Книжка «Detox» (К.: Бланк-Прес) — зразкове влучання у мішень читацьких очікувань.
В інформаційному просторі — пересит бюрократичної пропаганди і політичного популізму.
Навіть медіабезграмотний електорат відчуває цей сморід, і соціологічні замірювання фіксують падіння довіри до фейк-лайнерів.
Здавалося б — просто погана вистава. Аж ні. Популізм підступний своїм тривалим хронометражем: між красивими словами на початку і кров’ю наприкінці уміщається життя цілого покоління.
Як-от в Україні, де облудні заклики «почути Донбас» та братання з історичним ворогом призвели до трагедії. Наша країна стала чи не глобальним негативним прикладом.
Бо, як значить голландський філософ Сібе Шаап, «основна загроза для західного світу, на мій погляд, — це саме популізм».
Коли три роки тому С.Шаап написав свою останню книжку, знайомі з рукописом очільники уряду Нідерландів просили автора не публікувати її зараз — мовляв, не розхитуй човен.
Не послухався — і дослідження здобулося на резонанс по цілій Європі.
2015-го її переклали й видали в Україні: «Мстива отрута: ріст невдоволення» (К.: Видавництво Жупанського). Але тут її практично не помітили (як і декілька попередніх праць С.Шаапа, випущених там же).
Що й казати, уявити українського Прем’єра, що читає рукопис вітчизняного філософа, — фантастика. Народ бере приклад iз малоосвіченої чолівки і чим далі більше перетворюється на живу картинку Бройгелевих «Сліпців».
Відтак зазнайомити масового українського читача з філософськими алярмами Сібе Шаапа — справа не проста.
Видавці «Detox’у» обрали трендовий нині жанр «розмов». На відміну від медійних інтерв’ю, котрі зазвичай відгонять піаром, такий спосіб видобування знання вимагає від інтерв’юерів значно більшого тезаурусу, аніж досить для ранкових ефірів.
Економістка Наталя Погожева та журналістка Олена Нагорна добре впоралися — їхній стиль витворює конструктивну рамку для серйозних розмислів.
Ось, до прикладу, як вони скеровують іноземного інтелектуала у прийнятне для тутешнього читача річище: «Коли людині добре й затишно, вона рідко ставить перед собою життєво важливі питання. Лише коли виходимо з зони комфорту, починаємо шукати відповіді... Революція схожа на бажання завтра прокинутися молодим, здоровим і багатим в іншій країні... Ресентимент схожий на такі величезні граблі, на які людство наступає, танцює на них, калічачи себе і навколишніх».
Отже, ресентимент. Масова соціопсихічна хвороба, коли люди впадають у розпач від нездатності щось змінити у власному житті та звинувачують у цьому будь-кого іншого, лишень не себе.
Агресивне лузерство. «Ресентимент породжує гнів, бажання помсти, він швидко поширюється... Він створює проблеми, але не приносить iз собою ніяких рішень... Ресентимент спрямовує власний неспокій на іншого... Неспокій формує жахливе суспільство».
Усім цим поспішно й без вагань користуються політичні популісти. Будь де — від України до європ-америк. І всюди не вистачає «влади закону для втихомирення обурених та тих, хто звинувачує».
Автори «Detox’у» тактовно обходять філософські глибини проблеми й зосереджуються на видимих проявах, постійно підштовхуючи С.Шаапа до українських аналогій.
І тут неабияк допомагає запрошений проілюструвати книжку соціальний фотохудожник Олександр Глядєлов, котрий, сказати б, укладає фото-демографічну карту депресивних регіонів: двадцять зовні статичних, але украй неспокійних картинок, з яких, здається, випаровують нукліди агресії.
Сам фотограф визначає свою натуралістичну антропологію як «боротьбу із совєтським» (Подвижный пейзаж. Искусство Украины между революцией и войной. — К.: Родовід, 2015).
А «совєтський спосіб життя», за С. Шаапом, — це найрозвиненіша форма існування ресентименту.
«Для того, щоб вибратися врешті-решт з цієї пострадянської культури, потрібно кілька поколінь», — говорить невтішні для нашого вуха речі голландський філософ й додає вже геть, здається, неприйнятну пораду: «Зміни повинні відбуватися не занадто швидко, щоб не спровокувати бурхливу реакцію старих сил».
Як на український погляд, автор занадто поблажливий до мародерів, що добулися Банкової: «Не звинувачуй їх, звинувачуй себе, що ти не зміг себе організувати так і зробити те, щоб вони не були при владі».
Авжеж, всі на вибори! Та ось мудрація: «Голосувати, як правило, йдуть саме ті, хто налаштований агресивно і негативно», — тобто, ресентиментний електорат, поведений на популізмі та схильний до конформізму та колаборації.
А коли С.Шаап радить «впроваджувати аристократію», — взагалі німієш: у який спосіб?!
Але формат популярної філософії не передбачає детального огляду способів протидії популістичній владі.
Утім «Detox» зробив свою справу — зацікавив філософськими парадоксами незвичної для українського суспільства аналітичної оптики.
Системної детоксикації слід шукати у спеціальній літературі; власне, метою цієї книжки й було вказати напрямок пошуку.
