Розслідувач фанатизму: рецензія на книжку Люка Гардінґа «Вторгнення»
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
Діта Рієтума: «Якщо зарубіжна група приїжджає знімати до Латвії, можна отримати фінансову підтримку»
08.05.2018
Діта Рієтума. (Фото з власного архіву.)
У столичному кінотеатрі «Ліра» 27-29 квітня проходили Дні латвійського кіно в Україні.
Проект приурочено до сотої річниці проголошення Латвійської Республіки.
У програмі представили п’ять стрічок латвійських кінематографістів. Подію організовано спільними зусиллями Національного кіноцентру Латвії, Посольства Латвійської Республіки та мережі кінотеатрів «Київкінофільм».
Відомі латвійські кіномитці з радістю завітали до України. На зустрічах із глядачами режисер Янис Стрейч зізнався у своїй щирій любові до Києва.
Режисер фільму «Хроніка Меланії» Вієстурс Кайриш розповів, з яким незадоволенням поставились у Росії до бажання знімати на її території фільм про депортацію латишів до Сибіру, а актор Мартиньш Вілсон запевнив, що коли хоч трохи поживе в Україні, то неодмінно заговорить українською мовою.
До речі, Надзвичайний та Повноважний Посол Латвії в Україні Юріс Пойканс, який відкривав Дні латвійського кіно, також звернувся до публіки українською.
Скориставшись нагодою, ми вирішили розпитати про сучасне латвійське кіномистецтво директорку Національного кіноцентру Латвії Діту Рієтуму, яка теж завітала до Києва.
Кіно — довговічна інвестиція
— Пані Діто, розкажіть, будь ласка, як розвивається кіноіндустрія в Латвії, які процеси там відбуваються?
— Думаю, в такій великій країні, як Україна, я повинна розпочати з масштабів. Мешканців у Латвії менше двох мільйонів. Відповідно, ринок як загалом кіно, так і національного кіно дуже обмежений. В основному, все кіновиробництво можливе тільки завдяки державній підтримці.
Протягом останніх чотирьох років я керую Латвійським національним кіноцентром, це головна інституція, яка розподіляє гранти для продюсування фільмів. Звісно, цей процес завжди пов’язаний із конкурсами, до того ж доволі складними. Якщо казати коротко, то робота Національного кіноцентру Латвії — фінансувати вітчизняне кіно.
Після економічної кризи 2008 року фінансування латвійського кіно було, м’яко кажучи, аскетичним. За офіційною статистикою, фільмів випускалось немало, та високу цифру допомагали підтримувати документалістика та анімація.
Однак, якщо ми говоритимемо про великі ігрові картини, бо переважно саме вони приваблюють широкі маси глядачів, то у нас були часи, наприклад, 2014-2015 роки, коли виходили тільки три-чотири латвійські картини на рік. Це надзвичайно мало. А якщо виникали проблеми з виробництвом фільмів, то процес затягувався, за рік виходило лише дві кінострічки. Це настільки мізерна цифра, що в тому інтенсивному потоці, який пропонує Голлівуд, пересічний глядач латвійського кіно навіть не помічав або ж помічав лише дорогі фільми.
У Латвії є продюсер і режисер, який, починаючи з кінця 2000-х, знімає національні блокбастери. Це тривалий процес, картини дорогі, коли фільм виходить, він привертає велику увагу. Також знімають арт-хаус, який подорожує фестивалями, та якість цих картин поки що не достатньо висока. Однак усе змінюється на краще.
У соту річницю незалежності Латвії, яка припадає на 2018 рік, наші політики, на щастя, усвідомили доцільність інвестицій у кіно, оскільки кінофільми люди будуть дивитися і в 2018 році, і через рік, два, п’ять... Кіно — це довговічна інвестиція. Отже, в зв’язку з ювілеєм Латвії, ми отримали досить значне в масштабах нашої країни фінансування — приблизно вісім мільйонів євро, які розподілили на три-чотири роки.
— Це фінансування усього латвійського кіно, зокрема й документального?
