Столітній ювілей Олеся Гончара закономірно сколихне велику українську націю. Велику і самодостатню — безліччю засадничих цивілізаційних пріоритетів, духовних рушіїв, славних світочів-подвижників, знаних у Європі і в усьому світі, величних і видатних синів і дочок; передусім і навіки — геніальним поетом, художником-академіком, провісником-пророком Тарасом Шевченком, про кого я вже неодноразово писав не лише тому, що мої тато Михайло, дід Петро, прадід Іван, прапрадід Кіндрат народилися й виросли у Юрківці на Звенигородщині.
Тогочасні очевидці у другому, доповненому, виданні «Спогадів про Шевченка» згадували, як малий Тарас і сусідський хлопчик Ясь везли сливи у візку Нечитайловим містком, і ненароком той візок перекинувся, а сливи пороснули з містка у Нечитайлів ставок...
Тато на мої розпитування оповів докладніше те, що знав: і ставок, і місток ще раніше були названі нашим прізвищем, а його дід Іван вручну ретельно вичищав береги водойми після весняних повеней.
Та важка робота потребувала неабияких зусиль, але мій прадід був такий дужий, що піднімав на плечах добре вгодованого дворічного лошака.
Дід Петро Іванович, на той час дуже грамотний, головував у колгоспі задовго до і ще тривалий час після війни... Але то інша історія, я виклав її у великій статті про Тараса Шевченка «Діла добрих оновляться, діла злих загинуть».
Зверніть увагу, шановні читачі, як толерантно, аж терпляче, незважаючи на «висоту польоту», пише Олесь Терентійович. Усі, хто знав його, завважують високе людське і громадянське сумління, абсолютну шляхетність видатного письменника, виваженість суджень і висновків за будь-яких обставин чи умов, чого доконче треба вчитися всім і завжди.
Похвалив не так за знання мови, як за сміливість
А другий факт, чи епізод, відбувся у гарнізоні Десна біля Остра на Чернігівщині. Мені випало там служити після закінчення факультету журналістики Київського державного (тепер Національного) університету імені Тараса Шевченка на початку 1970-х.
Два довжелезні роки — лейтенантом. Формально — командиром взводу, фактично — замполітом у роті БМП. Було тяжко, часом аж гнітюче, витримувати шовіністичну наругу, коли, скажімо, замполіт полку, називаючи кількість полеглих у Другій світовій війні представників націй тодішнього Союзу, число українців зменшив удесятеро.
Я мусив заперечувати, наводив достовірну статистику, наражався на гнів, іноді й на лють воєначальників і, неминуче, «на олівець».
За мною та моїм товаришем-однокурсником установили стеження, підсилали до нас провокаторів із диктофонами.
Одного з таких, начфіза полку, ми спіймали на гарячому просто в нашій офіцерській квартирі: знаючи його жадібність, щедро підливали в чарку доти, поки не втратив контроль над собою, а потім «ненароком» витрусили із його портфеля спецкасетник...
Дали в пику і прогнали. Вранці він прибіг проситися, щоб не доповідали вище, бо, судячи з тодішніх реалій, сексот мав свої таємні привілеї, тож боявся викриття і відлучення...
Ще один засланий до нас агент, «історик зі Львова», після тривалої відвертої розмови за вечерею не витримав мук совісті й наступного дня зізнався, скільки сторінок «звіту» мав подати «особістам» із цитатами наших висловлювань, таких, як перефразоване «комунізм — це радянська влада плюс русифікація всієї країни».
Причому так складалося, що «заварював кашу» частіше мій нестриманий, менш обачний товариш (розповівши, наприклад, на політзаняттях сержантам, що ніякого «штурму Зимового палацу» насправді не було), а «сьорбати» доводилося мені.
Виручало вміння «на рівних» розмовляти з найвищими не лише полковими, а й навіть дивізійними командирами.
Про той злощасний «штурм» старший сержант Березніков доповів (доніс) тоді, коли мій однокурсник пішов у відпустку.
Замполіт батальйону капітан Рашніков метався, як ошпарений, і репетував «Арєстовать!», «Посадіть нємєдлєнно!»
Утихомирив його розважливий комбат підполковник Скаржепа. Однак недремні особісти вже все взяли на замітку. Тож я мусив виручати товариша, негайно іти «здаватися» в ролі невинного тлумача.
