Назагал у книжці Володимира Селезньова «Кремлівський плагіат: від «шапки Мономаха» до кепки Ілліча» (Тернопіль: Мандрівець) не міститься якихось відкриттів — переважна більшість наведених фактів так чи так уже виникала на інформаційній поверхні.
Але зібрані до купи свідчення російської історичної брехні набувають тут критично-вибухової маси.
Фанати «руского міра» свято переконані: Росія — «родіна» всього; велична культура, що дала світові… І тут В. Селезньов спокійно перериває: і це теж?
І наводить рейдерські схеми «віджимання» символічних брендів, зафіксовані у публічних джерелах (наприкінці книжки — майже дві сотні посилань). І так — по всьому реєстру «руської слави».
Й куди не кинь — всюди, м’яко кажучи, конфуз.
От візьмемо, до прикладу, найвідоміший ідентифікаційний маркер росіян — «водочку». Виявляється, запозичена у поляків.
Далі — топ-закуска, «пєльмєшкі». Привезені на Русь монгольською ордою з Китаю.
Після оковитої годиться «Жигулівського» — до 1930-х це пиво чесно звалося «Віденським», аж поки не було перейменоване пильним наркомом Мікояном.
Далі що — заспівати? «Вєчерній звон», «Окрасілся мєсяц багрянцем», «Там вдалі за рєкой», «Віхрі враждєбниє», «Крутітся-вертітся шар голубой», «Легко на сердце от песні вєсьолой», «Валянки» — суцільний контрафакт.
Після колективних співів годиться самоварчик поставити. Ти ба — теж крадений: цар Пьотр привіз перший зразок із Голландії, а туди він потрапив з Китаю.
Ех, заїмо пряником печатним — але й то не російський продукт. Сумно… хіба дівок гукнути? Ось вони, лебідоньки в кокошніках. Й оцей дивний очіпок — вважай, єдине своє, автентичне; кокошнік є давнім символом родючості угро-фінських племен.
З «російським» одягом — справжня засада. Косоворотка — традиційний одяг степових народів, що захищає од вітру; від тих монголів-бурятів і потрапила до Росії.
Вушанка — апґрейд того ж таки монгольского малахаю. Ватники з’явилися під час російсько-японської війни, коли закупили їх у місцевих торговців для розквартированих частин.
Під час Першої світової стає статутним одягом окремих підрозділів російського війська й водночас уподобаною вдяганкою російського криміналу — як легка броня, якою вона й була від середньовічних початків на Сході. 1932-го ватник стає форменим одягом будівельників Біломорканалу.
Та попри таку негероїчну історію, на Олімпіаді в Сочі російські спортсмени вийшли у стилізованих ватниках.
Про горезвісну «шапку Мономаха» писалося вже чимало; ось з останнього: «У Московській державі шапкою Мономаха було названо шапку-монголку середньоазійської роботи, яку в 14 ст. володар Золотої Орди хан Узбек дав московському князеві на знак своєї влади над ним» (Олександр Палій. Короткий курс історії України. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2017).
Уперше цей фейк з’явився на початку XVI століття у «Сказанії про князів Владімірскіх» — нібито візантійські імператори відправили експедицію до Вавилона, де і знайшли серед скарбів Навуходоносора (634-562 рр. до н. е. ) ту «шапку».
Згодом російська пропаганда відмовилася від такого безбашенного пояснення, але вперто тримається «візантійської» версії — передання імперського клейноду на Русь.
І не важить, шо візантійські імператори ніколи не коронувалися «шапками» — лише традиційними коронами західного зразка.
Між іншим, Візантійська імперія не мала й державного герба, від якого, нібито, й походить російський двоголовий мутант.
У книжці В. Селезньова репродуковано монету золотоординського великого князя Джанібека (1341–1357), де бачимо цю двоголову птаху. Без коментарів.
У «Кремлівському плагіаті» вичитаємо ще багато чого про російське тотальне піратство — кластер «російська літературна казка», яким так пишається тамте літературознавство, — чи не всуціль контрафактний, починаючи з Пушкіна (котрий, до речі, й не заперечував запозичень, на відміну від пізніших літераторів).
А чого варта історія з автоматом «Калашнікова» — виявляється, цю зброю №1 усіх терористів світу винайшов відомий німецький конструктор Гуґо Шмайсер, вивезений «переможцями» з Німеччини (цікаво: Німеччина виплатила Росії величезні компенсації за остарбайтерів, а примусове вивезення до Підмосков’я тисяч німецьких науковців для подальшої так само рабської роботи — це як?).
У ХІХ столітті, коли імперський міф «руского міра» ще не скам’янів, лунало чимало пересторог від чесних росіян.
Приміром, Пьотр Чаадаєв, якого нині назвали би публічним інтелектуалом, писав про тотально-запозичливу російську культуру. За що його й оголосили душевнохворим.
Іван Тургєнєв лишив рефлексію по відвідуванні Лондонської виставки науково-технічних досягнень людства: мовляв, коли уявити, що Росії взагалі не існувало, жоден із експонатів би не зник.
Але що з нього взяти — емігрант, «отщєпєнєц». Але, зрештою, цьому доброму письменникові таки все пробачили — за талановито-безглуздий пасаж про «вєлікій і могучій».
Медіаграмотний читач може закинути В. Селезньову: хіба запозичення — завжди погано? А як же Японія, що піднялася на науково-технічних репліках? Так, але ж японці перевершили зразки.
Ми ж не користуємося російськими автівками, телевізорами й фотоапаратами, які свого часу постали лише завдяки промисловому шпіонажу та інтернаціональній корупції й ніяк не просунулися далі зразка (навіть у випадку з «калашніковим»)?
До слова: «національний російський символ «мотрійка» — це простий плагіат із фігурки японського бога Фукурокудзю».
До всього, книжка пана Селезньова — ще й урок українцям: обережніше із виникненням колеса, арійством та навіть із козацькою демократією (то була демократія прямої дії, що набула у політології адекватнішу назву «охлократія»).
