Торік з’явилися два взаємопов’язані видання, що суттєво доповнюють «чорну книгу» російсько-радянських злочинів проти людяності: синтетичний огляд Ґульнари Бекірової «Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення. 1941—1991 роки» (К.: Критика) та мемуарне інтерв’ю Севгіль Мусаєвої й Аліма Алієва з Мустафою Джемілєвим «Незламний» (Х.: Віват). Остання книжка фігурує у Короткому списку номінації «Обрії / сучасні мемуари».
Не сказати, що український читач не відає про геноцидне виселення кримських татар Сталіним 1944-го і про їхнє важке повернення на батьківщину навіть за часів Незалежності.
Але до деталізовано-трагічного обсягу знань масового читача залучено вперше — Ґульнара Бекірова справедливо іменує ці пів століття «невідомою «Кримською війною».
Читання цих книжок — не лише заповнення білих плям у власному історичному знанні, а й шлях до розуміння «несподіваної» анексії Криму три роки тому.
На Конґресі кримських татар в Анкарі (2015) український міністр закордонних справ П.Клімкін сказав: «Хочу вибачитися за те, що колишня влада не довіряла кримським татарам, недостатньо їх підтримувала».
А як щодо влади нинішньої? Утаємничений в механізми київського Олімпу Мустафа Джемілєв свідчить: «Влада й Порошенко роблять не те, що хочуть, а те, що можуть. І роблять вони не дуже багато... Для керівництва країни Крим нині не в пріоритеті через війну на Донбасі».
А перед тим не робили, вважай, взагалі нічого. «На початку 2014 року ми бачили й розуміли, що російська армія наступає, а Україна не в змозі боротися за Крим, — розповідає М.Джемілєв, як татари попереджали Київ про російську небезпеку і пропонували конкретні заходи: Негайна денонсація договору про перебування флоту... припинення діяльності російського консульства в Криму... «дезінфекція» структур влади АРК від проросійської агентури... припинення діяльності проросійських політичних і напіввійськових формувань... передислокація на територію Криму українських військових формувань, здатних протистояти хоча б 20-тисячному контингенту Росії».
Українські владці не дослухалися, а усі ми маємо через те величезну проблему на десятиліття вперед.
Казав М.Джемілєв президентам-прем’єрам і про способи якщо не розв’язання, то пом’якшення постокупаційних проблем.
Приміром, щодо компактного проживання татар-біженців у Херсонській області — це «посилить українську присутність в області, яка значною мірою піддана російській пропаганді» (усі цитати — з «Незламного»). Телевізор не розповідає нам про таке чи я щось пропустив?
Історичний екскурс книжки «Пів століття опору» дає розуміння й того, що чинять зараз із кримськими татарами окупанти: «Якщо у першій чверті ХVІІІ століття кримські татари на півострові були в абсолютній більшості — 444 тисячі осіб (95,1% від загальної кількості населення), то вже до 1793 року їх стало вчетверо менше — 112 200 (87,8%). Такі були наслідки першої хвилі еміґрації відразу по приєднанні Криму до Росії... Упродовж ХІХ століття частка кримських татар у людності Криму стрімко зменшувалася, і до кінця століття становила вже 44%. А ще по двох десятках років кримські татари стали другою за кількістю (після росіян) національною спільнотою півострова (1926 року — 25,1%)». Путін дотримується тієї самої «демографічної політики», що й Єкатєріна. Ну а Сталін не заморочувався навіть «понятіямі».
Отже, 12 травня 1944-го радянські війська витіснили німців із Криму. А за два дні до того — ще точилися бої — Берія подав Сталінові проект постанови про виселення татар.
І в ніч на 18 травня усіх кримських татар повантажили в товарняки — без попередження, ясна річ, і часу на збирання — й вивезли з півострова.
У передмові до «Пів століття опору» Мустафа Джемілєв пише: «Особлива підлість депортації... — в той час, коли більшість чоловічої частини народу воювала на фронтах у Червоній армії та за ту ж таки радянську владу».
Утім кремлівський кримінал мав іншу думку. Швидко організували пошук ворогів «радянського народу» — з доповідної Берії: «Затримано 5115 осіб, зокрема заарештовано 55 аґентів німецьких розвідувальних і контррозвідувальних органів, 266 запроданців і зрадників, 363 поплічники і ставленики ворога».
Можна, звісно, говорити, що жодне з тих означень не є юридично точним і не піддається однозначному трактуванню. Але то пастка.
Розглядати терористичні акти з огляду на правову мотивацію не можна. Усі вони, принаймні, масові, — від винищення катарів у середньовічній Франції до геноцидів ХХ століття — є наслідком людиноненависницьких ідеологій.
