Останній, написаний 2015-го, роман Ісабель Альєнде «Японський коханець» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко), — родинна сага у найточнішому значенні цього терміну.
Романний формат, що сплітає у мегаісторію головні прозові сюжети: час, пам’ять, спадкова еволюція людини і соціуму, кохання.
У класичних зразках усе це поєднувалося за допомоги психології, подеколи — символіки.
Прикладом першого способу в сучасному українському письменстві можуть правити кілька романів Валерія Шевчука та «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, другого — «НепрОсті» Тараса Прохаська. Оце, вважай, і все.
Решта — приміром, «Тема для медитації» Леоніда Кононовича чи «Століття Якова» Володимира Лиса — лише експлуатують зовнішні ознаки сімейної саги, реалізуючи локальні цілі.
Записана-осмислена фамільна пам’ять — це Книга книг, від Біблії починаючи. Хоч як крути, саме саги є каноном літературної мудрості.
Приклади неспростовні: Достоєвскій, Пруст, Фолкнер, Маркес. Сага — символічна матриця людського буття. Уся — непідйомна для одного літератора. Тож кожний письменник експериментує на своєму кластері.
Ісабель Альєнде «досліджує» витоки кохання й «доходить висновку», що здатність любити зароджується у сім’ї, і ключову роль тут відіграють бабусі-дідусі.
«Ті перші чотири роки під заступництвом діда й баби були найщасливішими в його житті, і Ларрі, неначе скарб, зберігав у пам’яті найменші подробиці».
Це про персонажа другого плану — що вже казати про головних героїв.
Власне, в «Японському коханцеві» дві родинні історії. Обидві починаються з великого вибуху у персональному космосі.
У першому випадку заможні польські євреї встигають відправити маленьку доньку до американських родичів — в останню можливу мить перед голокостом.
У другому, п’ятдесят років потому, дід з бабусею зі злиденного пострадянського молдавського села відправляють за океан онуку з біографією доньки Шевченкової Катерини.
Траєкторії сходяться в модерному інтернаті для старих під Сан-Франциско. Історії переплітаються, мов виноградна лоза, зчіпляються найчутливішими пагонами, якими, звісно, є досвід кохання кожної жінки.
Від вісімдесятирічної перетікає до двадцятирічної пам’ять часу: «Чого ти чекаєш, щоб почати бути щасливою?.. Чекати не можна… Життя надто коротке, щоб бути пунктуальним».
Зрештою, переповідати перипетії лавсторі так само негречно, як і вказувати пальцем на злочинця наприкінці детективу.
Обидві історії дискретні, перервані жіночими захопленнями іншими проявами життя та епістолярними періодами, а «старше» кохання ще й набуває містично-безтілесної стадії.
Поетичні історії, що, однак, не мають нічого спільного з мелодрамою, хоча на кожній лежить тінь екзистенційної трагедії. Це світ анти-барбі. «Істоти взаємозамінної поведінки, створіння без твердої субстанції» (Мілан Кундера. Смішні любові. — Л.: Класика, 2001) — лише в масовці.
На кону ж — мудрість пережитого, що уможливлює повну свободу: «Маю вдосталь часу, і вперше в житті від мене ніхто нічого не чекає. Я не повинна щось доводити, кудись бігти: кожен день — подарунок, і я сповна цим тішуся».
Але й у цьому баунті-стані треба пильнувати: «Кошмари минулого скидалися на курну дорогу: легкий подув вітерця міг здійняти пилову бурю».
Це не так про скелетів у шафі, як про символічну гігієну, котрою опікується традиційна казка — прадавній інструмент контролю підсвідомості, яким оперували «старшие женщины племени или деревни, эти человеческие «богини-матери», которых церковь впоследствии утвердила в роли «крестных матерей» (Кларисса Пинкола Эстес. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. — К.: София, 2002). Роман «Японський коханець», що на поверхні зблискує романтичною веселкою, — направду про «терплячу інтуїцію» оцих хрещених матерів, які оберігають і непомітно виштовхують своїх похресниць на вірний шлях до самих себе.
Ісабель Альєнде — вельми спостережлива письменниця. Тож, мандрівка архетипними глибинами супроводжується безліччю завіконних картинок, що нібито геть не пов’язані з маршрутом.