— Ні, це додаткові кошти. Раніше наше фінансування не виходило за межі трьох-чотирьох мільйонів євро на всі стрічки загалом. А з нагоди сторіччя, у 2017 році, ми отримали дев’ять мільйонів євро, такого з початку 90-х у нас ще не траплялось.Тому ми запустили у виробництво шість повнометражних ігрових фільмів, дві повнометражні анімаційні картини і вісім повнометражних документальних фільмів, які можна віднести до жанру документальної драми.
Програма виявилась успішною, у Латвії вже відбулося сім прем’єр, усі вони викликали позитивний резонанс у публіки. Відкрила цю програму кінострічка «Дідусь, що небезпечніший за комп’ютер», яку ми привезли і на Дні латвійського кіно в Україні. Ця мила дитяча, точніше навіть сімейна комедія стала другим найкасовішим фільмом у Латвії. Коли стрічку вперше показували по телебаченню, ми побили рекорд за кількістю глядачів — півмільйона людей увімкнуло телевізор, щоб переглянути її. Можливо, не всі додивились до кінця, та їх вона зацікавила.
Я думаю, це великий успіх не тільки окремої кінострічки — це великий успіх латвійської кінематографії в цілому. Адже найголовніше, чого досягла ця програма, — повернула глядачів у кінозали. Тепер вони хочуть переглянути всі шістнадцять фільмів цієї програми. Ми рекламуємо всю програму загалом,окремі продюсери рекламують свої картини, тобто виходить подвійний маркетинг.
Фільми метрів і простенькі комедії
— Якщо говорити про відомих латвійських кінорежисерів, ми в Україні чудово знаємо такі імена, як Алоїз Бренч, Ґунар Пієсис, Янис Стрейч. Які нові обличчя з’явились останнім часом у Латвії? Кого ви могли б виділити з сучасних режисерів?
— На жаль, Янис Стрейч фільмів більше не знімає. Алоїз Бренч був великим майстром жанру, та його з нами вже немає. Якщо порівняти фільми Бренча з сучасним кінематографом, мушу визнати, що зараз жанрове кіно не настільки добре, та це проблема загалом європейського кіно. Так історично склалося, що європейські режисери не хочуть і не дуже вміють знімати жанрове кіно.
Зараз у Європі популярні арт-хаус, модернізм, злегка егоцентричні картини. Великі шедеври, а це картини, матриця яких створювалась у 60-х роках минулого століття — Інгмар Бергман, Жан-Люк Годар, — тепер не популярні. Якщо в наш час знімати такі картини, то виникне проблема з глядачами — вони, на жаль, не звикли до таких фільмів.
Та якщо ми говоримо про спроби працювати в жанрових рамках, я повинна назвати Андрея Екіса та Айгарса Граубу, які знімають історичні картини — національні блокбастери. Екіс — режисер фільму «Свінгери», який, як я розумію, добре сприйняли і в Україні. Це його перша комедія — простенька картина, знята в естетиці телебачення. Екіс і «походить» із телебачення: працював на телебаченні, був власником телеканалу. Як усі, хто зайнятий у цій сфері, він дуже добре знає, чим привабити глядацьку аудиторію, відчуває її смаки, сегменти ринку.
— А яке кіно приваблює латвійських глядачів?
— Ті ж «Свінгери». Простенькі комедії. У Латвії довгий час не було комедій. Янис Стрейч знімав дуже тонкі, вишукані національні комедії. Але так, як працював Стрейч, ніхто зараз працювати не вміє, більше такого таланту немає. Екіс — інша історія, він створює аудіовізуальні продукти на продаж. Це не добре і не погано, просто зовсім інша сфера. Користується популярністю останній історичний блокбастер «Перстень Намея» Айгарса Грауби про латиських вікінгів XIII століття, який зараз іде в кінотеатрах Латвії.
Також популярні дитячі картини для перегляду всією сім’єю, такі як «Рай ‘89» — розповідь про події періоду розпаду Радянського Союзу і Балтійський шлях очима маленької дівчинки. Це дебют молодої режисерки Мадари Дішлере, який з успіхом пройшов у Латвії. Фільм «Білле», що базується на однойменній біографічній повісті відомої письменниці Візми Белшевіци. За перший тиждень кінострічка зібрала 15 тисяч глядачів, що для Латвії дуже багато. У нас навіть великі блокбастери — фільми Екіса — збирають близько ста тисяч. У Латвії обсяг ринку невеликий, понад цю кількість зібрати просто неможливо.