Дослідник найкривавіших політичних збочень Ален Безансон попереджав: «Є одне загальне правило. Коли йде боротьба з ідеологічним режимом, перша річ, яку слід зробити, і лінія, якої слід абсолютно дотримуватися до самого кінця, — беззастережно відмовитися від опису реальности, який пропонує той режим... В ідеології «частина правди», що зосереджує владу спокуси, є самим осередком фальсифікації і найоблуднішою річчю. Це правило слушне щодо всякої ідеології, а надто комуністичної. Як тільки прийняли цей опис реальности, не залишалося вже нічого іншого, як симетрично благати обидва «табори» дотримуватися загальних принципів моралі... Треба тікати від «частини правди», бо її... вставили в рамки системи безумної логіки» (Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту — К.: Пульсари, 2007).
Схоже, у пастку «частини правди» потрапила і Ґ.Бекірова: «До сьогодні лишається відкритим питання: що це було — необхідна умова визволення півострова від фашистів, мстива акція відплати, виважений геополітичний крок?.. Питання про правомірність депортації не вщухають... чи адекватним було покарання за «злочин»?».
Чи не абсурд — запитувати в людожера, чому він не вдовольняється свининою-яловичиною?
Про «правомірність» тут взагалі не йдеться, бо вчинене Сталіним виходить за межі морально-правових людських відносин. Оцінювати подібне — виключна компетенція Нюрнберґу-2.
Тож, авторка даремно намагається зрозуміти «чужі для розуму цілі» (А.Безансон). ГУЛАГ був потрібен для застрашення цілої країни, з одного боку, і заради рабів — з іншого.
«Спецпереселенці» мало чим відрізнялися від невільників табірного архіпелагу — про це писав іще Солженіцин. Та й сама Ґ.Бекірова далі пише про «фактично рабську працю».
Цілий народ погнали в ясир. І хто б то переймався долею рабів? Немає статистики померлих під час перевезення, й лише за перші півроку тільки в Узбекистані померло 10 тисяч «спецпереселенців»...
Другий раз потрапляє Ґ.Бекірова до пастки «частини правди», коли намагається розібратися з колабораціонізмом — виключно в розумінні цього терміна радянцями.
А червоні росіяни, які зі зброєю прийшли до Криму у 20-ті роки, — то хіба не окупанти? І двадцять наступних років співпраці кримських татар із ними — теж, виходить, колаборація?
А як вам такий спогад із 1944-го, одразу по виселенні: «Наші солдати заходилися виламувати двері, брати полишені речі та відправляти їх посилками поштою собі додому. Брали навіть наволочки від подушок».
Ну, точнісінько як ми бачили унітази на БТРах у Чечні в 1990-х. Росіяни — всюди окупанти, хай скільки років то триває на тій чи тій загарбаній території.
Тож проблема колаборації (значною мірою філософська) не має жодної практичної дотичності до Сталінського геноциду.
По смерті Сталіна постало питання повернення кримських татар додому. Різко запротестували ЦК Узбекистану та Казахстану — не хотіли втрачати рабів.
Українські ж намісники були проти з іншої причини: куди подіти десятки-сотні тисяч росіян, переселених до татарських домівок? Але робити щось було треба — «відлига» ж. У
хвалили постанову про «поліпшення»: дозволили депортованим кримським татарам вільно пересуватися в межах області й навіть їздити на курорти за путівками (але хто б їм такі путівки давав?), а ще «підвищити якість книг, друкованих татарською мовою... зміцнити татарський ансамбль пісні й танцю талановитою молоддю... зорганізувати двічі на тиждень по 10 хвилин передачі радіомовлення татарською мовою».
Тих, кому мало було 10-хвилинних ефірів — розгоняли кийками. І все це — в межах узбецьких резервацій. Про організоване повернення не йшлося.
Але люди поверталися тисячами сімей. Їхні поневіряння на батьківщині й повторні депортації — суцільний хорор, що заповнює сторінки обох книжок, коли доходить до опису подій 1960—1980-х років.
Влада поставила блокпост у вигляді прописки, без якої не можна ані купити будинок, ані збудувати. А прописати можна лише у державному житловому фонді.
Ні, аж так в лоба не відмовляли; навпаки, дбали про майбутній добробут репатріантів — мовляв, якщо знайдемо квартиру для вашої сім’ї згідно із санітарною нормою 13,6 кв. м. на людину — залюбки пропишемо.
А в сім’ї 5-7 дітей; тоді й квартир відповідного метражу не будували (та й нормі ті деінде були нижчі: у Москві — 9, в інших містах до 11 квадратів).
Апофеоз агресивного абсурду — лист Щербицького генсеку Горбачову (1988): «Питання про зняття обмежень на прописку... необґрунтоване, бо в чинному законодавстві таких обмежень не передбачено». Повний Кафка.
Книжки Ґульнари Бекірової та Севгіль Мусаєвої й Аліма Алієва — дидактичні у вищому смислі. Вони стовідсотково відбивають формулу: знати минуле = розуміти теперішнє = знайти дорогу до кращого майбутнього.
