День пам’яті Андрея Шептицького: 80 років тому помер праведник-митрополит, фото
У Львові 1 листопада 1944 р. помер Андрей Шептицький, митрополит Галицький та архієпископ Львівський, предстоятель Української греко-католицької церкви. >>
Історик Грегор Розумовський: «Не заздрю гетьману Розумовському — всі досягнення руйнувалися на його очах»
18.04.2018
Грегор Розумовський у Батурині: «Зміни, які тут відбулися після моїх перших візитів, — разючі».
Історія козацької родини Розумовських чимось схожа на історію Попелюшки.
Спів старшого брата Олексія у звичайній сільській церкві випадково почув хтось із придворних із далекого Петербурга.
Так гарний голос привів юнака з Чернігівщини до придворної капели, а врода й розум згодом завели його в покої самої імператриці Єлизавети.
Син козака Розума стає фаворитом цариці і графом Розумовським.
Він та його брат Кирило згодом стають одними з найбагатших i найвпливовіших людей у Російській імперії.
Але в душі залишаються українцями, не забувають про свою історичну батьківщину й намагаються зробити все можливе задля її блага.
Цю історію називає красивою легендою нащадок древнього роду Грегор Розумовський, історик за фахом.
Він носить графський титул і вивчає історію Східної Європи, зокрема України.
Пан Розумовський вперше за тривалий час приїхав в Україну, до якої відчуває неабиякі сентименти.
В подарунок музею в Батурині він привіз оригінал Універсалу гетьмана Розумовського. В заповіднику це називають подією в музейному житті України, адже це єдиний універсал, який тепер має в своїй колекції «Гетьманська столиця».
Нам вдалося зустрітися з паном Грегором і з перших вуст дізнатися подробиці з життя цієї відомої родини.
«Коли вперше приїхав у 1991 році в Україну, на Хрещатику саме вирували акції Руху»
— Пане Грегоре, в якому віці ви усвідомили, що належите до знаменитої родини?
— Ще в ранньому дитинстві. Років у три-чотири, коли дитина починає щось розуміти з розмов дорослих. На стінах нашого будинку завжди висіли портрети моїх родичів, про них я мало не щодня чув від дорослих, що це той, а це той. Тобто з молоком матері я усвідомив, що мав незвичайних предків. Головні персони, від яких я чув історію свого роду, — це батько і дідусь, вони систематично, крок за кроком, розповідали мені цікаві подробиці з минулого родини. Завдяки цьому родичі з XVIII-XIX століть мені були більш знайомі і відомі, ніж родичі сучасні.
— Ким ви доводитесь гетьману Кирилу Розумовському?
— Я його прямий нащадок у сьомому поколінні по чоловічій лінії. Є таке поняття прімогенітура (принцип успадкування майна і титулів від батька до старшого сина. — Авт.), згідно з ним зараз саме я є главою династії (маю ще двоюрідного брата, але він молодший). Гілка моєї родини тягнеться від одного з синів Кирила Розумовського — Григорія.
Це був відомий свого часу вчений — геолог і мінеролог, який сповідував досить новаторські погляди на державний устрій, не схвалював царат і абсолютизм. Щоб уникнути переслідування в царській Росії, він був змушений емігрувати. Його давно запрошували працювати в Австрію, тому опинився саме в цій країні. Григорій втратив усе родове майно, але графський титул за ним залишився.
— Чи маєте родичів в Україні?
— Ні , не маю. Свого часу один мій хороший знайомий, який перебував на дипломатичній роботі в російському посольстві, казав: «Грегоре, ми допоможемо знайти твоїх родичів — в Росії чи деінде, ти тільки скажи...» Я відповів на це: «Андрію, як ти збираєшся це зробити? Адже їх усіх винищили». По суті, сьогодні рід продовжується лише по лінії мого предка Григорія Кириловича.
— Коли ви вперше приїхали в Україну? І це було ваше власне бажання чи приїхали на запрошення української сторони?
— Це був червень-липень 1991 року. На історичній батьківщині своїх предків я мріяв побувати давно, і як тільки така можливість з’явилася, я одразу вирушив у дорогу. Приїхав за власним бажанням. Аби мені видали в посольстві дозвіл на поїздку, сказав, що хочу вивчати російську мову.