Про здоров’я національного кінематографа
— Дні латвійського кіно в Україні — це своєрідна відповідь на Дні українського кіно в Латвії, які пройшли у Ризі в жовтні 2017 року. Чия це була ідея?
— У цьому напрямку активно працює Валтерс Каґайніс. У нього давні зв’язки з Україною, і він був одним з ініціаторів проведення минулорічних Днів українського кіно в Латвії, які проходили у величезному ризькому кінотеатрі «Сплендидпелес». Вони пройшли дуже вдало — було багато глядачів. Чесно кажучи, я боялась, тому що люди в Латвії не знають українського кіно, на жаль, зараз воно не таке популярне, адже не потрапляє у наш кінопрокат. Та кінозал на п’ятсот місць виявився вельми заповненим.
Знаю, що в Україні останнім часом стали знімати більше картин. Звісно, не можна очікувати шедеврів, якщо ти знімаєш два кінофільми на рік. Повинен бути процес, різноманіття жанрів, фільми повинні створюватись для різних сегментів аудиторії, тільки тоді ми можемо говорити про здоров’я національного кінематографа.
— Якщо Рига вперше проводила Дні українського кіно, то для Києва подібний досвід не новий. Адже Дні латвійського кіно вже відбувались в Україні в 2012 році, та, хоч як це прикро, досі не стали щорічною подією...
— Так, на жаль. У минулорічних фестивалів були різні організатори. Дуже багато залежить від зацікавленості усіх сторін — і посольства, і тих людей, які нас приймають в Україні. Цьогоріч у зв’язку зі столітнім ювілеєм у нас з’явилось більше ресурсів, аби показати фільми в форматі Днів кіно, і нам це вдалося.
— Як відбирали кінострічки на Дні латвійського кіно?
— Цим займалась співробітниця кіноцентру Лігіта Сауліте разом з Латвійським посольством. Також начальниця відділу з організації роботи кінотеатрів мережі КП «Київкінофільм» Олена Бабій переглядала пропоновані фільми і радила, які зможуть зацікавити українських глядачів. Запросили актора Мартиньша Вілсона, тому що знаємо: він популярний в Україні, його тут знають ще з часів фільму «Міраж». Він не знімався у латиських фільмах близько двадцяти років. «Дідусь, що небезпечніший за комп’ютер» — це його повернення і в латвійський кінематограф також.
Загалом це вперше в моєму досвіді, коли я приїжджаю на фестиваль у форматі Днів кіно, зазвичай я цього не роблю. Латвійські й українські кінематографісти рідко бувають на Днях кіно, але вони зустрічаються на міжнародних кінофестивалях. Минулого літа я відвідувала Одеський кінофестиваль, зустрічалась з паном Пилипом Іллєнком, запрошувала українські знімальні групи приїжджати до Латвії і знімати фільми у нас. Якщо зарубіжна група приїжджає знімати до Латвії, можна отримати навіть фінансову підтримку. Для цього потрібно працювати в тандемі з латвійськими продюсерами. Для кіноцентру важливо уможливити контакт продюсерів з різних країн.
— Які фільми Україна і Латвія знімають у копродукції?
— Те, що у нас пройшло в прокаті нещодавно і пролунало досить гучно, — це документальна стрічка «Українські шерифи», знята за підтримки Латвії. Студія VFSFilms досить активна в міжнародних проектах. Також спільний україно-латвійський фільм Романа Бондарчука Dixie Land, який переміг на минулорічному Одеському кінофестивалі, виробництва та дистрибуції латвійської продакшн-компанії «Авантіс», якою керує Ілона Бічевська. «Свінгери» — досить екстравагантний приклад, коли латвійський режисер, українські актори та українські інвестиції створюють вдалий комерційний продукт. Останні два-три роки спільні проекти популярні, їх багато, і вони бувають сенсаційними.