Полковий майор-«особіст» так і не зігнав зі свого обличчя «наклеєної» усмішечки, коли слухав пояснення, що мій друг-лейтенант мав на увазі відому картину «Штурм Зимового», де «подія відображена уявою художника, який міг дещо змінити задля підсилення зорового ефекту...» Ясна річ, він мені не повірив, зате «тривога» в батальйоні вщухла.
Особливо запам’ятався багатьом штабістам мовний іспит командира нашого полку Личкатого, який, знали всі, мав педагогічну освіту, а вже потім закінчив Академію Генштабу.
Одного разу він зупинив мене біля чергової частини і, як пише Олесь Гончар у романі «Людина і зброя», насмішкувато прискалив око: «Нечитайло, ну як живе твоя самостійна Україна?». У тон йому відповів: «Ну поки так собі, а далі буде краще».
Він засміявся: «От ти українець. А як сказати по-твоєму «родильний дом»? «Пологовий будинок, товаришу полковник, не по-моєму, а по-нашому, бо ви ж теж українець».
Діалог ми вели мовою армійською, тобто російською. Інакше не могло бути. Але в мене вже вселився бісик.
У відповідь на його схвалення повторив: «Ви українець, отож знаєте, як перекласти по-нашому «схватки». Личкатий завагався вголос: «Схватки? Ну, гадаю, так буде й по-нашому».
«Перейми», товаришу полковник, по-нашому буде «перейми». У штабі було людно. Всі завмерли, знаючи крутий норов «полкача». Але йому вистачило великодушності. Він підійшов ближче й потиснув мені руку: «Молодець!».
Легко було здогадатися, що похвалив не так за знання мови, як за сміливість. До речі, надалі Личкатий до кінця служби на чолі полку (згодом його перевели заступником командира іншої дивізії) завжди шляхетно вітався зі мною потиском руки.
Прибув зі столиці якийсь дуже важливий лектор...
У цій передмові маю на меті хоч локально висвітлити тло, власне, атмосферу армійської служби. Короткочасово відлучаючись до Києва у вільні від нарядів вихідні, ми встигали купувати і привозити з собою такі книжки, як приголомшливий історичний роман Івана Білика «Меч Арея» (невдовзі вилучений із продажу, як мовиться, на наших очах).
Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Павла Загребельного, Олеся Гончара та інших відомих українських письменників. Читали запоєм наші підлеглі сержанти і рядові, адже серед них було чимало земляків — із Житомирщини, з Вінниччини, з Київщини, з Полтавщини...
Тим часом ровесники — випускники військових училищ — неохоче бралися до таких, та й до будь-яких інших, книжок.
Більшість молодих кадрових лейтенантів наслідувала середній офіцерський склад — топила вільні від полігону та нарядів вечірні години у високоградусних напоях, допізна засідаючи в єдиному на території гарнізону кафе, іронічно прозваному «Жіночі сльози».
Майже щотижня були танці із сольними пісенними номерами ентузіастів.
Рідше — концерти, в яких неодмінно виходили на сцену і ми з однокурсником, оскільки знали багато чудових українських народних пісень із репертуару заслуженої академічної студентської самодіяльної хорової капели «Дніпро» Тарасового університету, де співали весь час, поки вчилися.
У ті роки по всіх усюдах уже лунали «Червона рута» та інші чарівні мелодії Володимира Івасюка...
І тут раптом оголосили: прибув зі столиці якийсь дуже важливий лектор, тож явка обов’язкова. Увесь кількасотенний склад молодших офіцерів зібрали у просторому дивізійному клубі. У залі яблуку ніде впасти.
Зачин — очікуваний і набридлий: «СРСР — авангард і світоч усього людства», «КПРС — розум, честь і совість нашої епохи», «Наша армія, радянська славна і міцна — мир для всіх трудящих світу береже вона» і т. д., і т. п. Нудьга зелена й позіхання до хрускоту вилиць. Зате наприкінці пристаркуватий лектор, почепивши дерев’яну ковіньку, якою підпирався цілих дві години, на рампу сцени, обіруч узявся за трибуну й, відкашлявшись, виголосив гнівну тираду про «тих несвідомих, шкідливих, а то й геть ворожих агентів-елементів, які заважають усім нам семимильними кроками переможно рухатися до світлого майбуття...»