Пробув тут цілий місяць. На Хрещатику саме вирували акції Руху. Я теж брав у них участь. Ідея незалежної України вже витала у повітрі. Мені імпонувало те, що декларував Рух. Я був великим фанатом В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка. Ще був син Тараса Чупринки (один із псевдо Романа Шухевича. — Авт.) — Юрій (очолював у 1990-1994 роках УНА-УНСО. — Авт.). Дуже поважаю цих людей, їхні ідеї мене надихали. На той час я був ще зовсім молодою людиною, студентом. І ці зміни, що відбувалися в Україні, мені подобалися.
— Чи були знайомі особисто з кимось із названих вами людей?
— Мав приємність особисто знати В’ячеслава Чорновола. Це був дуже скромний і водночас харизматичний чоловік. Із відмінним почуттям гумору.
— Чи часто відтоді бували в Україні?
Після першого приїзду я намагався бувати тут щороку. Приїздив у 1993-му, 1995-му, 1996-му, 1998-му. Потім довго не був. Приїхав знову, коли сталася Помаранчева революція — в 2004-му, в 2005-му приїздив ще раз, цього разу з дружиною Елізабет (тепер уже колишньою) — вона поділяла мої симпатії до України, Київ їй дуже сподобався, ми побували на конкурсі «Євробачення». Згодом був у 2009-му, коли відкривався музейний комплекс у Батурині, знову ж таки не сам, а з родиною. А потім була вимушена пауза. Нинішній приїзд — перший за останні дев’ять років. За цей час, на жаль, заіржавіла моя українська — розуміти мову розумію, а от говорити практично перестав. Раніше в мене це значно краще виходило.
— Українську мову де вивчили?
— Мій дідусь чудово розмовляв українською. І попри те, що родина вже дуже давно живе на Заході, я мав змогу чути цю мову, розумів її. Окрім того, в нас удома завжди було багато українських книжок — я багато читав. По суті, книги й були моїми основними вчителями. Саме тому можу читати, добре сприймаю мову на слух, а от розмовляти не дуже виходить.
— У вашого нинішнього приїзду є якась конкретна мета?
— Мета єдина — побувати в країні, яка мені дуже подобається і де я давно вже не був. Я тут фактично турист, який, до того ж, має сильну емоційну прив’язаність до цих місць.
«Мені дуже прикро, що така велика нація в Європі, як українці, існує в забутті»
— Ви — історик за освітою, спеціалізуєтесь на вивченні історії Східної Європи та України зокрема. Це був ваш свідомий вибір? Бо маю сумніви, що в Австрії на це є запит...
— Звичайно, це був мій свідомий вибір. Це бажання бере початок передусім з історії моєї власної родини. Хоча історія Австрії теж свого часу була пов’язана з частиною українських територій, згадайте період Австро-Угорської імперії... І мені дуже прикро, що така велика нація в Європі існує в забутті. Це неймовірно звучить, бо ніхто в Європі не зміг би забути італійців, іспанців. А мільйони українців із неймовірною, драматичною історією, з таким унікальним явищем, як козацтво, раптом зникли, опинилися в якомусь вакуумі. Візьміть Швецію, населення якої в рази менше за населення України, але нікому не треба пояснювати, що це за країна і в якій точці світу її треба шукати...
— А що знає про Україну пересічний австрієць? Мабуть, небагато?
— Нічого! Для звичайного пересічного австрійця Україна — це щось далеке і незрозуміле. І це при тому, що Австрія й Україна мають сторінки спільної історії, як я вже казав, це період Австро-Угорщини. Тому територіально пересічний австрієць принаймні уявляє собі, що Україна — це десь на кордоні з Росією. А якщо взяти ще далі на Захід — французів, німців, англійців, то, не виключаю, що вони знають іще менше про Україну.
— Чому так відбувається? Україна себе погано рекламує?
— Тут визначальними є два моменти. Це дуже успішна російська пропаганда, яка працює нав’язливо, по всіх каналах. І це не вчора почалося, 300 років триває це промивання мізків, коли Україну росіяни подають як свою власність. І ці міфи досі працюють! Другий момент — немає інформації безпосередньо з України через якісь прямі джерела, не через «Євроньюс» чи російські телеканали. Україна досить пасивна в своєму бажанні розповісти про себе світові.
— До речі, Кирило Розумовський тривалий час також жив у Росії. Ви бували в цій країні? Де більше почуваєтесь вдома — там чи тут?
