Мене вразила й схвилювала нова книга знакових поезій Андрія Демиденка «Вибухають кульбаби».*
Вже її поява — ностальгічна подія в житті України.
В одному із заглавних віршів Богом цілований поет вкрай жагуче й образно викрешує своє кредо поета й людини: «Я мислю, я дихаю по-українськи».
В цьому вистражданому кредо — вікопомний порив наших предтеч, жива суть українського народу.
Андрій Демиденко — поет із незрадженою совістю. Це не лише високочола літературно-мистецька постать, а й авторитетний професор, наставник і вихователь молодої генерації українців.
«Ми гордимося, що поруч із Героєм України Анатолієм Паламаренком працює в нашому колективі найсучасніший витязь поезії-пісні Андрій Демиденко», — говорить декан факультету української філології та літературної творчості НПУ імені М. Драгоманова, доктор філологічних наук, професор Анатолій Висоцький.
— Він опромінює нашу студентську молодь теплим сонцем любові і шани до прекрасного письменства, запалює в їхніх душах зорю щирої поваги до літературних звитяг нашої української нації, несе на своїх високих крилах білих ангелів правди й свободи.
«Зустрічі з Андрієм Петровичем — це свято для всіх нас. Він веде диспути про поезію навдивовижу цікаво, по-особливому захоплююче, переконливо демонструючи її роль у духовному світогляді особистості», — сповнена вражень студентка вишу Світлана Кондратюк.
Я давно прослідковую за зростанням пошанованого автора та не перестаю дивуватися, як він відповідально ставиться до свого Божого дару — не змарнував його, не розтринькав, не занапастив, а вперто гранословив:
Українці!
Свобода — не ложе:
Хто за Свободу воїн —
Свободи достоїн,
О праведний Боже!
А без неї — немає народу.
Я — за Свободу!
Свобода — моя група крові.
(«Свобода — моя група крові»)
Неможливо не помітити, що одна з найяскравіших рис творчості поета — епічність мислення, витончена метафоричність та філософська глибина. Андрію Демиденку дано чути слово.
*Андрій Демиденко. Вибухають кульбаби. — Київ.: в-во НПУ ім. М. Драгоманова, 2017.
Поле моєї Пам’яті —
Я прошу берегти.
Поле моєї Пам’яті —
Не перейти! Не переплисти...
Поле моєї Пам’яті —
Над тим, хто убитий!
Над тим, хто заморений!
Полем моєї Пам’яті —
Не ходіть, чорні ворони...
Я — Україна!
(«Поле моєї Пам’яті»)
Так може написати лише Поет, для якого історичний шлях України і його власна доля нероздільні.
Він зображує реальний час Шевченковим виміром правди і болю:
Все в Україні, як треба,
Тільки одне не збагну:
Ходять багаті по небу,
Чом же народ мій — по дну?!
(«Все в Україні, як треба»)
У цій наріжній поезії на повен зріст постають гранично важливі й кричущі проблеми нинішнього дня:
Боже, спини лицемірних.
Боже, молю повсякчас.
Боже! Чим більше у скрині —
Тим менше у серці у нас!
А хіба не по-прометеївськи скликає наші серця Андрій Демиденко в найкращій поезії про Майдан — своїй знаменитій поемі «А на Хрещатику, а на Грушевського...», в якій народ і його праведне волевиявлення підносяться до апогею людського духу.
І в цьому процесі він не тільки всенаціональний поет, а й безпосередній учасник Революції гідності!
А. Демиденко — від краплини до ріки повноводдя — непідробний патріот землі, яка його народила:
Тільки тут на зорі
Золотяться хліба,
Наче храмові свічі,
І вчуваєш свій рід —
До останніх кровин.
(«Тільки тут на зорі»)
«Світ поезії Андрія Демиденка для мене як ковток криничної води, як ранковий грім, як діаманти світанкової роси, як подих рідного неба. Це відверта розмова про наше грішне буття й пошук нашого місця в ньому. Велич поезії А. Демиденка в тому, що вона людяна й мудра, а відтак — безкінечна. Ліки любові в ній істинні, а відтак — безцінні, — зазначає доктор педагогічних наук, професор Юрій Руденко. — Вона — продуманий проект становлення людської душі».