Ще трохи пожувавши заяложену тему, він перейшов до імен «окремих винуватців наших випадкових невдач і спотикань на рівній блискучій дорозі грандіозних успіхів і звершень...»
Отоді й зависли в повітрі кинуті ним у залу гучні звинувачення Олесеві Гончару за його «Собор». Голосні, повторюю, але ж пусті. Молоде офіцерство слухало й не чуло. Не розуміло.
Бачте, провадив своєї лектор, ідеологічні органи вкупі з цензурою «проморгали», прогавили роман, який «помилково надрукували невеликим тиражем у серії «Романи й повісті», та й то тільки тому, що автор здобув собі славу «Прапороносцями»...
У паузі, поки доповідач мовчки шарудів аркушами, оголосили: лекторові можна ставити запитання усно або письмово.
Я дістав із планшета блокнот, ручку і нашвидкуруч вивів: «Прошу відповісти: яка, на вашу думку, головна ідея роману «Собор»? Чим вона актуальна? Чи прочитав сам лектор увесь твір до кінця?» І вказав звання та прізвище, як належить в армії.
«Гортав сторінки, дещо переглядав, а до кінця так і не дочитав цей «Собор»
На кілька записок і подальших усних запитань лектор так-сяк відповів. І вже почав підсумовувати весь свій виступ. Мою записку проігнорував. Я збагнув: він ухилився неспроста, не знав суті, боявся ступити на слизьке для себе.
Найсильніше допікало мені усвідомлення, що ось ця повна зала молодших офіцерів за хвилину встане і рушить звідси, так і не довідавшись про те, що Олесь Терентійович Гончар переконливо закликав нас, молодих, берегти собори своїх душ... Отож я зірвався на ноги, голосно назвався й нагадав лекторові, що він чомусь пропустив мою записку і я готовий повторити свої запитання, аби почути відповіді.
Захоплений зненацька, він вимушено визнав: справді, мовляв, є така записка. І зам’явся. Зрештою знову став торочити про те, що роман випустили випадково й малим тиражем, щось непоштиве мугикнув про автора.
Моє викличне звертання привернуло увагу «невігласів», багато знайомих офіцерів зацікавилися, пожвавилися. Це додало певності, що конче потрібно розставити крапки над «і».
На той день я мав примірник «Собору» в суперобкладинці, щасливо куплений під час відпустки у моєму райцентрі, в Бобринці, на Кіровоградщині (у Києві, звісно, ту книжку вдень з вогнем не міг знайти), тиражем 115 тисяч.
Цією звісткою я публічно посоромив лектора, чим додав утіхи повній залі. Далі ми помінялися ролями. Він слухав, а я говорив у цілковитій тиші. Спершу про «Собор».
Виклав ідею й дохідливо екстраполював її на нас, тодішніх молодших офіцерів, громадян республіки, адже ми служили в Україні. (Після закінчення заходу, вже на шляху додому, мені стиха розповіли, як строчили перами кілька штатних «особістів», котрі неприховано зайняли вигідні позиції під сценою).
А подальший розвиток міркувань уголос мимоволі підказала армійська аудиторія слухачів. «А чому лектор жодним словом не прохопився про те, що Олесь Терентійович Гончар із третього курсу Харківського університету у складі студентського батальйону добровольцем пішов на фронт? Потрапивши в полон, утік і знову воював.
Нагороджений орденами Слави III ступеня, Червоної Зірки, трьома медалями «За відвагу», зустрів перемогу в Чехословаччині.
Перед вами, — звертався я до лектора, — кадрові молодші офіцери, вони знають, що медаль «За відвагу» вручали за героїчний вчинок на передовій, а їх в Олеся Гончара, повторюю, аж три. Орден Червоної Зірки недарма називають бойовим — його вручали за подвиг. Чи ви заперечуватимете?..»
Лектор, видно було, відчув, що його загнано у глухий кут, і спробував виправдатися, що лише побіжно назвав Олеся Гончара — як автора «Собору».
Тоді я іронічно запитав, чи прочитав він увесь роман. Мій опонент збентежився, а в залі зачулися смішки.
«Ви знаєте, товариші офіцери, я от гортав сторінки, дещо переглядав, а до кінця так і не дочитав цей «Собор», — намагався він надати своїм словам скепсису, не вловивши жалюгідності власного зізнання.
Стишений гамір зали виказував розчарування лектором...