— Мене про це часто запитують, але навіть сама постановка питання для мене виглядає дивною. Так, я бував у Росії. Але з цією країною мене нічого не пов’язує. Династія Розумовських — це від початку і завжди була українська родина. Звісно, задля досягнення якихось політичних цілей доводилося і при дворі бути, і підтримкою Єлизавети заручатися. Це був час інтриг і великої політики. І Богдан Хмельницький, і Іван Виговський, й Іван Мазепа розуміли, що протистояти Москві лише військовими інструментами неможливо. Це був час політичних інструментів, бо грубою силою нічого не можна було вдіяти. І Кирило Розумовський це теж добре розумів.
Гетьману Розумовському можна було повернутися в Україну тільки після 1776 року. Після того, як військо Запорозьке було повністю знищене, Кирилу надали особисту охорону зі ста російських солдатів, які мали не так насправді охороняти Розумовського, як контролювати його. І як тільки йому дозволили повернутися в Україну, Розумовський одразу це зробив. Він приїхав і залишався в Україні до своєї смерті. Тому закиди деяких істориків про те, що Розумовський увесь час жив у Росії, не зовсім відповідають дійсності. Ця інформація була підкоригована радянськими істориками, було вигідно подавати це під кутом «братніх народів».
«Гетьман Розумовський прагнув суверенітету й зміцнював державність»
— Як і з ким ділитеся своїми знаннями з історії України? Може, книжки видаєте чи студентам викладаєте?
— В основному, це виступи на конференціях, беру участь у різноманітних дискусіях щодо України. Останнім часом Україна опинилася в політичному фокусі, тому намагаюся використовувати цей момент і розповідати про неї ще більше і при першій же нагоді. Світ академіків — це не моя мета, вчений світ і так має уявлення про Україну. Моя ж мета — досягти широкої публіки. Адже на Заході — небагато джерел, з яких можна почерпнути інформацію про Україну. І не всі ці джерела є правдивими. Вплив російської пропагандистської машини досі дуже сильний. Україну подають дуже однобоко, шаблонно. Але ж я її знаю зовсім іншою — культурною, мислячою, європейською. І хочу, щоб такою її бачили й інші.
— Для вас, як для історика, якийсь професійний інтерес в Україні є? Хотіли б попрацювати в архівах, з якимись документами?
— Річ у тому, що я не працюю на сьогоднішній день академічним вченим. Моя робота більше пов’язана з політикою і аналітикою. Тобто я консультую як експерт, а не займаюся науковими дослідженням.
— Як історик і як людина, яка може поглянути на події минулого звіддаля, як оцінюєте діяльність вашого відомого предка — гетьмана Кирила Розумовського?
— Це людина, яка послідовно й дуже наполегливо працювала над тим, щоб вибудувати ідентичність української нації. Це людина, яка прагнула суверенітету й зміцнювала державність. І навіть багато чого досягла. Наприклад, відстоюючи фінансову автономію України, Розумовський домігся підпорядкування Києва і Запоріжжя гетьманові, скасував митні побори з українців, завдяки чому тут залишалося більше грошей, провів судові реформи, реорганізував козацьке військо. Але це все було втрачено з приходом до влади імператриці Катерини II. Не заздрю гетьману Розумовському — це дуже боляче бачити, як руйнується те, до чого було докладено багато зусиль.
— Ви буваєте в Батурині та інших місцях, де жив ваш прапрадід Кирило Розумовський. Як оцінюєте зміни, що там відбуваються?
— Це прекрасно! Зміни, які відбулися там від часів моїх перших візитів, — разючі. Від того занепаду, який бачив раніше, і сліду не лишилося. Це неймовірно гарне, доглянуте місце, в яке хочеться повертатися ще і ще. Приємно спостерігати, як усе змінюється. Наталя Борисівна Реброва (генеральний директор заповідника «Гетьманська столиця». — Авт.) докладає багато зусиль, аби заповідник розвивався, був відвідуваний. Це місце, де живе душа моїх предків, і мені небайдуже, яким воно буде.
«У мене четверо доньок»
— У Кирила Розумовського, як пишуть історичні джерела, було 11 дітей. Ви теж багатодітний батько. Чи не так?
— У мене четверо доньок. Найстарша — Анна, їй 22 роки, вона вивчає юриспруденцію. Ксенії 21 рік, вона має намір розпочати вчитися на кондитера, Леоні теж 21 (вони з Ксенією близнючки), вона вивчає політологію. А наймолодшій Софії лише 17, вона ще школярка.
— У вас — лише доньки. Невже прізвище Розумовських на цьому може припинитися?
