Вистава йде на одному нерві

Я йшла у Київський театр оперети з відкритим серцем, щиро бажаючи успіху творцям спектаклю «Маруся Чурай» за геніальним твором Ліни Костенко.

 

Розуміла всю складність поставленого завдання: втиснути у дві години великоформатний поетичний твір. Трохи побоювалася як і такого модного нині «осучаснення», так і традиційного набору архаїки.

 

Але все перемагала моя безмежна віра в сам текст Ліни Василівни, адже він настільки «пекучий» і потужний, що мав би прорватися крізь усі перепони. 

 

Одразу скажу, що саме тексту Ліни Василівни мені забракло, багато сюжетних ліній роману залишилося, що називається, «за кадром».

 

Сценарист і режисер Сергій Павлюк виокремив тільки одну — але найголовнішу — історію кохання і зради. І полонив серця глядачів.

 

Маємо надзвичайно чуттєву, душевну виставу, глядач сміється, журиться і плаче разом з акторами.

 

Вся вистава йде на одному нерві, пісні, хореографічні вставки, візуальний ряд — усе підпорядковано дії, все у розвитку, з кожною мізансценою наростає напруження, звичайні піщані насипи видозмінюються, стають то прахом, то часовим плином, то вежами, то витолоченою, спаленою землею, казанки — незмінний атрибут селянської оселі, перетворюються на шоломи, а потім на церковні дзвони, які тривожно б’ють на сполох. 

 

На диво органічна Тетяна Дідух у ролі Марусі Чурай. Її голос буквально прорізає всі звуки, якими насичена вистава.

 

Маруся Чурай дитинна, беззахисна і водночас сильна, дуже цілісна особистість. А Гриць (Олексій Кириллов), як Гриць, він буквально списаний з натури. З нашого сьогодення.

 

Дороги, які ведуть його до зради банальні, зрозумілі, і від того ще більш моторошні.

 

Він виправдовується, він знаходить для себе пояснення, тож і глядачеві залишається або пожаліти, або засудити, та все ж замислитися, чи всі скарби на світі варті втраченого, зрадженого кохання, якщо разом iз ним втрачаєш душу. 

 

Запам’ятався геніальний вихід на сцену Богдана Хмельницького. Знаменитий монолог гетьмана, коли він виправдовує піснярку.

 

І тим ставить крапку у безконечній суперечці про провину Марусі. Єдиний раз, коли тишу було перервано оваціями. Сам суд за драматургією постійно про щось нагадує.

 

Телевізійні політичні шоу, чи засідання наших депутатів. Демонстація пихи і гра амбііцій. 

 

Вистава «Маруся Чурай» надзвичайно заряджена різними енергіями, саме на це я схильна списувати те, що не завжди голоси акторів виразні і зрозумілі, проковтуються слова, іноді не виділяється зміст. Як не дивно, це особливо стосується чоловічих ролей.

 

Хочеться вірити, що вистава буде шліфуватися, з кожним показом звучатиме виразніше, прозоріше, і її полюбить не лише український глядач, бо вона про війну і зраду, про те, що болить, про витоки наших поразок і майбутніх перемог.