність звернення до трансцендентальної аргументації в атеїстичному середовищі отримаємо з часом, аналізуючи вплив книги В.Колінька на українців: така собі онтологія/метафізика проти емпірики.
Від початку В.Колінько ставить сакраментальне для кожного питання: «Що нового сказати про вже сказане?».
Жанр, обраний ним — притча/байка — дозволяє аналізувати морально-етичний стан суспільних відносин.
І це виглядає як «казка про мрію», де моральний імператив — «цю книжку написано з повагою до всіх і з любов’ю до кожного».
Ключовою ідеєю є концепція «Раю як першої Нейтральної території — сукупність нематеріальних чинників: ідей, моральних настанов, постулатів, тверджень, заповідей, які проявляються в матеріальному світі в певний час на певній території через делегування людьми своїх намірів, вчинків, часу, зусиль, грошей».
Якщо менш химерно, то «Нейтральна територія» — це будь-яка частина віртуального простору, де панує інтелектуальна свобода.
Її матеріальним відображенням є творча деструкція, втілена в найрізноманітніші предмети, речі чи, навіть, процеси.
Водночас її протилежність — «негативна Нейтральна територія» з усіма атрибутами (негативними ідеями, генезисом, рушіями, впливом на людину й суспільство тощо) залишилася практично непоясненою. Вибір між ними, тобто між добром і злом, людина робить інтуїтивно.
Гуманістична мета автора — зробити індивіда, котрий прочитає і сприйме книгу, Божою Людиною, яка слідує Заповідям Господа, хоча подеколи складається враження, що В.Колінько доволі абстрактно їх уявляє, щось на кшталт: усе хороше — то Боже і навпаки.
Текст структуровано на окремі теми, розкриті в декількох коротких есеях. На початку — життєва історія з авторським тлумаченням.
Так само побудовано есеї: заголовна алегорична оповідка, тлумачена автором на основі злободенних прикладів. Щоразу — коротенький підсумок; імперативне моралістичне судження (мораль).
На відміну від класичних байок — текст прозовий, із прагненням образності. Зайвої дидактичності можна було би уникнути суворішою редактурою. Кожна тема ілюстрована малюнком.
Щоправда, важко зрозуміти необхідність візуалізувати есей «Щирість і формальність» Лєніним із дітьми.
Політикам, надто лівим, притаманне облудне моралізування: їхні інвективи щодо правильних/хибних норм і цінностей лицемірні й далекі від правди життя.
Вірю, що вони таки лишаться в минулому — надто не хочеться бачити їх на Нейтральній території моралі й свободи майбутнього.
Можливо, цьому сприятиме й текст Володимира Колінька, бо «кожна людина здатна на велике, але не кожна усвідомлює на що саме вона здатна».