— У мене самого теж є тільки дві сестри. Але в батька ще був брат. І от по його лінії маю двоюрідного брата, в якого теж є маленький син. Тому прізвище Розумовських матиме своє продовження. Та й я сам ще не вважаю себе старим, тому цілком можу мати сина (сміється).
«Графський титул — це, швидше, красивий сувенір від моїх предків — і не більше»
— Ви маєте титул графа. В Австрії це дає вам якісь привілеї?
— Жодних! Це, швидше, красивий сувенір від моїх предків — і не більше. Так, ця традиція триває, титул передається з покоління в покоління, до мене іноді дійсно заради поваги так звертаються. Але ніяких бонусів, окрім власне приємного факту, від того не маю. Навіть маю більше обов’язків, ніж привілеїв. Передусім — гідно нести цей титул і своє прізвище, не зробити нічого такого, щоб кинуло тінь на родину. І мене так вчили, і доньок своїх вчу, що з будь-якою людиною, навіть прислугою, треба поводитися чемно, виховано і достойно.
— Чи залишилися в родині якісь реліквії, пов’язані з гетьманом Розумовським? Свого часу ви подарували музею в Батурині палаш, як він до вас потрапив?
— Про це мене не вперше запитують, але ця реліквія завжди була в родині, скільки себе пам’ятаю. Палаш передавався з покоління в покоління, мені розповідали, що належав він саме гетьману Кирилу. Окрім того, маю чимало старовинних книг, зокрема, й із книгозбірні гетьмана. Кирило Розумовський, як відомо, мав одну з найбільших у той час книгозбірень у Російській імперії. Про неї знали навіть за кордоном.
— Яке із місць в Україні, пов’язане з вашими родичами, вам найбільше подобається? Батурин, Ніжин чи, може, щось інше?
— Київ (сміється). Якщо брати за принципом, де б я жив, то тільки в Києві. Це живе місто і комфортне для проживання. Так, у Батурині, якщо взяти музей, все чудово зроблено. Але всі ми розуміємо, що за межами музею звичайні люди живуть зовсім інакше. Київ дуже відрізняється і за рівнем життя, і за можливостями, і за зручністю. Тому реально жити в Батурині було б складно. Та й узагалі, я людина великого міста.
— Вас не відмовляли друзі або знайомі їхати в Україну, адже в очах європейця тут — війна...
— Ні, в колі моїх друзів досить добре поінформовані про ситуацію в України, я для них фахівець цієї країни, вони переконані, що хто-хто, а я точно володію справжньою iнформацiєю про ситуацію в Україні. Всі новини про Україну вони отримують від мене і довіряють цій інформації, а не якимось сумнівним джерелам. Звісно, те, що відбувається на Донбасі, це катастрофа! Гинуть люди, зруйновано успішний промисловий регіон — на це все боляче дивитися.
«Я дуже люблю вареники — iз задоволенням їх ліплю»
— Хоча ви не раз бували в Україні, але про вас тут знає обмежене коло людей. Ви свідомо приїздите, не афішуючи це? Бо в нас є приклади нащадків відомих родин, які в Україні залишилися жити, розвинули тут бурхливу діяльність. Наприклад, Мішель Терещенко. Він навіть став мером міста Глухів, де, до речі, свого часу обрали гетьманом Кирила Розумовського...
— Так, я чув про діяльність в Україні Мішеля Терещенка, мені розповідали, що він дуже активний, за короткий час став тут відомою людиною. Але це не мій стиль, можна, вважаю, бути і скромнішим. Хоча перед нашою з вами зустріччю я мав два записи — для документального фільму і одного з українських телеканалів. Звісно, я не маю на меті, аби про мене почуло якнайбільше людей. Мені важливо поділитися з українцями тими історіями з життя династії Розумовських, які, можливо, ніколи не виходили за межі родини.
— Ваші предки були досить багатими, заможними людьми. Ви себе таким вважаєте?
— Ні, на сьогодні в мене абсолютно звичайне життя австрійця середнього класу. Не суперлюкс і навіть не люкс, а цілком звичайне комфортне життя..
— Тобто ніякого родового маєтку і графського палацу нема?
— Звичайно, ні. То було б занадто. Я сучасний граф (сміється).
— У вашій родині збереглися якісь українські традиції чи ви повністю асимілювалися з народом країни, в якій тепер живете?
— У нас багато родинних традицій, коріння яких тягнеться з України. Наприклад, я дуже люблю вареники — iз задоволенням ліплю їх за давнім родинним рецептом. І паску на Великдень печу — її рецепт теж дуже-дуже давній, передався з покоління в покоління. І яйця фарбуємо в червоний колір... Тобто робимо багато речей, які здатні здивувати пересічного австрійця.
