Шок, який пережили учасники й свідки Революції гідності, породив велику кількість книжок, що розбурхують чуттєву сферу читача.
Та стрес минає, емоції заспокоюються й виникає не лише бажання, а й потреба раціонального осмислення Майдану, як непересічного суспільно-політичного й громадянського явища.
Таку спробу робить психіатр Олександр Стражний у виданні «Майдан. Події – свідчення – менталітет» (К.: Дух і Літера). «Які саме риси української ментальності під час екстремальної ситуації виявили себе найбільшою мірою, а які – залишилися «незадіяними»… Яким чином змінилося світосприйняття українців після Майдану і що може чекати на Україну в майбутньому?» — запитує автор.
О.Стражний подає події за хронологією, причому рівнозначно вважає фактами і реальні дії, і чутки-страхи, і принагідні судження як пересічних громадян, так і обізнаних із залаштунковим життям політиків.
Вислідом спрощення методології є ігнорування багатьох латентних явищ і процесів, зведення наукового аналізу до рівня побутових суджень, підміна дослідження констатаціями.
В підсумку автор отримує хибний висновок: «Відбулося те, що відповідає українській ментальності, — лідери пішли за народом, а не народ за лідером».
А Майдан потребував лідерства — одноосібного! В картині світу людей, які збиралися на віча, не було місця колективній безвідповідальності. Потужне «Лідера!» гнало геть зі сцени ялових «богатирів». Але вони не йшли – ні зі сцени, ні за народом. Навпаки – використали і народ, і Революцію гідності.
На лихо, О.Стражний поширює шкідливі міфи: мовляв, «українці ніколи ні з ким не воювали; вони природжені анархісти».
Насправді ж українська козацька нація веде початок від найагресивніших народів, які під проводом каганів-конунгів-князів-гетьманів мечами й кров’ю (своєю й чужою) написали історію Європи.
Тому щонайменше впродовж останніх чотирьохсот років українці прекрасно почувалися в усіх арміях світу, незалежно від назв етносів, які їх створили, й імен володарів, які ними правили. Не створили лише власних держави і армії.
Зле говорити про «менталітет Майдану» вже на другому тижні його існування, радше – про надії, настрої, переконання творців Революції гідності. І хоч патетичний вислів: «Майдан – це архетип українського менталітету, який немов висохле русло ріки, знову наповнився вируючим повноводним потоком», – ближчий до наукового дискурсу, та його дослідницького осмислення не відбулося.
За дужками залишилося безліч далеко не порожніх питань. Приміром, О.Стражний оцінює щоденні потреби революціонерів у понад один мільйон, тоді як добровільні внески покривали заледве половину, та й то не кожного дня. Хто ж і задля чого компенсував різницю – автор не аналізує.
Неосмислено парадокс: чому люди, котрі «вели за собою лідерів» і неодноразово давали їм негативну оцінку, не висунули альтернативи зі свого середовища? Дивним чином за майже три місяці протистояння серйозно не травмовано жодного народного депутата.
Так само не досліджена легкість проникнення в середовище радикалів агентів «старої» СБУ, через яку велися переговори Майдану з Януковичем. Зрештою, це лише дрібка запитань, які викликає опис Революції гідності.
Небесна cотня тілами проклала шлях до панівних крісел нинішнім владоможцям. Та Україна не змінилася: кримінальна олігократія володарює; тіньова економіка домінує; правили донецькі куми і стоматолог – тепер верховодять рошенівські «любі друзі».
Вкотре українці виграли битву й програли війну. Конотоп повторюється? Чи не погарячкував автор із тезою про зміну світосприйняття українців після Майдану?
* Рецензія на книжку Севгіль Мусаєвої та Аліма Алієва «Мустафа Джемілєв. Незламний» (Х.: Віват) опублікована в «УМ» від 14.02.2018