«І не страшить мене Сибір»...
Досі вагаюсь, чи варто було тоді згадувати ще й дошкульну халепу з часів моєї початкової школи. Напевно, вже самі новоявлені обставини диктували подальший хід полеміки.
Бо я глузливо розповів лектору, як наш сільський учитель Трохим Терентійович Шевченко, запримітивши на першому уроці, що окремі хлопці прийшли у клас невмитими, посилав їх поодинці до умивальника на подвір’ї.
І коли черга дійшла до мене, я сказав, що втирався мокрим рушником... Аж тут зала просто вибухнула масовим реготом. Своєрідний урок «Собору» справив належне враження.
Те, що відбувся він непередбачено, не мало значення. Головне — точно запам’ятався всім присутнім.
І так запам’ятався, що коли через кілька років обласний штаб БММТ (бюро Міжнародного молодіжного товариства) «Супутник» у Кіровограді (нині Кропивницький) нагородив мене путівкою до Венесуели та Еквадору, «особісти» дивізії (адже тоді «продзвонювали» всі попередні місця роботи і служби) надіслали до обкому комсомолу «синю папку», а перший секретар, який ще вчора приязно вітався зі мною, завідувачем відділу молодіжної газети, за руку, відцурався і сухо, на «ви», заявив: до Латинської Америки не поїдете.
Та сама директива «зарубала» мою доти беззаперечну кандидатуру на посаду редактора газети.
Навісне тавро «невиїзний» залишало мене, як учасника хорової капели «Весна», удома, коли співочий колектив вирушав на гастролі будь-куди за кордон, і переслідувало постійно аж до відновлення незалежності України.
Власне, я вже так звик до «обмеження», що нікуди й не рипався.
Згадуючи ту історію, як і інші «незатишні» пригоди в армії, та й пізніше, досі жалкую, що не встиг розповісти молодшим офіцерам усієї дивізії (не лектору!) докладніше про Олеся Терентійовича Гончара.
Адже його 12 років обирали головою правління Спілки письменників України, за роман «Людина і зброя» в 1960 році йому присуджено Державну премію УРСР імені Т.Г. Шевченка, а через три роки за роман «Тронка» — ще одну, найвищу в тодішньому Союзі, йменувати яку не хочу.
А вже після моєї служби в армії Олесь Гончар тривалий час очолював Український комітет захисту миру, згодом його було удостоєно звання академіка та Героя соціалістичної праці, інших премій і нагород.
Щоб не перелічувати всі романи, повісті та інші прозові й поетичні твори письменника, скажу лишень, що видавництво НАН України «Наукова думка» вже завершило б випуск 12-томної творчої спадщини Олеся Терентійовича — давно мали б з’явитися готові до друку друга книга публіцистики 9-го тому та 11-й і 12-й томи знаменитих щоденників, якби очільники програми «Українська книга», зосібно Богдан Червак, перший заступник голови Держкомтелерадіо ще й голова проводу ОУН, уже кілька років поспіль не вилучали їх із програми задля кон’юнктурних оборудок, маскуючись ідеологічним флером.
«Новітнім менторам», бачте, як і лікареві Касьяну, як і «особістам»-шовіністам московського штибу, не до шмиги щось в окремих творах класика української літератури. Саме тому й хочу завершити свої роздуми віршем Олеся Гончара (написаним — завважмо! — у 1941 році):
УКРАЇНІ
Плюндруються твої сади,
Твоє чужинець поле крає.
Вже лицарів твоїх сліди
У полі вітер замітає.
Та все ж люблю тебе, ясна,
Як гнаний син нещасну матір,
Тобі по краплі, всю, до дна
Готовий кров свою віддати.
І не страшить мене Сибір,
І не страшать кайданів дзвони.
Велика Україно, вір:
За тебе встануть ще мільйони.
І лицемір’я упаде,
І славословіє погине.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем’я України!
Дуже шаную Анатолія Паламаренка, Героя України, давно знаю особисто. У тих мудрагелів, які вигадали «нову» перепону в завершенні випуску згаданого 12-томника, напевно, мурашки бігають по спині, коли народний артист декламує зі сцени сатиру Павла Глазового «Нова Україна».
Тож попрошу Анатолія Нестеровича, аби долучив до свого неосяжного художнього репертуару цей вірш 23-річного Олеся Гончара...