— Невже власноруч печете паску і вареники ліпите?
(На це питання відповіла супутниця Грегора Розумовського, пані Наталія, яка люб’язно погодилася взяти на себе роль перекладача)
— Можете не сумніватися — все робить сам. Я особисто паску куштувала, і це було неймовірно смачно!
ДОСЬЄ «УМ»
Грегор Розумовський,
55 років. Мешкає у Відні (Австрія)
Народився в родині графа Андрія Розумовського, професора, який упродовж багатьох років був одним із провідних політичних оглядачів німецької газети Frankfurter Allgemeine Zeitung.
Мати — Доротея, уроджена принцеса Солмс-Хоєнсолмс-Ліх. Через батькову роботу родина часто змінювала місце проживання.
Дитинство Грегора минуло в Празі й Франкфурті. Потім були Гаага, Бєлград, Париж, Йоханнесбург (Південна Африка). В Німеччину повернувся в середині 80-х років. Вивчав філософію та історію.
Після навчання жив у Східній Європі. Вже маючи власну родину, переїздить до Відня.
До 2000 року працював науковим співробітником Think tank («Мозкового центру») при одному з віденських університетів, цей центр надавав консультації міністерству закордонних справ Австрії. Потім — у підрозділі Єврокомісії в Брюсселі, який займався питаннями розширення ЄС.
Зараз очолює компанію з політичного консалтингу, є експертом у галузі політичного лобіювання.
Також очолює Товариство культури і мистецтва Розумовських у Відні. За багаторічною сімейною традицією, приділяє увагу підтримці молодих талановитих музикантів.
Після Помаранчевої революції був радником Президента України Віктора Ющенка.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА .
Кирило Розумовський (1728—1803) походить із бідної родини козака Розума із села Лемеші на Чернігівщині. Його старший брат Олексій, який був фаворитом імператриці Єлизавети, посприяв тому, аби молодший Кирило отримав хорошу освіту.
Вже в 14 років юнак вирушає до Європи й навчається там у кращих університетах, 18-річним хлопцем Кирило повернувся до Петербурга, де був призначений Єлизаветою на посаду президента Російської академії наук, яку займав більше 50 років.
Згодом одружився з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, з якою мали аж 11 дітей.
Бажаючи отримати підтримку козацької старшини в черговій війні з Туреччиною, імператриця погоджується на відновлення гетьманщини, а посаду гетьмана віддають Кирилу Розумовському.
Залишаючись у душі українцем, Кирило використав відновлення гетьманства для побудови й зміцнення української державності.
За його наполяганням, велика частина податків тепер залишалася для потреб України — сам встановлює митні збори й не звітує перед Петербургом.
Він реформував козацтво, що стало добре підготовленою військовою силою з єдиною уніформою та сучасною зброєю. Забороняє робити селян кріпаками.
Відновлює старшинські ради, які керують на українській землі за його відсутності. Також за гетьманування Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено нову систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських, війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини.
Найважливіші справи і проекти державних реформ предстаники козацької старшини обговорюють на Генеральному зібранні в Глухові — такий собі прообраз сучасного парламенту.
Така завзятість Розумовського не подобається російській аристократії, адже фактично Україна стала політично і економічно віддалятися від імперії. Але гетьман має всебічну підтримку від імператриці Єлизавети.
Хтозна, як розвивалися б подальші події, але в 1762 році імператриця Єлизавета помирає.
Кирило Розумовський взяв участь у палацовому перевороті, завдяки чому замість імператора Петра III на трон зійшла Катерина II.
Та надійним союзником Катерина не стала, навпаки, починає «закручувати гайки».
Підняте Розумовським питання про спадковість гетьманства обернулося тим, що Кирило був змушений зректися булави.
Після цього довгий час живе здебільшого в Європі, а в 1777 році повернувся в Україну. Подальше життя останній гетьман провів у Батурині.
Кирило Григорович щедро жертвував на потреби церкви, культури і науки. Планував збудувати в Батурині університет, але не встиг. Похований у збудованій ним Воскресенській церкві в Батурині.
Період його гетьманства нащадки згодом назвуть «золотою осінню української автономії» (за Орестом Субтельним). Адже він зробив спробу відродити Гетьманщину в повній її самостійності, незважаючи на абсолютну владу російського монарха
