Володимир Сергійчук: «Більшовики боялися, що Петлюра повернеться в Україну»

— Володимире Івановичу, то чи вартий Петлюра пам’ятника у столиці, тим паче що у Вінниці вже встановили його скульптуру й урочисто відкрили наприкінці минулого року?

 

— Щодо вінницького пам’ятника, то він мене не вразив: Петлюра не схожий на себе, там сидить якийсь миршавий чоловік. Не вийшла та вольова постать, якою я собі уявляю Петлюру, маючи на увазі хоча б його творчу спадщину як публіциста, не кажучи вже про його державотворчі заслуги. Перші два томи творчої спадщини Петлюри були видані в діаспорі у 1956 і 1979 роках, а третій, четвертий і п’ятий я видав уже в незалежній Україні. Наразі збираю матеріали для видання шостого тому праць Петлюри.

 

Також здійснив два видання його біографії — «Українські дер­жавники: Симон Петлюра», а крім того, ще зробив книжку «Симон Петлюра і єврейство». До речі, спеціально для фронту ми видали в камуфляжній обкладинці брошурку (яку вже кілька разів перевидавали) про біографію Петлюри, цю книжечку передаємо хлопцям на схід. Як на мене, Петлюра — найбільший український державник ХХ століття!

 

Більшого державника минулого століття я не бачу, бо він саме той, хто поклав своє життя задля України й, зрештою, йшов до кінця саме як державник. На початку 1919 року, коли вже повномасштабно почалася друга російська війна проти України, то, наприклад, Винниченко здав повноваження й поїхав на захід, Грушевський був у Відні, Шаповал теж виїхав за межі України.

 

По суті, всі державники пороз’їжджалися, а Петлюра єдиний із керманичів, хто залишився й був із військом до кінця!  Згодом, уже навіть будучи в діаспорі, він усе робив, щоб повернутися. І от у чому різниця між першою політичною еміграцією і «петлюрівською» — перша вся розлізлася по заробітках (повернулися одиниці) й таким чином світу не було кому говорити про Україну. Коли ж iдеться про «петлюрівську» еміграцію, то Петлюра зробив усе для того, щоб еміграція збереглася! 

 

— Як йому це вдалося зробити?

 

— Він доклав максимум зусиль, аби всі ті, хто вийшов за кордон (особливо молоді вояки — вчорашні студенти, зокрема й київського Університету св. Володимира, які опинилися у вигнанні), навчалися в університетах Варшави, Праги, Берліна, Данцига, а також здобували освіту у Франції та інших країнах, де тільки можна було «всунутися». Таким чином готувалася політична еліта: вони ж не тільки здобули дипломи, а ще вивчили мови й узагалі навчалися з майбутньою елітою тих країн, в яких перебували.

 

І в майбутньому та зарубіжна еліта підтримає українські «змагання» за незалежність, завдяки саме своїм українцям-однокурсникам, адже дізнавалися від них про трагічну долю України. Усе це — завдяки Петлюрі!  У 1923 році він написав велику статтю «Завдання української еміграції», де було все чітко розписано: хто й що має робити та як має працювати еміграція. Тобто збереження еміграції дало нам згодом можливість заявити про Українську державу в роки Другої світової війни й у повоєнний час: еміграція нагадувала світу, що є Україна.

 

— Ваша розповідь наштовхнула на думку, що у 1926 році більшовики знищили в Парижі Петлюру не стільки за його діяльність у 1917—1921 роках, скільки через його бурхливу активність саме в еміграції!?

 

— Безумовно, більшовики боялися, що він повернеться, бо його всі добре знали в Україні. А ще «червоні» боялися того, що в Польщі до влади повертається Пілсудський... Загалом я дуже критично ставлюся до таких «великих адвокатів» України, як поляки. Ще у 2003 році декого з можновладців і я, і нардеп Василь Червоній, і генерал Олександр Скіпальський переконували не голосувати за спільну заяву двох парламентів (українського й польського). Бо не можна вірити полякам — треба дивитися правді в очі: у 1920 році вони нас зрадили й віддали Україну на розтерзання... Згадайте, що зараз відбувається в Польщі й що вона «утяла» (маю на увазі польський «антибандерівський» закон). Тобто в кожного свій інтерес.

 

А ми маємо думати про свій. І Петлюра думав про «свій», український, інтерес — за це його й убили, бо він був до кінця українським патріотом та дер­жавником. Навіть якщо говорити про 1917 рік, то до осені, тобто до того, як він вступив на посаду Голови українського генерального військового комітету, то, можливо, ще мав якісь ілюзії щодо російських демократів. Але коли в процесі творення українських збройних сил він побачив, що в Росії нічого не змінилося, він став твердим державником і залишився ним. Саме він говорив, що «наш перший ворог — Росія», це він чітко вказував і в своїх працях. Навіть написав таку працю, як «Московська воша» (книга написана напередодні смерті отамана у 1925 році, однак немає сумнівів, що задумана вона була набагато раніше. — Авт.). 