По виході цих стильно виданих «діалогів» на поверхню інтернету спливли свіжі згадування давніших творів Сібе Шаапа, насамперед «Мстивої отрути» — системного дослідження ресентименту.
Психологію натовпу вивчало чимало мислителів. Найвідоміший з них, либонь, Ніцше. Шаап — його послідовник. А відтак — непримиренний критик марксизму. Попервах «ґротескну претензійність філософії Маркса» тодішні колеги сприймали за інтелектуальне штукарство, однак фатально помилилися: «Наслідки такої філософії мали набагато більше впливу, ніж очікувалось».
У новому часі ресентимент найпотужніше вибухнув жахіттями «великої» Французької революції.
Маркс ретельно вивчив її механізми, що перетворювали людську спільноту на зграю, готову вбивати, і винайшов матрицю мстивого ресентименту.
«Маніфест комуністичної партії» — це зведена у бойовий стан пружина тоталітарної помсти.
Сібе Шаап пише, що «філософія завжди звільняє джина з пляшки». Але той джин може бути лагідним Хоттабичем, а може — Лєніним.
Останній і перетворив химерно-агресивну Марксову ідею «Хто був нічим, той стане всім» на одержиму політичну релігію, на ейфорійне сп’яніння помстою.
Назагал кажучи — це формула кочівництва. Й Лєнін заходився нищити традиційний лад осілої культури у спосіб, справжнім винахідником котрого його можна вважати — тероризмом.
Лєнін сам був інфікований ресентиментом (після страти старшого брата за тероризм), а відтак «керівний принцип його моралі полягав у тому, що дозволено все, що може слугувати досягненню цілей».
Результат приголомшив людство: «Нікому не вдавалося вивільнити стільки терору та спричинити такої великої кількості жертв».
Коли зібрати до купи всі оцінки Сібе Шаапом лєнінського інструментарію, раптом чітко бачимо, що Путін робить те саме, хіба з поправкою на рахунки «сім’ї» в закордонних банках.
Крізь оптику ресентименту добре видно стан нинішнього російського суспільства: «У публічному просторі домінують жертви, вороги та обурення... Ресентимент не може визнавати правду... Нездатність сприймати факти переростає у небажання сприймати реальність... Вигадується виправдальна, отруйна історія... Домінує аспект віри... Факти вже нічого не значать, використовуються лише з метою підсилення певних фантазій... Мстива брехня формує нову реальність».
Головною цінністю у тій новій реальності стає централізований захист від зовнішньо-внутрішніх ворогів; «безсила людина шукає сили, щоб компенсувати своє безсилля». Такою «силою» і є Путін, усе заокруглено-логічно.
Із брехнею, до речі, не все так просто. «Готовність людей повністю зануритися у брехню та йти за лідером величезна», — але це не є ознакою організаційних здібностей ватажка.
«Пошук істини є ризикованою справою», а отже некомфортною. Людина уникає цих пошуків рефлекторно, бо «істину іноді важко сприймати», а «брехня приємніша за правду.... Чому тоді не надати життєрадісного характеру брехні?».
Які плоди дає тривала життєрадісна брехня, ми пересвідчилися на Донбасі. Спочатку тамте населення переконали, що воно є жертвою «київсько-западенського націоналізму», а тоді для них «відчуття себе жертвою робить мстиву реакцію законною».
Взагалі «Мстива отрута» — ефективний дешифратор багатьох українських проблем; як сьогоднішніх, так і тих, що підступно чекають на свою чергу.
«Ресентимент спричинює появу нового ресентименту», — значить С.Шаап і змушує замислитися над майбутньою реакцією тисяч і тисяч українських бійців, що стикалися з ОРЛДлою.
«Покарання має передбачати відновлення рівноваги, а не акт помсти», — неодноразово наголошує С. Шаап і принагідно згадує досвід Південно-Африканської Республіки: «Було обрано середину між переслідуванням та амністією: а саме право на амністію, за умови, що злочинці зізнаються у всіх своїх злодіяннях і назвуть усіх своїх поплічників».
Навіть коли це спрацювало у ПАР, не факт, що може здійснитися у нас — «поплічники», схоже, не лише за літописною річкою Калкою, а й у стольному граді Києві.
Ресентимент, або ж «інфекційна злість зі сплесками ненависті» — то така небезпечна епідемна хвороба, що лікування її вельми проблематичне.
Тож головне — профілактика і швидка локалізація спалахів: «На найгірші прояви ресентименту потрібно відповідати найсуворіше. Втеча від них є гіршою за суворі заходи у відповідь».
Це те, чого Україна не зробила навесні 2015-го. Коли, до речі, книжка-попередження Сібе Шаапа уже була в продажу.
* Рецензії на книжки номінантів також опубліковані: Тарас Лютий, «Корабель шаленців» (Л.: Видавництво Старого Лева) — «УМ» від 13.02.2018; «Світова гібридна війна: український фронт» (Х.: Фоліо) — «УМ» від 01.08.2017; Євген Магда, «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи» (К.: Каламар) — «УМ» від 24.10.2017; Всеволод Речицький, «Конституційне АБВ» (Х.: Права людини) — «УМ» від 28.11.2017.
