У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Міфологізація Крут: що насправді призвело до легендарного протистояння
20.03.2018
Буремні часи української революції.
Крутянський бій надзвичайно міфологізовано, проте велика легенда про Крути має право на життя.
А ось малі міфи, які практично спотворюють цю подію й заважають чіткому її розумінню, навпаки, потребують деміфологізації.
З’ясувати, що ж передувало Крутам і в яких умовах доводилося працювати керманичам першого українського парламенту — Центральної Ради (яка проіснувала з березня 1917 по квітень 1918 року), «УМ» допоміг доктор історичних наук професор Владислав Верстюк з Інституту історії України НАНУ.
«Російські громадяни українського походження»
Загальновідомо, що в лютому 1917 року в Росії спалахнула революція, самодержавство впало й це начебто відкрило шлях до творення нового життя: з’явився новий, демократичний Тимчасовий уряд (ТУ) в Росії, а в Україні — Центральна Рада (ЦР).
Між ними почалася політична боротьба, бо погляди на майбутнє в одних і в других відрізнялися.
До того ж уже четвертий рік тривала Перша світова війна — країна була виснажена, у Росії з’явилися величезні фінансові борги, не вистачало продовольства, армія втрачала боєздатність, а союзники (Англія та Франція) вимагали, щоб весною 1917 року було організовано наступ на фронті.
Це потребувало максимальної мобілізації сил, і тому Тимчасовий уряд, відсунувши всі реформи десь на потім (і віддавши їх Всеросійським установчим зборам), вирішував переважно питання армії та війни.
Але перевтомлена країна вимагала швидкого «терапевтичного», а може, й «оперативного» втручання.
Центральна Рада не виступала проти Тимчасового уряду як такого, хоча її й за це картали.
Наприклад, український письменник, культуролог-енциклопедист Євген Маланюк казав, що ці «перемовини нагадували діалоги старого раба й нового рабовласника» і від самого початку треба було піднімати народ на боротьбу.
У цих закидах є певна правда, бо українці в тих умовах були, як писав видатний бібліограф і знавець української історії Володимир Дорошенко, «російськими громадянами українського походження».
Але українці ще не були нацією, й у цьому полягала драма. Здавалося, що в тих умовах можна було домовитися з Тимчасовим урядом, який би пішов на поступки й висловив позитивне ставлення до української автономії.
І таким чином українські ресурси влилися б у ресурси цілої Росії й навіть українізовані частини, які творила ЦР, були б більш боєздатними.
Та, зрештою, сталося так, що ТУ не пішов на поступки, й ЦР із союзника перейшла в статус опонента (хоч і не стала ворогом, ворогами були більшовики, які підривали боєздатність армії, висували гасла «Вся влада Радам», розгойдували країну).
І вийшло так, що ТУ не впорався з керуванням країною й фактично «впав» сам (уряд був надзвичайно слабким — «він царював, але не керував»).
Це призвело до того, що більшовики захопили в Петрограді владу, а вся країна почала дезінтегровуватися: відбувся розпад на частини (виникають уряди на Дону, Кубані, утворюються Сполучені штати Волги й Уралу, Алашська автономія, Сибірська обласна дума й т.д.). І перед у цьому процесі вела ЦР, не визнаючи більшовиків за центральний уряд.
Більшовики, коли захопили владу, «хитрували», заявляючи, що вони теж прийшли тимчасово й лише доведуть країну до установчих зборів. Але коли «провалили» вибори й побачили, що їм на «зборах» нічого «не світить», Ленін сказав, що ці установчі збори треба взагалі розігнати, що й було успішно виконано.
І тут виникла колізія: центральної влади немає, а більшовики — тиснуть. Хоча останніх спочатку ситуація в Києві цілком влаштовувала.
Адже коли на початку листопада влада перейшла в руки ЦР, навіть Георгій П’ятаков (голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України) посилав у Пітер телеграму, мовляв, спільними діями ЦР і більшовицького уряду — «все тут перебуває під контролем».