 

Тож Петлюра сповна заслужив на пам’ятник! Це людина, яка, незважаючи на титули й посади, була готова йти захищати Україну. Ось показовий приклад: фактично за те, що він творив українську армію, у грудні 1917 року Винниченко з партією усунули Петлюру з поста військового міністра. Натомість призначили Миколу Порша, який був дуже далекий від військових справ, але він фактично виконав директиви Винниченка про те, щоб розпустити армію, й ми залишилися без війська. 

 

І коли його усунули від посади, він міг би поїхати в ту ж Полтаву (звідкіля він родом) і сидіти там. Але коли він побачив, що зі сходу (з Харкова) на Полтаву йдуть більшовики, то став організовувати Гайдамацький кіш Слобідської України, щоб захистити той регіон. Щоправда, коли він поїхав із кошем навперейми більшовикам, то, доїхавши до Гребінок, дізнався, що в Лубнах уже більшовики й далі нема сенсу їхати. Зберігся, до речі, його виступ на цій станції.

 

Чому я про це згадав? Бо почув про фільм «Крути. 1918», який має вийти на широкий екран наприкінці року, і в ньому показано, що Петлюра посилає дітей (студентів і гімназистів) у Крути, аби зупинити більшовиків. Та не посилав він цих юнаків туди! Нещодавно я мав зустріч із міністром культури Євгеном Нищуком, головою Держкіно Пилипом Іллєнком та авторами фільму й питав їх: «Де ви взяли цей матеріал? Хто вас консультував?» Це або продумана провокація, або недбалість і безвідповідальність!

 

З’ясувалося, що ніхто з істориків не рецензував сценарію фільму! Це не солідно. Щоправда, режисери пообіцяли, що цей епізод виріжуть. Інакше це буде ганьба — приписати Петлюрі те, чого він не міг робити, адже його в той час... навіть не було в Києві! Про виступ юнаків до Крут він дізнався лише, коли, відступивши від Гребінок, приїхав у Дарницю, тут у перших числах лютого йому сказали, що неподалік стоять залізничні платформи, на яких лежать тіла загиблих хлопців. 

Завдяки бою під Крутами, а згодом знищенню за Ніжином (з боку Києва) залізничної колії, війська Муравйова були затримані на три дні. Ці безцінні дні дали змогу українському уряду підписати Берестейський мирний договір 9 лютого 1918 року (мирна угода між УНР з одного боку та Німецькою, Австро-Угорською, Османською імперіями й Болгарським царством із другого; це перший мирний договір у Першій світовій війні 1914–1918 років, який став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід більшовицької Росії з Першої світової війни.

 

Та найголовніше — договір від 9 лютого врятував УНР від поглинання більшовицькою Росією: 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР, через тиждень до Києва прибув уряд Центральної Ради й більшовицьку владу було повалено. — Авт.). Тоді німці, які допомогли вигнати більшовиків з України, дійшли аж до Ростова та Криму...

Цікаво, що Петлюра не був прихильником Берестейського договору, а надавав перевагу договору з Антантою (Англією, Францією). До речі, після всіх цих подій Петлюра ввійшов 1 березня 1918 року на чолі українських військ до Києва з боку залізничного вокзалу по колишній вулиці Комінтерну.

— Тепер зрозуміло, чому цю вулицю назвали його іменем!..

 

— Так, але ідея щодо перейменування вулиці Комінтерну на Петлюри все ж виникла досить спонтанно у 2006 році. В Театрі імені Франка була академічна зустріч, присвячена 80-річчю трагічної загибелі Петлюри, де я виступав. Мені доручили говорити про «єврейські погроми», а в першому ряду сиділи Президент Ющенко, Червоненко, мер Черновецький. Зі сцени помітив, як Червоненко аж змінився, коли я почав говорити, що Петлюра захищав євреїв. А коли я виходив із театру, то Сергій Рудик (нині він депутат, а тоді був заступником Черновецького) сказав: «Мені щойно надiйшла команда переговорити з вами, якi вулицi можна перейменувати на честь Петлюри?»

 

Я сказав, що подумаю, а наступного дня відповів: «Вважаю, що тільки одна вулиця може носити його ім’я». Чому? Бо цією вулицею Петлюра на чолі війська входив до міста як визволитель Києва від більшовиків, причому тричі: 1 березня 1918 року, 19 грудня 1918-го й у 1920 році. 

І через кілька днів Київрада, фактично без підготовчих акцій-формальностей, перейменувала вулицю Комінтерну на честь Петлюри.

 

— Повертаючись до питання «погромів». Але ж Петлюру й справді постійно звинувачують у цих самих «єврейських погромах»... 

 

— Це — елемент гібридної війни! Бо, ще раз наголошую, Петлюра, навпаки, був захисником євреїв, ще з часів навчання в духовній семінарії в Полтаві. Там семінаристи його називали «жидівським батьком». За тими документами, які я бачив, він скрізь виступає захисником євреїв. Він навіть розформовував військові підрозділи, які брали участь у самовільних погромах. Також наказував карати, аж до розстрілу, тих козаків-військовиків армії УНР, хто вчиняв погроми, — про це є документальні факти. І коли йому казали — дивися, вони ж, як більшовики, нас нищать, то Петлюра відповідав: «А може, колись жиди допоможуть нам грішми будувати Українську державу!..» Людина — яка дивилася далеко вперед і шукала порозуміння з різними націями! 

 

«На засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін сказав: «Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання».