Важко відшукати слова, з якими можна звернутися до незчисленного, неосяжного простору людей, означених одним словом — «Чорнобиль»!
Радше це він, Чорнобильський простір, сьогодні звертається до нас.
Скільки, Господи, вас, лелеченьків, ще залишилося не полічених, не занесених у державні реєстри, не відзначених відповідними указами, але уражених радіацією, спалених, понівечених і дуже часто забутих? Сотні? Тисячі? Сотні тисяч? І мертвих, і живих, і ненароджених…
Знаю, що ви всі сьогодні з нами. Знаю, що через мій біль говорите своїм чорним болем. Вам уже не потрібно слів. Вам потрібно одне — правда!
Принаймні для власних дітей, власних родин. Принаймні для свого народу.
Принаймні для цього світу, де байдужості вистачає на Всесвіт, а правди — хіба на крихту, крихту тієї зони, оточеної колючим дротом, під серцем України.
Більш ніж тридцять років по найбільшій в історії людства техногенній катастрофі ми, українці, досі достатньо не знаємо, не володіємо причинами, масштабами і наслідками цієї катастрофи.
У сприйнятті трагедії, яка сталася 26 квітня 1986 року, я б сьогодні виокремив декілька світоглядних рівнів.
Рівень буквальний, радше фактичний. Вибух на Чорнобильській станції стався о 1 годині 24 хвилини. Пожежа і рятувальні роботи тривали під час ліквідації активної фази викиду десять днів.
Унаслідок прямого випромінювання загинуло одразу двоє людей. Через декілька днів померло 20 людей. В один день територія навколо станції перетворилася на 30-кілометрову мертву зону. Понад 100 тисяч осіб залишилися без домівки.
Майже 10% території України зазнало прямого радіаційного ураження. Загалом постраждало майже 5 мільйонів людей, зокрема понад 2 мільйони — жителі України.
Сьогодні зона відчуження і відселення на Поліссі дорівнює площі десяти таких країн, як Андорра.
Упродовж років інформація про події на ЧАЕС була втаємниченою. Лише в середині 1990-х громадськість отримала доступ до офіційних свідчень про цю трагедію.
Це документи вищого керівництва Радянського Союзу про будівництво і роботу Чорнобильської атомної станції, саму катастрофу, спроби її замовчати, заходи з ліквідації наслідків.
Нещодавно я знову перегортав ці документи і можу зробити однозначний висновок: причини трагедії вкорінені в командно-адміністративній системі самого Радянського Союзу.
Про який рівень безпеки експлуатації Чорнобильської станції можна говорити, якщо на станції не було автоматичних дозиметричних приладів? І ми говоримо про ядерну станцію!
Навіть тоді, коли загроза для життя мільйонів людей стала очевидним фактом, політбюро Комуністичної партії України кваліфікувало об’єктивну інформацію світової преси як «фальшиві і підривні вигадки», і водночас проводило першотравневі маніфестації на всій території України, зокрема на території забруднення.
Нагадую ці факти, оскільки досі нами не розставлено всі крапки над «і». Ані стосовно повноти інформації про трагедію, ані про її винуватців, ані про її жертв. Настав час для нашого народу виконати обов’язок, причому і владі, і науковцям, і власне громадянам України.
Рівень смисловий, я назвав би його знаковим. Явище Чорнобиля виходить далеко за рамки власне фізичного факту. Сьогодні говоримо не лише про його екологічний вимір, а й про вимір історичний, вимір духовний.
Епоха тотального нехтування людськими і природними законами завершилася на українських землях атомним ударом!
Не для емоційного самокатування, а задля жорстокого і відвертого усвідомлення того, якою і чому саме такою є сучасна Україна, проведемо важку, мов прокляття столітньої бездержавності, лінію — від різанини у Батурині до Голодоморів 1920-х, 1930-х, 1940-х років, світових воєн, затоплення козацьких земель і, власне, до самого Чорнобиля.
Відчуваючи свою погибель, епоха зла на прощання увігнала в нашу землю отруйне лезо — так, ніби щоб добити, дотруїти цих людей. Але це не вдалося.
Рівень загальнонаціональний. Усупереч злу, випробування, яке випало Україні, не спинило її волі і прагнення до відродження, і саме з вірою у відродження сьогодні ми продовжуємо свій національний шлях. Лукаві «доброзичливці» приписують моїй нації псевдориси — риси відстороненості, відторгненості від долі своєї землі.
Українці — великий народ. Це народ, який ніколи не був покорений, зберіг свою історію, своє слово, і саме завдяки своїй нескореності поставав з попелу, аби 1991 року проголосити власну державність і свободу.
Творча і працьовита вдача мого народу не стерпить ані приреченості, ані змарнованості, ані життєвих прогалин.
І та обставина, що в українському суспільстві вже зміцніла ідеологія повернення до життя зони відчуження, красномовно підтверджує ці слова.
Біль, завданий Чорнобилем, став, по суті, каталізатором відродження, відновлення національної і людської гідності у нашому просторі, а згодом державотворчих та історичних демократичних змін.
На цьому тлі я, безперечно, хочу згадати про те, що Чорнобильська катастрофа не має суто української ознаки, а торкається багатьох народів.
Чи не найбільше серед них від Чорнобиля постраждали білоруси — нація, яка, як і ми, пройшла далеко не одне Дантове коло. Чорнобиль уразив Росію, прокотився усім нашим регіоном.
Радіаційна хвиля не знала кордонів. Дослідження сьогодні підтверджують, що чорнобильська хмара дісталася Польщі, Швеції, Норвегії, Великої Британії.
Ми — українці — вдячні усім міжнародним партнерам, які відгукнулись на біду Чорнобиля. Неоціненною є допомога міжнародних організацій та зарубіжних країн, фінансових і виробничих структур, окремих громадян різних країн світу, які надали моральну і матеріальну підтримку Україні в ті тяжкі часи.
Вельми важливо також подолати стереотип про Чорнобиль як невиліковну пухлину на тілі України. Чорнобиль став «мертвою зоною» не назавжди. Це земля, яку нам належить відродити і повернути до життя.
Упевнений: гуманізм, доброчинність і співчуття, що їх виявила світова спільнота за ці роки, стануть опорою для змін на краще, особливо на тому клаптику землі, який зветься Чорнобилем.
Я вірю у краще! Для Чорнобиля повинен настати новий світлий день. День надії, власне, день відродження.
Віктор ЮЩЕНКО, Президент України
(2005—2010 роки)
