Поставте, де «взяли»,

Неймовірна подія, яка сколихнула увесь україномовний світ, — за дорученням міської ради міста Вінниці знесли з площі Героїв Небесної сотні пам’ятник Тарасові Шевченку!

 

Ще такого світ не бачив, навіть в окупованому Криму до такого не додумалися!

 

У світі існує 1384 пам’ятники Кобзарю — найбільше серед усіх діячів культури всіх народів світу. А у Вінниці вирішили, що їх забагато буде.

 

І ось як «пояснила» ситуацію газета «РЕАЛ здоров’я» (подаємо мовою оригіналу. — Ред.): «Стоит напомнить, что в Виннице есть несколько памятников Тарасу Шевченко».

 

Що ж це за монументи, спитаємо ми? «Первый — бюст у 30-й школы, установленный в начале 1990-х. Второй — скульптурная композиция на площади Шевченко (бывшая Музейная) (площу цю правильніше було б назвати сквериком. — Авт.) Третий — гипсовый бюст на площади Героев Небесной сотни».

 

До того ж «за памятник Шевченку — пожилые люди из Партии пенсионеров»! 

 

Міський голова Сергій Моргунов не втримався, щоб доповнити (по телебаченню), що ці люди, які провокують міжнаціональну ворожнечу, — ксенофоби-антисеміти.

 

Очевидно, щоб не ображати почуття «многонаціонального народа віннічан», пам’ятник вирішили прибрати з видного місця?

 

Але ж населення Вінниччини майже на 90 відсотків — етнічні українці! Що ми за народ такий: поставили гарний пам’ятник, не рахуючи бюстів, чужинцю (хоч і достойній людині) Миколі Пирогову і назвали його іменем одну з центральних вулиць міста, обласну лікарню, університет (про який мріяв видатний українець — академік Данило Кирилович Заболотний), село, утримуємо музей, а от українському генію Шевченку поставили всього лиш бюст біля однієї зі шкіл, та й то тільки у 1990-х, і нещодавно — скульптурну композицію, до того ж «у піку» «антисемітам», які бажали встановити пам’ятник у людному місці на Театральній площі, — заховали в музейному закутку.

 

Чому так?

 

З того маленького хлопчика, що сидів один-однісінький під тином у старій ряднині, в той час, як мати «на панщині пшеницю жала», виріс «володар в царстві духа» (за Іваном Франком), академік імператорської Академії мистецтв.

 

«За Вкраїну його замучили колись», а ми? А ми, земляки його, і досі живемо «на нашій не своїй землі», ходимо в церкву, де заборонена українська мова, не віримо нашому пророку Тарасу, що «не буде лучше, та не буде краще, як у нас на Вкраїні».

 

Борімося, братаймося! Ми, український народ, а не «жітєлі Вінніци» чи там якісь інші містяни безродні.

 

Людина — істота не тільки розумна, а й духовна. А духовна людина — національно свідома, свідома того, що вона — часточка вічної спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених земляків», інакше втрачається сенс життя.

 

Пам’ятники, монументи формують суспільні цінності, слугують ідеологічній, національній єдності, територіальній також, є наочним прикладом єдності минулого і сучасного — це те, що творить із населення народ, неповторну духовну одиницю людства, яка і є прихистком безсмертної душі.

 

«В океані рідного народу» (В. Симоненко) не будьмо невдячними «Іванамі, родства нє помнящімі».

 

Місце для пам’ятника не може бути «де-небудь». Здавна, з античних часів, пам’ятники розташовували на священних ділянках, у центрі міського життя.

 

Автор із вінницької газети «РЕАЛ» запевняв вінничан, що пам’ятник Тарасу планували встановити «в другом, к слову, гораздо лучшем месте». Лукавить. Кращого місця, де він був установлений українською громадою (на Театральній площі), у Вінниці немає.

 

Треба взяти до уваги, що пам’ятники часто слугують місцем зібрання людей, об’єднаних якоюсь ідеєю. Українці мають право на найкраще місце для пам’ятника своєму генію у своєму ж місті.

 

Влада, за допомогою «корисних ідіотів» з числа депутатів міської ради, вчинила дуже лукаво, протиставивши Героїв Небесної сотні Тарасові Шевченку, поваливши пам’ятник йому і встановивши монумент Героям.

 

Можна сказати словами покійного депутата парламенту від Партії регіонів Михайла Чечетова: «Развєлі, как котят» патріотично налаштовану громаду Вінниччини.

 

Як на мою думку, пам’ятник Героям Небесної сотні — дерево вишні — гарний і пасував би поряд із тим невеликим пам’ятником Тарасові Шевченку, нагадував би людям, як скалічили наш «садок вишневий коло хати» «злії люде».

 

Але, можливо, кращим місцем для увіковічення пам’яті Героїв була б Європейська паркова площа, де встановлено пам’ятники землякам, які загинули в різних війнах, де вінничани люблять відпочивати і приходять з нагоди і без віддати шану полеглим воїнам.

 

Але сталося те, що сталося, — брутальна наруга над національними почуттями частини свідомої свого українства громади Вінниці. Нам довели, «хто в домі господар».

 

Править бал фобія українського націоналізму, адже націоналізм — імунна система кожної нації, що оберігає інтереси загального добра, на противагу лукавому розумінню пріоритету «прав лічності» глитаями та окупантами.

 

Кажуть, що ми, бачте, «національно озабочєнниє», ксенофоби, а вони — ні, тільки мову нашу в свої глянцеві журнали не пускають та в церкві заборонили, і в трамваях з нами не їздять, і в палацах своїх не по-нашому спілкуються.

 

От і пам’ятник Шевченкові на видне місце не пустили. Де і коли встановлять пам’ятники українським героям Івану Богуну, полковнику вінницькому і брацлавському, що не сприйняв Переяславську угоду з Московщиною, та Іванові Гонті, який дивовижно героїчно прийняв мученицьку смерть на території Вінниччини за свій народ, поневолений та релігійно принижений?

 

Відповідь буде: «Ані самі нє хотят». А ви, теперішні наші «пани», звикайте жити в Україні і для України. І пам’ятник Шевченкові краще поставте на місце, де «взяли», не руйнуючи вишню Небесної сотні.