Співдружність християнства і язичництва,

«Візьми і зроби!..» — який правильний месидж і водночас малоефективний в українських реаліях, оскільки в масі нашого суспільства немає відповідних традицій — вони втрачені в радянські часи.

 

Ми — нація пострадянська, і не треба забувати, що в радянському суспільстві популярною була приказка: «Инициатива наказуема».

 

В Україні нищення почуття власності здійснювалося особливо послідовно. На початку 60-х здійснювали останню фазу колективізації — обрізали присадибні ділянки селянам, заборонили тримати домашню худобу в приміській зоні, ввели жорсткі обмеження на дачні будиночки тощо.

 

«Совка» вели в комуністичне майбутнє, а невдовзі привели до катастрофи штучного державного утворення — СРСР.

 

«Захід нам допоможе!..» І знову романтика, відірвана від реальності. Європа, навіть якби хотіла, не може нам допомогти, бо немає відповідного досвіду.

 

Ми — єдина в Європі постгеноцидна нація, яка зазнала розриву між поколіннями: спочатку внаслідок трьох підряд Голодоморів, які найбільше викошували чоловіків і дітей, а потім, у 1943 р., коли загинули майже всі чоловіки репродуктивного віку, т.зв. «чорнопіджачники» (чи «чорносвитники»), яких кидали в бій необмундированих, ненавчених і неозброєних (іноді замість зброї давали півцеглини(!).

 

Це було останнє покоління, засіяне вільнолюбивими батьками і виховане матерями — свідками боротьби за волю в 20-ті роки ХХ століття.

 

Проте Україна все ще залишалася більшою мірою україномовною. Так, відомий державний і громадський діяч донеччанин Федір Моргун в одній зі своїх книжок наголошував, що на початку 40-х Донбас, крім великих міст, був україномовним. Після війни в Україні масово осідали демобілізовані.

 

Їхню росій­ську мову сприймали як мову переможців і розмовляти нею ставало модним, українська ж ставала «хуторянською».

 

Переведено було на російську мову навчання у вишах, технікумах і ПТУ, окрім сільськогосподарських, що лише підкреслювало упослідженість української.

 

Також перевели на російську і виробничу документацію. Цвях у домовину ще живої, але вкрай виснаженої української мови забив закон про мови, прийнятий ВР УРСР у 1989 р.

 

Та нищення нації не припинилось навіть за часів незалежної України: якщо підрахувати всі матеріальні, духовні й людські втрати за 26 років, то вони, мабуть, перевершать втрати, яких зазнала республіка у війні 1941-45 рр. От чому «маємо те, що маємо...»

 

Ми бачимо, що цивілізацію трясуть природні катаклізми і рукотворні конфлікти. «Людство повільно, але впевнено сповзає в антропологічну кризу...»; «Усе більше дається в знаки духовна й етична деградація. Ми не взаємодіємо з біосферою, а лише паразитуємо на ній. Тож нема чого дивуватися, що імунна система планети, схоже, вже почала проти нас війну на знищення. Доводиться визнати, що людство хворіє, як фізично, так і психічно. Подолати такий стан воно зможе лише тоді, коли у відповідь на глобальні виклики створить нову світову парадигму розвитку людини».

 

Це — цитати з виступів на Міжнародній конференції на тему: «Наука і мир: Перевірені рішення проблем насилля та глобальних конфліктів», організованої в Києві 14-15 червня минулого року «Глобальним союзом учених за мир» (ГСУМ)... Але рішення президента Трампа про вихід США з Паризької екологічної угоди свідчить про те, що лідер глобалізму ігнорує застереження вчених і воліє, скоріше, наразити людство на загибель, ніж поступитися амбіціями всесвітнього «рішали». І задля здійснення цих зловісних планів супердержава має фінансові й духовно-ідеологічні важелі, адже США презентує себе і як лідер християнського світу.