Цей митець багатовимірний. Його твори можуть проймати до кісток — то трепетні, то зранені, то набатні... Вони, пробачте за пафос, стають окличними при аналізові будь-яких суспільно-громадських подій.
А. Демиденко не грається зі словом, а леліє його. І в цьому «водовороті» він не блукає, а з позицій природного таланту магістрально «розсовує» поетичні далі:
Ці небеса — чоло землі!
А ця земля — черінь небес!
(«Ці небеса»)
Боже, як темно при світлі.
Боже, як гірко від слів.
(«Боже»)
У книгах і періодиці нині засилля дрібнотем’я і версифікацій ні про що. В нього ж у віршах важко надибати пустопорожність.
Двома-трьома метафоричними лаконічними рядками він може розгорнути цілі грандіозні, невичерпні полотна — як за змістом, так і за художньою експресією та довершеністю.
До того ж вони наснажливі й сприймаються зримо, як картини. Змушують замислюватися і збурюють читацьку уяву:
Не сплять літа —
Стають
Кругами під очима.
(«Не сплять літа»)
Гупають жолуді —
Осінні дзвоники дуба.
(«Гупають дзвоники»)
Бунтуй, творець!
Твій храм — народ!
(«Творець»)
Для Демиденка слово — це вічний пошук істини, естетично-філософське оформлення думки; він пише лише про те, що любить, знає, психологічно відчуває і за що вболіває понад усе.
Це слово — неймовірно сконцентроване й озонисте — сповідує не літературні віяння, а час. І цьому слову дано нахлинути й не відпускати читача:
І журавлі — не в небесах похмурих —
Осінньо скрикнули в мені.
(«Журавлі»)
Березень. Вмирає сніг.
Ця смерть так радує весну.
(«Воскресіння весни»)
Не ті часи:
Нема гераклів і богів,
Мораль тепер — у броунівськім русі.
(«Не ті часи»)
Невгамовний процес творчого вдосконалення органічно вмонтований в життєві принципи поета.
Особливої уваги заслуговують пронизливі поетичні надбання про людські почуття й природу, яку так яро обожнює він:
Природа — мій оркестр!
Моя жива симфонія!
Я тут живу. Я тут люблю.
І не нудьгую тут ніколи я.
(«Природа — мій оркестр»)
Не зчувся я: минає молодість.
Збагнув одне — люблю безумно!
Як — без тебе холодно.
Як — без тебе сумно.
(«Незчувся я»)
Мені імпонує, що автор вміє не лише аналізувати ( часто критично) свої вчинки, а й підносить до верховин людські долі, з якими пов’язав його життєвий вир.
Виокремлю долю Дмитра Гнатюка, з яким Андрій Петрович проніс взірець людської й творчої дружби:
Зупиніться оркестри —
Зніміть свої форте і тутті!
Не перебити вам голос
Цього козака!
(«Український богоголос»)
І мені розкішно на серці, що великий патріарх нашої пісні на пагорбах бузівської землі під Києвом залишив у спадок своєму полум’яному другові і поетові сад, посаджений власними руками, що кожному посадженому деревцю співав «Многії літа», що виспівав із демиденкової дачі для людей, що зібралися, сокровенну «Рідна мати моя», яка й дотепер щемливою пам’яттю десь відлунює в тихих заозерних обріях...
Для поета непогасним болем навік залишається рідне поліське село та Чорнобиль, який віхолами свого ядерного пилу змусив здригнутися світ:
Може, з тужних днів і дат
Вернемось колись...
Крізь підлогу наших хат
Проростає ліс.
(«Чорнобиль. ХХІ вік»)
Відчувається, що ні на кого не схожий поет звідав і пережив складний шлях самоствердження. Про творця цих шедеврів Іван Драч сказав: «Поезія Андрія Демиденка вражає й захоплює.
Він уміє в найпростішому знайти найдовершеніше, в побутовому — величне, у звичайному — дивовижно незвичайне. Вічне! Це насправді рідкісний, унікальний поетично-пісенний дар».
Недаремно ж мої студенти, коли я читав дійсно геніальний і святий доробок поета «Мамина хустка», тихо встали й довго-довго аплодували його золотому таланту, нашим матерям, які є і назавжди будуть колисками і сумлінням нашої нації, які народжують і ростять таких соколів, що мислять і дихають по-українськи.
Олександр ШПАК,
доктор педагогічних наук,
професор