Але коли ЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР) і почалося створення якихось державних інститутів — Генеральний Секретаріат із незрозумілого обласного органу перетворився в дійсний уряд України, було утворене міністерство збройних сил та інші, — більшовики почали висловлювати незадоволення.
Вони говорили, мовляв, ми ж визнали ЦР, але треба, щоб її переобрали на... якомусь із з’їздів Рад і щоб на місцях влада перейшла в руки Рад.
І поки така дискусія тривала, більшовики «по-тихому» готували повстання із 29 на 30 листопада, яке Петлюрі вдалося локалізувати: більшовицькі частини в Києві були роззброєні й вислані за межі України.
Центральній Раді бракувало досвіду
Але все це призвело до того, що Раднарком посилає ультиматуми до ЦР: аби та визнала Дон контрреволюційним і перестала пропускати туди частини та нарешті влаштувала перевибори. (До речі, навіть київські більшовики були «заскочені» цим ультиматумом — вони не очікували його).
І ЦР згодилася: нехай буде з’їзд, бо зрозуміли, що й земство, й ради, які ще не були до кінця збільшовизованими, підтримають ЦР.
На Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві в грудні збирається понад дві тисячі делегатів і вони підтримують ЦР, висловлюючи їй довіру.
Тоді та невеличка група більшовиків (близько 70 осіб), яка була теж обрана на цей з’їзд, демонстративно його залишає і від’їжджає до Харкова.
Там мав зібратися з’їзд Донецько-Криворізького регіону. Вони на ньому об’єднуються з «місцевими» більшовиками, оголосивши про проведення Всеукраїнського з’їзду Рад — створюють народний секретаріат і проголошують радянську владу на території... УНР (все це робилося за вказівками з Петрограда). В Україні, таким чином, утворилося два центри!
Невдовзі від російських більшовиків надходить новий ультиматум: через 48 годин оголошуємо вам війну, якщо не пристанете на наші умови! Безумовно, що погодитися на це ЦР не могла.
Винниченко надсилає в Пітер документ, де вимагає пояснень: «Що ж ви визнаєте право націй на самовизначення й відночас оголошуєте нам війну!?»
У другій половині грудня 1917 року в Харків почали просочуватися російські війська: спершу це були нібито війська, які йшли «транзитом» (Бєлгород—Харків—Ростов) для боротьби з «донською контрреволюцією».
Але вже за декілька днів ці загони матроса Ховрина роззброюють українські частини, які там були, захоплюють панцирний дивізіон (почалося захоплення влади в Харкові 23 грудня 1917 року, а 10 січня 1918 року остаточно завершено). По суті, Росія оголосила Україні війну.
Найбільшою стратегічною поразкою ЦР було те, що вона весь час хотіла домовитися з більшовиками й плекала надію, що це вдасться...
Зрештою більшовики захоплюють важливу вузлову залізничну станцію Лозова, яка розташована південніше Харкова, та отримують вказівку з Петрограда рухатися з Харкова на Катеринослав, Полтаву й Київ.
Інша частина «братів» вирушила на Київ із Брянська через залізницю Конотоп—Бахмач.
Водночас була надзвичайно драматична ситуація на фронті, де більшовики геть здеморалізували армію, вбили верховного головнокомандувача російської армії Миколу Духоніна.
Українізовані частини намагалися створити загальний фронт із військами Антанти, щоб уже «довоювати» цю війну.
Проте у більшовиків був інший план, який вони почали втілювати ще у квітні 1917 року, використовуючи німецькі гроші (вони прибули до Росії разом із «швейцарцями» — Леніним та його соратниками в опломбованому вагоні через територію Німеччини та Швеції), які пішли на створення преси та неймовірну агітацію й пропаганду для «розкладання» суспільства й армії.
І більшовики влучили в «десятку», адже всі чекали закінчення війни, яка висмоктала всі соки (було мобілізовано 15 мільйонів ) і досягли мети: фронт зупинився.