 

На старті цивілізаційного буму, який розпочався після винаходу колеса й приручення коня, що дало додатковий ресурс людині у змаганні з Природою, перед людством постало дві дороги: або пріоритет привласнюючого виробництва засобів життя, основою якого був мисливсько-кочовий спосіб життя, або відновного виробництва засобів життя, основою якого був осілий спосіб життя.

 

Людство пішло першим шляхом як більш динамічним і прибутковим за рахунок захоплення «мисливцями» чужих угідь та інших ресурсів. Згодом змагальний розвиток був порушений освяченням «права» «вищих рас» на депортацію суперників, геноцид, дерибан чужого майна.

 

ЗМІ оприлюднюють оціночні дані про те, що існують фінансові клани, здатні кількаразово купити цілі держави, у тому числі й США, фінансувати колонізацію Марса, здатні запустити інші божевільні проекти за рахунок привласнення ресурсів знищених народів і цивілізацій, руйнівної експлуатації екосистеми та мільярдів вільних і невільних рабів.

 

Але в глобалізованому світі це є нормою: «У чому причини деградації цивілізації при безсумнівній наявності бурхливого технологічного прогресу. Одна з них, без сумніву, в тому, що економіка взяла на себе надто багато. Економісти хоч і не проголосили себе володарями світу публічно (щоб не дратувати публіку), керують ним не менш нагло». (Юрій Магаршак. «Кінець ери прогресу». «Знання — сила», №6, 2009).

 

Ринок орієнтується не на задоволення потреб людини, а на виручку/накопичення грошей; не попит диктує пропозицію, а навпаки, пропозиція розкручує попит за принципом: «Їж, пий, живи», що калькує тваринні інстинкти: «Їж, пий, розмножуйся».

 

Ринок наводнюють масою зайвих, незатребуваних, а часом і шкідливих товарів. Унаслідок — триває перманентна криза перевиробництва, людство потопає в речах, а планета — у відходах. Якщо причини глобального потепління залишаються дискусійними, то криза екосистеми, безпеки, переселенців/біженців, перенаселення планети тощо є цілком очевидною.

 

Коли вчені закликають шукати нову парадигму розвитку людини, Україна може стати ініціатором розвитку іншим, забутим, шляхом цивілізаційного прогресу. Поки «економісти» вели людство шляхом антропологічної кризи, наука накопичувала знання про Всесвіт, що дозволило незаангажованим ученим зробити висновок, що Бог-Творець — це енерго-інформаційне поле Всесвіту, в якому закодоване життя Всесвіту. На цьому тлі бог Ягве виглядає всього лише язичницьким божком-ідолом земної популяції розумних істот. Нам же допоможе віра наших пращурів.

 

Християнські проповідники не змогли остаточно викорінити зі свідомості слов’ян-українців національну віру, бо вона була природно переплетена з повсякденним життям, циклами природи і циклами сільгоспробіт. Тож коли християнський клір зазнав фіаско, він вдався до фальсифікації — майже всі народно-релігійні слов’янські свята перекрили християнськими, і поступово свідомість із покоління в покоління зазнавала підміни.

 

Але варто лише зняти штучну «дернину», як ми опинимося в лоні рідної національної віри. Це було б чесним виконанням конституційної декларації про свободу віросповідання. І тут ми також маємо справу з добре забутим старим: у першому тисячолітті слов’яни носили на грудях і хрест, і оберіг, які мирно співіснували, не завдаючи шкоди один одному.

 

Так тривало аж до 381 р., коли церковний собор оголосив співжиття вірувань єрессю і встановив жорстке єдинобожжя та оголосив війну язичництву. Але в інших світових тоталітарних релігіях такої нетерпимості немає.

 

Наприклад, в Японії поряд із буддизмом вільно існує язичницький синтоїзм. Тож ми не винайдемо велосипеда, якщо звільнимо РУН-віру з християнського полону. Це буде національна ланка, що об’єднує українців чотирьох християнських конфесій під національним дахом.