Ось, приміром, побіжна згадка про спробу ресоціалізації депресивних регіонів: «Фундація опікувалася створенням зелених зон у проблемних кварталах. Ця ініціатива, що мала передусім естетичні, екологічні та оздоровчі цілі, спричинилася до несподіваних соціальних вигод. Там, де з’являлися сад, парк або майдан, зменшувався рівень злочинності, бо самі ватажки та учасники банд, які раніше ладні були порішити одні одних за пакетик героїну чи тридцять квадратних сантиметрів території, об’єднувалися, щоб разом дбати про цей куточок міста, що тепер належав їм».
А через півсотні сторінок (за фабулою — по кількох роках) дізнаємося, що «громадські парки чахнули, засмічені нечистотами, шприцами та використаними презервативами.
Там оселилися жебраки зі своїми візками з брудним манаттям і картонними накриттями». І помічаємо, що той занепад співпав із широкою чорною смугою в коханні жінки, компанія якої і провадила той соціопсихологічний експеримент.
Авжеж, лікування депресій — як приватних, так і колективних, — справа аж ніяк не одномоментна, довга й марудна, без ґарантованого результату, але така, що вимагає постійних рестартів.
Або ось частина оповіді з 1942 року, коли у Сполучених Штатах інтернували понад 120 тисяч японців. У тих концентраційних таборах (що відрізнялися від радянських та німецьких так само, як нинішні західні в’язниці — від пострадянських) неофіційну владу перебрали ті самі старі жінки, що дбали про завтра у сьогодні: «Склали програму спортивних та інших заходів, аби молодь не тинялася без діла й не піддавалася зневірі».
Зневіра — ворог №1 для Ісабель Альєнде; атакує її, де тільки бачить. Подолання цієї психічної недуги — спосіб упоратися чи не з усім, що заважає жити: «У будь-якому віці людина мусить мати якусь мету. Це найкращий бальзам проти багатьох лих… Заняття та рух були для хворих найдієвішим знеболюючим».
Будь-яка сага — такий собі енциклопедичний довідник, що пропонує варіанти відповідей на складні запитання «чому?» і «навіщо?». «Японський коханець» цілком задовольняє такі очікування, а відтак, казав Ґьоте, «де всього є, там кожен візьме щось» (Фауст. — К.: Дніпро, 1981).
КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО / зарубіжна література
Офіційні результати Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2017». R — рейтинг видання: кількість набраних балів поділена на кількість експертів номінації.
R
1. Ісабель АЛЬЄНДЕ. Японський коханець. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 288 с.(п) 30,11
2. Томас ПІНЧОН. Виголошення лоту 49. Сер. «Майстри світової прози». – К.: Видавництво Жупанського, 192 с.(п) 26,56
3. Сол БЕЛЛОУ. Герцоґ; П’єр ЛЕМЕТР. До побачення там, нагорі; Патрік МОДІАНО. Нічна трава. Сер. «Карта світу». – Х.: Фоліо, 416+416+122 с.(п) 19,11
4. Орхан ПАМУК. Химерність моїх думок. – Х.: Фоліо, 509 с.(п) 17,89
5. Кейт АТКІНСОН. Руїни Бога. – К.: Наш формат, 416 с.(п) 17,78
6. Річард БРОТІҐАН. Ловля форелі в Америці. – К.: Комубук, 208 с.(п) 16,78
7. Курт ВОННЕҐУТ. Ґалапаґос. – Чернівці: Книги-ХХІ, 224 с.(п) 16,78
8. Яцек ДЕНЕЛЬ. Матінка Макрина. – К.: Комора, 352 с.(п) 14,67
9. Девід Герберт ЛОУРЕНС. Коханець леді Чаттерлей. – Л.: Видавництво Старого Лева, 428 с.(п) 13,78
10. Ерік-Емманюель ШМІТТ. Концерт пам’яті янгола. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 160 с.(п) 13,78
11. Патрік МОДІАНО. Щоб не загубитися у місті. Сер. «Лавреати Нобелівської премії». – К.: Видавництво Жупанського, 144 с.(с) 12,78
12. Дж.М.КУТЗЕЕ. Безчестя. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 224 с.(п) 11,94
13. Мішель Марк БУШАР. Том на фермі; Карлос ГОРОСТІСА. Аероплани; Віда ОГНЄНОВИЧ. Мілева Айнштайн; Жослін СОСЬЄ. Дощило птахами; Сара СТРІТСБЕРҐ. Країна Медея. Сер. «Колекція театральна». – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 96+96+128+160+120 с.(п) 10,61
14. Марґарет ЕТВУД. Оповідь Служниці. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 272 с.(с) 10,56
* У підномінації оцінювали 112 видань.