Варто наголосити, що українізовані дивізії не були українським військом — це були частини російської армії, що складалися переважно з українців. Але офіцерів-українців бракувало.
Навіть той самий генерал Скоропадський у своїх спогадах писав, що він не хотів цим займатися у 1917 році — його Корнілов (командуючий фронтом) насильно змусив.
І ці українізовані війська почали, так само, як і стара армія, «розкладатися», й використати їх у боротьбі з більшовиками було неможливо.
Одночасно немає згоди в українському уряді: Петлюра — за те, щоб воювати з більшовиками, Винниченко та його оточення — за перемовини.
Час втрачався, хоча якісь кроки й робилися, зокрема було призначено командувача Київського військового округу й почалося створення сердюцьких дивізій
Та на створення своєї повноцінної армії потрібно багато часу і грошей. А більшовики, захопивши в Петрограді «Центробанк», перекрили грошовий потік до України.
(І однією з причин повстання на заводі «Арсенал» була саме нестача грошей: робітникам просто нічим було платити зарплату). Треба було вводити свої грошові знаки.
Тобто на Центральну Раду «звалилася» ціла низка серйозних проблем, які треба було вирішувати одночасно. Але ЦР бракувало досвіду.
Вони були першопрохідцями, які йшли вперед і не знали, що на них чекає.
Через конфлікт Петлюра залишає посаду Генерального секретаря військових справ (на його місце стає Корш) і починає в грудні 1917 року з добровольців формувати Гайдамацький кіш Слобідської України.
Міфологізація Крут
Невеселою була зустріч української еліти нового 1918 року: ходили навіть між ними розмови, що, можливо, в Києві через два тижні будуть більшовики... протистояти? Армії немає, з усіх боків оточені. Винниченко починає всіх заспокоювати, сподіваючись на чергові перемовини.
На початку січня ЦР розуміє, що на фронті — страшний «гнійник», і ту армію треба якнайшвидше розпустити, бо вона збільшовичена. І 2 січня ЦР видає указ про розпуск армії, аби вона не «потекла» сюди.
Зараз кажуть, що це було помилкою. Але ту «українізовану» армію вже давно треба було розпустити й створити свою!
В умовах воюючої країни створювалися якісь слабо об’єднанні парамілітарні структури, наприклад вільне козацтво, але ж це була не регулярна армія.
І от починається наступ на Київ із трьох напрямків: з Брянська, із Полтави та Гребінок (які захопили більшовики) та із заходу — збільшовичені частини (2-й гвардійський корпус).
Навіть поодинокі українізовані частини, зокрема 1-й український корпус (який був найбільш боєздатною частиною УНР наприкінці 1917 року) під командуванням Скоропадського — почав займатися розбоєм: Скоропадський передав командування своєму заступнику генералу Якову Гандзюку й залишив корпус, коли побачив, що його «підлеглі» розгромили й розграбували маєток Браницьких під час перебування у Білій Церкві.
Крім того, в Скоропадського були розходження з політикою Центральної Ради й Генерального секретаріату.
У таких складних умовах Центральній Раді треба було гасити «пожежу». Усе, що було під руками, кидалося в бій. Полтавський напрямок був більш загрозливий, а Крути вважалися другорядним напрямком.
Насправді ні Центральна Рада, ні Петлюра на підсилення в Крути насильно молодь не посилали.
Тим паче, що туди завчасно, ще в грудні 1917 року, були вислані чотири сотні 1-ї української юнкерської школи. Чомусь вихованців цієї школи згодом називали не курсантами, а юнаками.
Звідти й пішла легенда, що туди поїхали ледь не діти воювати. Серед юнкерів було багато галичан — дорослих людей, які приїхали в Україну здобувати середню освіту.
Це вже десь у середині січня 1918 року по Києву кинули клич записуватися в університетах у студентський курінь, і молодь це підхопила. У цей курінь записалося близько 300 осіб, але поїхало — добровільно! — близько 120.
